Імператив Донцова. Частина 1

9 сентября 2013, 21:10
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
232
Імператив Донцова. Частина 1

10 вересня виповнюється 130 років від дня народження Дмитра Івановича Донцова - мислителя, політика, вченого, публіциста, ідеолога, відомого насамперед як творця концепції "чинного націоналізму".

«Це ім'я за останні 70 років терпіло вкрай протилежні оцінки: від прямої образи до великої пошани. За спомин його ідей без додатку «буржуазний націоналіст» судили та переслідували. Однак всі ті, хто нехтував його ім'ям, хотів забути ідеї, тим самим визнавали величезний вплив, силу слова і духу» (Бачинська О. З думок про Дмитра Донцова // Маловивчені сторінки історії України. – Херсон, 1996).  

Дмитро Іванович Донцов (17(30).08.1883 – 30.03.1973) народився поблизу Мелітополя. Батько Донцова розбагатів на торгівлі сільськогосподарськими машинами, здавав в оренду житлові будинки. Певний час він обіймав посаду міського голови в Мелітополі. Круглим сиротою хлопець залишився у 12 років. Батько помер на 54 році життя (1894), мати – наступного року (в 39-річному віці). «По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері» (Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С. 66). За свідченнями Марії Донцової (Бачинської), дружини Донцова, вирішальний вплив на формування національного світогляду майбутнього ідеолога націоналізму справив дід по матері, німець-колоніст, який мав особливу українську патріотичну свідомість.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Відомо, що Донцови володіли землями в селі Демовщина Богуславського на Київщині (документ 1843 року), а також 66 десятинами від села Липець Харківського округу (документ 1783 року) і 24 десятинами землі урочища Верхні Проходи, пожалуваних 1683 року сотнику Прокофію Донцю (документ 1783 року), мали 217 підданих села Грязне – все на Слобожанщині (Центральний Державний історичний Архів у м. Києві – Ф. 486 (Матеріали Київської палати громадянського суду). – Оп. 5. – Спр. 175. – Арк. 87-93; Ф. 1892 (Матеріали Харківського верхнього земського суду). – Оп. 1. – Спр. 297. – Арк. 4 (зв.) – 5, 66 (зв.). У листі до свого співробітника, адміністратора журналів ЛНВ і «Вісник» М. Гікавого (1959 р.) Д. Донцов з'ясовує, що його батько був вихідцем з міста, зі Слобожанщини, що, можливо, у XVIII столітті його предки, добиваючись дворянства, соціальних привілеїв, змінили прізвище «Донець» на «Донцов» (Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк, Торонто, 1974. – С. 63). 

Відкритість Півдня України до далекого світу Середземномор'я, строкатий етнічний склад пришвидшували національну самоідентифікацію (за спогадами сучасників, наприкінці життя тяжко хворий Д. Донцов відвідав з метою лікування Португалію і потім прагнув повернутися й залишитися там. Пояснював, що запах моря, відчуття безмежних просторів, пориви теплого вітру будять у нього спогади про рідну Таврію, дають відчуття душевного лету, звернутості до Величного).  У листі до Євгена Маланюка (19 вересня 1931 року) Донцов писав: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)… Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товаришів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєга завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з «Исторического Вестника», або з перекладів. Вже маючи 14 літ, знав Гюго, Діккенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав'є де Метра, автора «Рокамболя», Гете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була «таврійська», цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим – був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую, як в тумані, читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – «Не в добрий час» Стороженка або Гоголя. Звідки (…) російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями «штоса» і «гусар на саблю опіраясь» - мав майже комплєкт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька одну з кам'яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-ох до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – «приложиться») були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон… (…)» (Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. – Ч.1 – С. 146).

1900 року Донцов закінчив у Мелітополі реальне училище і того ж року залишає рідне місто, переїздить до Царського Села неподалік Петербурга. Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив 1907 року. Олександр Лотоцький (український письменник, громадський і політичний діяч) згадує, що в петербурзькій студентській громаді Донцов дістав ідейне хрещення. Найчастіше його можна було зустріти в публічній бібліотеці – там він здобував знання, які стали згодом основою його виразно національного світогляду (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932-1939. – Т. 2. – С. 90). Як свідчив Дмитро Дорошенко: «Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціальною рекомендацією когось з професорів. Це був Донцов» (Дорошенко Д. З минулого. – Варшава, 1939. – Т. 2. – С. 106). Як згадував сам Донцов у щоденнику, тоді «захоплювався вперше Кониським, «Київською стариною», Уманцем (автором монографії про Мазепу) й головно Лесею Українкою» (Донцов Д. Рік 1918. – Київ – Торонто, 1954. – С. 30).

Дмитро Донцов друкується у студентських виданнях, зближується з Українською соціал-демократичною робітничою партією. «Д. Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім'я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета «Наша дума», він став одним з її редакторів» (Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974 – С. 72). Під час революції 1905 року він виступив на українському політичному віче в Петербурзькому університеті з промовою на захист української незалежності. За цей виступ його було заарештовано і відправлено до Києва.

1906 року Донцов перебирається до Києва на постійне проживання, знайомиться з Симоном Петлюрою (у 1912-1914 роках Донцов працюватиме в московському журналі «Украинская жизнь», редактором якого був Петлюра, 1922 року Петлюра підтримав кандидатуру Донцова на посаду редактора українського часопису «Літературно-науковий вісник»).

1907 року його знову заарештовують за політичну діяльність. Цього разу видніється загроза каторги. Після семимісячного ув’язнення за клопотаннями брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки. 1908 року Донцов виїжджає у Галичину. Протягом 1909-1911 років студіює право у Віденському університеті. Анатолій Бедрій пише про віденський період: «Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д. Донцов інтенсивно використовував для якнайбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 року переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року» (Бедрій А. Світоглядово-ідейна біографія Дмитра Донцова до 1913 року // Визвольний Шлях. – 1983. – Ч. 11-12. – С. 1425).

1913 року, на другому конгресі українських студентів, він виступив з рефератом «Сучасне політичне положення нації й наші завдання», де окреслив програму побудови незалежної Української держави. Реферат мав величезний резонанс не лише в українському середовищі, а й серед усієї російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна (Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. – Київ, 2000: окремий підрозділ «Дискусія з Леніним»). Засуджуючи москвофільські ідеї («Модерне москвофільство», 1913), закликав до відокремлення від Росії. Лідер російських кадетів П. Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи, казав: «У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова «Модерне москвофільство»… Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами» (Милюков П. Заявленіе… // Государственная дума. Стенографіческія отчëты. Часть ІІ. Четвëртый созыв. Зас. 40, 19 февраля 1914 г.). Утім, як слушно помітив Ярослав Грицак, «єдиними пропагаторами ідеї політичної самостійності в Наддніпрянській Україні були Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський і Дмитро Донцов… Читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані пришельцями з іншої планети – настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшості…» (Грицак Я. Нарис історії України. – К., 1996. – С. 96).

У 1913-1914 роках у Києві Донцов видавав журнал «Дзвін». У статті «Енгельс, Маркс і Ляссаль про «неісторичні нації» (вперше надрукована в ЛНВ за 1914 р.) ідеолог показав фальшивість соціалістичних теорій, які завжди прикривалися плащиком «інтернаціоналізму», гаслами «про солідарність всіх трудящих», доводячи цитатами, що класики «наукового комунізму» не розуміли національних особливостей і суперечностей Середньої Європи, виявляли свій німецький гегемонізм у ставленні до «неісторичних націй».

1914 року Донцов переїхав до Берліна, відгукнувшись на запрошення представників Українського Парламентського Представництва у Відні М. Василька і К. Левицького організувати Українську інформаційну службу. Протягом майже двох років за його редакцією у Берліні виходив тижневий бюлетень німецькою мовою “Korrespondenz”, який подавав актуальну інформацію про українське і політичне життя для німецькомовних видань та часописів нейтральних країн. Тоді ж вийшли праці Донцова “Die Ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Russland”, “Gross-Polen und die Zentralmachte”, “Karl XII Feldzug nach der Ukraine”.   1916 року Д. Донцов прийняв пропозицію відомого українського діяча і мецената В. Степанківського і переїхав до Швейцарії, у Лозанну, щоб очолити Бюро Національностей Росії. Бюро розпочало видання (за ред. Д. Донцова) бюлетеня “Korrespondenz der Nationalitaeten Ruusland”, який виходив основними європейськими мовами. Публіцист співпрацював з такими іншомовними часописами, як “Berliner Tageblatt”, “Maerz”, “Nord und Sved”, “Das Grossere Deutschland” (всі – Берлін), “Reichsport” (Відень), “Lemberger Zeitung” (Львів), “Basiler Nachrichten” (Базель), “Bund” (Берн), “Neue Zuricher Zeitung”, “Zuricher Post” (Цюріх), “Journal de Geneve” (Женева), “Gazette de Lausanne” (Лозанна), “Czas”, “Przeglond Wspolczesny” (Краків). У Швейцарії Донцов включається до роботи «Союзу визволення України», створеного 4 серпня 1914 року, першим головою якого його було обрано. Та згодом він почав конфліктувати з президією Союзу, вимагаючи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організаційній неспроможності (протестував проти використання СВУ в агентурних цілях: «Він (Донцов) пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в айстро-німецьку агентуру», М. Сосновський). Дмитро Іванович писав: «Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України» (Донцов Д. До моїх політичних однодумців. – б/м, 1915. – С. 4), чуючи у відповідь: «А український нарід свято держиться «вєлікай нєдєлімай Рассєї», про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде… як Юркевич, Донцов, Левинський і Ко!» (Скоропис О. Від видавців // Міхновський М. Самостійна Україна. – Венцляр, 1917. – С. 27).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.