Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 13. Львів

28 августа 2013, 22:42
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
207
Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 13. Львів

Було б помилкою вважати, що психологічний тип під назвою «совок» в Україні має історично своїм ядром лише певні (як правило, південно-східні) терени.

Було б помилкою вважати, що психологічний тип під назвою «совок» в Україні має історично своїм ядром лише певні (як правило, південно-східні) терени.

Ні, цей тип окреслив своє домінування на всій українській території (як і, зрештою, на території колишніх радянських республік), не залишивши ніякого «оазису», території, так би мовити, «free from sovok», на роль якої, вочевидь, мав претензії (як виявилось, не надто успішні) Львів.   

У ХІХ столітті зосередження добре розбудованих міських інфраструктур творило у Львові своєрідний капітал, що був слабо розвинутий в інших містах. Вистачить такого прикладу, наведеного свого часу Ярославом Грицаком: на початку 1880-х років за кількістю місцевих газет і журналів на польсько-російсько-українському просторі Львів поступався лише значно більшим за себе Петербургові та Варшаві, зате випереджав Москву, Київ, Вільнюс та Одесу.

Ані велич, ані слава не тривають вічно. Львів не зруйнували ні Перша, ні Друга світові війни (щоб уявити, що могло статися зі Львовом у найгіршому випадку, варто подивитися на приклад Кенігсберга – теперішнього Калінінграда).

Однак упродовж ХХ століття місто зазнало драматичних змін.

Першою було падіння Габсбурзької монархії, внаслідок чого колишній «Відень Сходу» (так називали Львів у ХІХ столітті) втратив статус столиці найбільшого габсбурзького краю і зійшов до рівня адміністративного центру польського воєводства.

Другим ударом стала «східноєвропеїзація міста» - втрата тих великих груп (поляків, євреїв, німців та української інтелігенції з-перед 1939 року), які своєю культурою природно вписували Львів у поліетнічний і мультикультуральний світ Центральної Європи.

Третім ударом було рішення Москви перетворити Львів в індустріальне місто. Побудова великих промислових підприємств і наплив населення з навколишніх сіл та інших областей Совєтської України й Совєтського Союзу створили такий тиск на старі міські інфраструктури, що вони просто не могли його витримати (велемовними прикладами тут можуть слугувати проблеми з водопостачанням і транспортом).

«…звернімося до радянського спадку у Львові, а найперше – до меншого з можливих непорозумінь, що зветься модернізація, - пише Тарік Сиріл Амар. – За радянської влади у Львові, що стрімко утверджувалась, було нашвидкуруч набудовано великих фабрик, де безліч людей, взоруючись на дисципліну тейлористського/фордистського зразка, штампували гори металу, використовуючи велику кількість гучних машин нафто вугільної ери, отруюючи довкілля й самих себе, як і належиться в модерні часи. Ця статистика, а також статистика шкіл, лікарень, кінотеатрів тощо є основною підставою для твердження про модернізацію, яку імперія буцімто принесла на свої відсталі західні окраїни.

Але той факт, що радянський режим прийшов до Львова водночас із масштабною індустріалізацією, не означає, що це був єдиний спосіб впроваджувати модерність. Немає жодних підстав уважати, що Львів можна було модернізувати лише за допомогою марнотратних п’ятирічок і бездарно спланованої економіки, ексцентрично об’єднуючи його з Центральною Азією та Сибіром, але відрізаючи доступ до більшої частини Європи. Щодо імпорту інженерів, керівників і босів усіх рівнів далі зі Сходу, очевидно, що Радянський Союз не був єдиним можливим джерелом такого ноу-хау, а управління потоками людськог капіталу через завоювання було, як мінімум, малоефективне.

<…> Справжні наслідки радянізації були пов’язані щонайменше з такими всюдисущими явищами, як крайній бюрократизм, корупція, тіньова економіка й загальне відчуття того, що стосунки між «владою» та людьми завжди будуються за схемою «ми» проти «них», незалежно від конкретної риторики. Хай би чим намагалися бути її творці, радянізація була менше пов’язана з марксизмом і більше з цинізмом, менше з публічними мітингами і більше з приватними оборудками, менше з переконаннями і більше з претензіями. Що зовсім не означає, що така система не мала наслідків, - зовсім навпаки!» (Leopolis Multiplex. – К.: Грані-Т, 2008. - С. 193-196).      

Залишився, на думку професора Грицака, місцевий соціальний капітал чи, радше, пам'ять про нього. Упродовж ХХ століття він справляв довготривалий ефект («дивна політика Львова»), а власне виразну відмінність поведінки львів’ян від мешканців інших великих українських міст: їхню опірність до асиміляції та незмінність життєвих позицій. Це стосувалося не так корінних міщан (після двох світових воєн у Львові їх залишилося дуже мало), як новоприбулих жителів: недовго проживши тут, вони та їхні діти поводилися так, ніби жили тут вічно.

Отже, не є дивним те важливе місце, що його посідав Львів в уяві українців і навіть новоприбулих росіян. «Цивілізований і веселий Львів» був і символом «Заходу» як наміру вирватися зі східноєвропейського блудного кола бідності й авторитаризму.

Як афористично висловився Остап Кривдик, «Львів після 1945 – абсолютно нове місто, як Кенігсберг/Калінінград – але тут, на щастя, не впали стіни. Радянський Львів – постселянський, із обов’язковою «бабою на селі», з травневими святами на «бульбі», з однаковими стєнками, «малютками» й етажерками в квартирі, з олів'є, рибою під шубою і відбивною, звертанням «мужчина/женщина» і здебільшого без жодних вибачень. Цей Львів сьогодні переважає, і якщо допустити його перемогу, наше місто стане великим «жилмасивом».

Водночас існує спаяний в одне греко-католицько-бандерівський Львів, крізь призму якого нас зазвичай і сприймають і за Збручем, і за Дніпром та Хутором Михайлівським, - як войовничо антиросійський і наголошено клерикальний».      

Суттєвим компонентом довколальвівської міфології часів СРСР була теза про «осине гніздо українського націоналізму». В парадоксальний спосіб воно, як вважає Ю. Андрухович, попри фактичні репресії, заборони, вистежування, винюхування та інші запобіжні заходи, додавало місту особливого шарму – і в очах не тільки пересічного киянина чи одесита, але й, приміром, москвича. Підпільний спротив завжди приваблює, а «совку» - і поготів. Відома приказка «Хай живе радянська влада і ми коло неї!» - цей концентрат особливого львівського конформізму – додавала всьому місцевої дещо карнавальної амбівалентності.

Як спостеріг Семен Уралов, львів'яни переконані, що це передовсім вони добилися для України державного суверенітету у важкій боротьбі з окупаційним радянським режимом. Відповідно, руйнування СРСР є не просто благом, але й однією з найважливіших перемог. Тому «антирадянський» пласт у львівській суспільній свідомості є основним, базисним. Для типового носія «антирадянського» мислення 24 серпня є «днем звільнення». Тим самим, чим для «радянської» людини (хоч росіянина, хоч українця, хоч казаха) є 9 травня.

Львів'яни вважають себе «правильнішими» українцями, ніж інші. Хтось апелює до «європейськості», хтось – усе до того ж «прагнення незалежності». Тому львів'яни вважають за обов’язок перевиховати східних українців, долучити їх до європейської культури і привести за руку до освіченої Європи. Величезна частина громадян Росії одержимі аналогічною месіанською ідеєю щодо східних українців. Різниця в тому, що вони сприймають їх як «трохи неправильних росіян» і вважають за обов’язок повернути їх у лоно православної (загальноросійської) цивілізації. Такі позиції – дзеркальні за своєю природою внутрішні комплекси, загрозливі для Східної України.      

Ставлення до радянського минулого й українського суверенітету і є відправною точкою конфлікту. Більшість громадян Росії і мешканців так званих «русифікованих» південно-східних регіонів України сприймають руйнування СРСР найперше як трагедію (соціальну, особисту, світоглядну, історичну). Усі розповіді львів’ян про репресії, пригноблення, знищення мови та культури здаються їм невідповідними до масштабів «трагедії».     

Львів пережив «совок» як систему, але, на жаль, «совок» як ментальне каліцтво й досі міцно стискає місто Лева. Десь уже від першої половини 1990-х років ледь не правилом доброго тону стало твердження про львівську провінційність, відсталість, депресивність. Головною причиною цьому вважалося переорієнтування «еліти», головно молодої, на Київ чи й закордон, що спричинило відтік особистостей з міста. Як прикро спостеріг Андрухович, додалося взнаки й перетворення дещо снобістського «міста, закритого для чужих» на дещо люмпенське «місто – прохідний двір», таку собі перевалку зі Сходу на Захід, суцільну забігайлівку край битого шляху, сповнену випарами технічного спирту, попси і немитих тіл. Та навіть у такому, зруйнованому, стані Львів не переставав бути атракційним, із невидимою (катакомбною) пульсацією.    

Так, на думку Остапа Дроздова, сучасний Львів – типово «совкове» місто. Як пише політолог, «Львів, якщо й столиця – то ультраконсерватизму. Якщо й столиця – то подвійних стандартів. Словесного патріотизму. Націонал-перефарбованого совка. Дистильованого рагулізму й небажання намагатися бути на рівні. Вбийте мене, але це так. Львова нема – є просто місто. Культурна столичність і п'ємонтальні претензії Львова – це міф. І як кожен міф, він подобається, він лестить, він лоскоче самовтіху, він стимулює «понти».

Але, на жаль, він уже давно ні до чого не зобов’язує Львів і ні до чого не спонукає. Справжніх львів’ян це болить і гнітить, а просто львів’ян – «не гребе». Львів заполонили просто львів'яни, які ні сном ні духом не відають, в ЯКОМУ місті Бог дав їм щастя жити, серед яких стін ходити і яким дихати повітрям, що настояне на ретроінтелігентності та мультикультуральності.

Бо це ж не просто місто, по якому просто львів'яни ходять за маршрутом «хата-робота-базар». Це місто, розіп’яте своїм власним населенням. Місто, яке здригається від тупоту пофігістів. Місто, яке помирає просто на очах, невідворотно перетворюючись у звичайнісінький обласний центр, як і 23 інші.

Справжній Львів міг похвалитися незліченною кількістю місцевих газет, казино, кабаре і театрів. Місто заражало собою кожного гостя. Місто мало в собі містичну силу переробляти під свої культурні вимоги всіх – від селянина з-за рогатки до випещеного іноземця. Львів мав щастя бути Львовом, а не просто місцем проживання.

Максимум, на що може претендувати сучасний Львів, - на почесне звання культурного «донора». Цілі батальйони успішних талантів (родом зі Львова) переростають Львів і люблять його на відстані. Саме тому найчисельнішою діаспорою Києва є львівська. Куди не плюнь – всюди знайдеться виходець зі Львова. І невимовно втішений, що мешкає поза ним. В інтерв’ю Руслана розповідала, як вона обожнює Львів, живучи у фешенебельній квартирі у Києві.

Ось чому Романа Віктюка заживо гноїв саме Львів, не розгледівши, що ця людина увійде в 50-ку великих режисерів сучасності. Вакарчук, Руслана, Таліта Кум, Чубай, Барбара, Чайка і ціла плеяда політиків, журналістів покинули Львів через «задуху». А тим часом в одній із книжок на Форумі видавців я знайшов преамбулу: «Галичина – це елітний регіон, обраний Богом для розбудови соборної України». Думаю, великі патріоти, які згадали свої власні під'їзди, «тащаться» від такої самооцінки.

<…> Ліна Костенко змусила Львів подивитися на себе у дзеркало. А там – непідтверджені «понти», манія величі та нещадна руйнація того, що дісталося нам від попередників.

<…> У програмі «Міняю жінку» дві галичанки неприховано знімалися без прикрас – і наступного ж дня зібралася інквізиційна нарада на тему «ці дві жінки дискредитували Західну Україну, адже в нас насправді є культ християнської моралі». Святі слова: є бездумний вихолощений культ і нуль культури. Немає нічого гіршого, коли не завше достойні люди свято переконані в своїй достойності. Щонедільне відвідування церкви звільняє від ницості у проміжок від понеділка до суботи. Отак і живе «культурна столиця», вражена бацилою нелюбові та подвійних стандартів. Львів стає неспроможним підтримувати високі стандарти культурницького міфу. Свято пампуха чи шоколаду за бюджетні кошти – це не «культурна столиця», а бидлотне свято шлунка на свіжому повітрі під народне «бум-ци-цик». Факти говорять самі за себе: мало яке святкування Дня Львова не обійшлося без кримінальних справ щодо фінансових зловживань.

<…> Мене ж вразили сльози Лії Ахеджакової від поведінки глядачів: «Безперевне гримання дверима, дзвінки мобілок, розмови та шум… Ви вбивали нас тим, що відбувалося в залі». Поки велика артистка плакала, бритоголові «нацики» під час поетичних читань «120 хвилин Содому» у межах Форуму видавців вправлялися в рагульській ксенофобії. А потім їхні духовні наставники, колишні партійні дуполизи у вишиванках, кулуарно присуджують премії у галузі культури та мистецтва людям, яких лише вони знають.

Я мовчу про заборону вистав Віктюка, шабаш великої мовознавиці в дитсадку, перехід мера у спілкуванні з віце-прем'єром на російську мову та заборону виставки Силантьєва. Якщо це – столиця, то давайте «тащитися» далі й не бачити очевидного: Львів утверджує себе, як монотонне маргінальне місто. Одягнули у вишиванку фігурку Нептуна напередодні 24 серпня – і тішимось, адже ми – українці, які винайшли і порох, і колесо, і Матір Божа родом із Самбірщини. Що з того, що до Львова приїжджали Коельйо, Вайль, Андрухович чи Забужко, якщо потім місто голосує за бодібілдера чи весільного музику з лав «а-ля» націоналістів, який поняття не має, що таке соул-джаз, верлібр чи контемпорарі-арт.

<…> Було 28 кінотеатрів – стало 8. Руками патріотів закрито 41 книгарню. За 12 років перебування у Списку ЮНЕСКО у Львові було знищено будинок композитора Ярославенка, споруди на пл. Міцкевича, 9 і 10, на Соборній, 14 і 15, на Валовій, 15, на Федорова, 28, школу Св. Софії на розі Франка і Паркової, цегляну огорожу саду Францисканців на Лисенка, 14, історичну віллу на Погулянці, австрійську пожежну частину на Чупринки, старовинну підпірну  стіну навколо храму Марії Сніжної, ансамбль монастиря Бернардинів. У супервіруючому Львові вище духовенство викрало антикварні меблі Шептицького. А це – 55 найменувань на 40 тисяч доларів.

<…> Однією кавою еспресо вже не відкупиш усіх злочинів проти культурного Львова» (Дроздов Остап. Безкультурна столиця Львів. Журнал RIA – Львів № 25 / 2012, С. 14-15). 

Львів'янам (тут слід погодитися з М. Рябчуком) час припинити нарікання на «ляхів», «москалів» і, за останньою модою, на сільських «рагулів», які начебто псують їм прекрасне (колись) місто. І совки, й рагулі насправді сидять у кожному з нас, і поки ми не навчимося вичавлювати їх із самих себе, Львів залишатиметься рагульським. Рагулі – не лише ті, хто засипає Львів сміттям і заливає його російською попсою, а ті, хто мовчки за цим спостерігає. Рагулі не лише ті, що вибирають рагульську владу, а й ті, що не можуть або не хочуть переконати їх вибрати іншу та змусити її працювати.

«Чесність із собою» (майже по-винниченківськи!) вимагає: «…час нарешті покінчити із народницьким міфом про «мудрий», «добрий», «працьовитий» і сповнений усяких інших чеснот «народ» на противагу лихій, дурнуватій, корумпованій владі та недолугим елітам. Та влада, яку маємо – і у Львові, і в Києві, і в Донецьку, - не впала нам із Марса… Вона є тим самим «народом», плоттю від його плоті, ба – його квінтесенцією. Влада в нас саме така, на яку заслуговуємо, і поліпшити її якість можна лише одним способом: поліпшуючи якість отого самого простонародного «хама», котрий, стаючи владою, себто «паном», усе одно «хамом» залишається. Іншими словами, годі вже нашій інтелігенції сюсюкати із «народом», час відверто сказати йому, що він достоту такий, як і його влада: ледачий, злодійкуватий, корумпований, ксенофобський, малоосвічений» (Рябчук Микола. Історична й політична маргіналізація Львова / Leopolis Multiplex. – К.: Грані-Т, 2008. - С. 68-69). 


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.