Д.С. (1 ред.)

19 августа 2013, 21:50
маніпулятор словесним пластиліном чорного кольору
0
217

А що воно, тому дитю, треба? Щоб лише хтось був поруч. Щоб хтось сидів, нехай і неуважно, але приділяв увагу. Щоб не відводив погляд, не ховався від голосу.

Перша редакція тексту:

Ось так, просто сидячи на лавці та попиваючи водичку, істини, маленькі істини, самі приходять до тебе.

Була вже друга половина дня, червнева спека трохи спала, а я прохолоджувався в слабо знайомому дворі під широкими зеленими крилами дерева. Потихеньку присмоктувався до пляшки з мінеральною водою. Я побачив дівчинку, маленьку таку дівчинку, рочків може чотири-п’ять, а може й три, не знаю, не буду брехати. Мала ходила поміж металевих звірів, глибоко та давно засаджених у чорнозем ігрового майданчика, відверто блукала, та зайвих поглядів на задрипані скриплячі качелі, чи двосторонні гойдалки з потрісканою фарбою, не кидала. Просто ходила, втупляючи свій маленький погляд у землю, у яскраво смарагдовий бур’ян. Я від власне такої самої нудьги спостерігав за дитям. З далеку. Зі своєї відкритої позиції в метрах п’ятдесяти від дівчинки. Мимоволі зловив себе на думці, що мені стало страшно через те, що я боюсь дивитись на малу.

Ні, я не якийсь там кінчено хворий педофіл, ні! Навпаки, я досить таки «состоявшийся» гетеросексуал, який полюбляє повнолітніх дівчат. Абсолютно і лише повнолітніх, без жодних виключень! Але я десь у своєму мозку схопив якусь дивну блискавку, що мені страшно, тому що я боюсь на малу дивитись. Боюсь, що про мене хтось хоча б подумає щось подібне. Щось безумовно дурне і клінічно хворе. В цьому, пропахлому сміттям і сигаретним димом світі вже боїшся просто спостерігати за красою, навіть на відстані. За дитячими смішними рухами, за дурнуватою дитячою поведінкою, за дитячими іграми та думками. Страшно. Сам себе накрутив по радіусу навколо чужої точки зору. Судячи з усього, я сам собі дебіл.

 

Але річ не в тому. Дівчинка та, якій три-п’ять рочків, підійшла до вікна багатоповерхівки. Зупинилась. Підняла своє личко вгору, незрозуміло для чого взяла одну руку в іншу, мабуть, щоб відчути трохи підтримки та впевненості, зовсім трохи – врешті-решт, скільки тій малій впевненості треба, – і затяглась в тонкому, голосному криці. «Д-а-а-а-а-ня! Д-а-а-а-а-ня!». Чувак її, – подумав я. Із вікна у відповідь почувся лагідний дорослий голос. Скоріш за все, мамин. Даніної мами, як розумієш. Тільки у мам можуть бути такі дорослі, і в той же час янгольські милі голоси. М’які, як величезні сільські перини, які давали тобі, коли ти їздив до родичів по селах. Голос зверху, себто з третього поверху, з якоюсь співчутливою інтонацією відповів, що Даня на морі, що Дані ще довго не буде. Правда то, чи ні, але дівчинка повірила, як власне і я. Личко малої в ту ж секунду похнюпилось і зовсім скривилось, так, як вміють лише діти, лише в цьому віці (в невизначеному мною віці, але точно саме в цьому!). Дівчинка повернулась до порожнього майданчика, сіла на гойдалку, і почала заворожувати повітря перед собою. Якщо б то була доросла людина, то я сказав би «просто вмикати», але…дитина. Так мала посиділа ще хвилини зо дві, після чого піднялась. Мабуть в дітей саме такі медитації і саме такі чари. Саме такі просвітлення та ідеї, які випливають невідомо звідки. Дивні і магічні, як і дитячі роки загалом. Дівчинка побрела до іншого під’їзду, більш віддаленого від мене, але все на відстані мого контролю. Ну, як контролю, просто мені все було гарно видно.

«Ілона-а-а-а-а! Ілона-а-а-а! Ілона-а-а-а!». Дитячий голос посеред післяполуденної тиші ріже вухо, як японська катана плавлений сирок, але звуки, які видавала ця мала, не були дратівливими. Для мене не були, хоча когось в цьому дворі від них, напевне, тіпало. На цей раз крики спрямовані були на поверх, мабуть, п’ятий, так вже високо намагалась дівчинка підняти свою маленьку кучеряву голівку та витягнути ще меншу шию. Глухо. Ніхто не відповідав, а то може й взагалі не чув. Що точно – те що Ілона не відзивалась, і будь-яких, нехай і далеких, п’ятиповерхових, ознак життя не подавала. Жодної. Мала ще більш нахмурилась, однак зовсім не була схожа на малих ідіотичних йолопів, котрі ось-ось заллються в істериці. Ні-ні! Мала тримала себе в руках, хоча й розчарувалась в Ілоні, та в її батьках, таких глухих і безсердечних, теж. Вони (хто ж ще?) сховали її десь, не підпускаючи до дитячої комунікації. По вулиці йшли рідкі, як участь збірної на міжнародних турнірах, перехожі. Дитинча, смішно пересуваючи ніжки, побрело по доріжці, перпендикулярно входам до під’їздів. Похнюплена, зовсім зніяковіла дівчинка відчайдушно запитувала у перехожих, чи не знають вони Ілону, чи вийде вона, і що за дурні відповідають з вікон її Дані. Ні, що я наговорив, просто запитувала, чи бува не знає хтось, де Ілона, чи на крайняк її батьки (тож батьки, вони в дитинстві все вирішують). Ніхто їй не відповідав, і лиш співчутливо розводили руками. Ніхто, жодна сука, не знали Ілону! Ну як так, в одному дворі-то живете, як тут Ілону не знати!

І от, момент прозріння МОЄГО.

Жорсткого і болючого. Я зрозумів, що всі наші депресії, всі пігулки від поганого сну, чи-то від хвилювань, що черговий раз тебе обламали, і двомісячні гімняні стосунки, які тримались незрозуміло на чому розвалились, наші переживання що нема з ким заснути, або нема з ким прокинутись, що черговий облом з роботою лишив тебе традиційних п’ятничних пивних посиденьок, що твій кінчений комп’ютер відмовляється заходити на кінчені порносайти, все – фігня!

М’яко, звісно ж, кажучи. Дитяча самотність, ось вона, мабуть, найболючіша. Вона найщиріша, і найбеззахисніша. Дитина не може набухатись, дитина не має професіональних психоаналітиків, дитина не має дилерів, дитина не має тих способів самознищення, до яких так звикли звертатись дорослі. Ні, їй є лише два ходи – сидіти на гойдалці, і чекати, доки хтось-таки трапиться і розмалює її самотність, чи іти додому, до телевізора, квартирної духоти, до запилених радянських килимів і до бабусі, котра пилу наковталась за життя не менше за килим.  Дитяча самотність – вона відкрита, вона вразлива до ударів. Дитячої маленької долі. Діти, вони на те й діти, щоб безтурботно існувати. Щоб веселитись, щоб гуляти, розважатись та бешкетувати, а не от так іти по тротуару, час від часу зганяючи з бордюру голубів та їх же запитуючи, чи не знають вони де Ілонка. Діти не вміють приховувати своїх поразок, вони ще занадто малі для фальші та консервування своїх демонів десь всередині (їх переварюванні та викакуванні), вони ВІДВЕРТІ! Вони ДІ-ТИ!!! Це вже пізніш їх голову загидить школа, гроші, інтернет, а може й політика. Це вже потім вони отримають перші уроки брехні та лицемірства. Подорослішають.

 

Дівчинка насторожено дивилась на голубів. На сірих, з зачарованими, ніби намальованими, очима, голубів. Дивних створінь, чи-то птахів, повних таємниць, загадок та секретів. Мала трохи підняла очі, подивилась на п’ятиповерхівку. Типову, майже монотонну п’ятиповерхівку. Зробила вигляд, що щось рахує – по-дорослому склала руки, підтримуючи однією підборіддя. «Так-так, раз, два ….» – щось вона там буркотіла собі під носа. Нарешті зупинилась, і відвела погляд на мене. Я сидів у позі орангутанга – себто скручений, ніякої осанки – і пив водичку. Дитя помітило мій погляд, що не кажи, але вони десь підсвідомо відчувають увагу. Дівчинка підійшла до мене. Мовчки. Уважно розгледіла. Я посміхнувся. Задала питання, яке я вже встиг передбачити. «А ви нє віделі Ілону?». «Ні». «Ех…». Далі її сумному обличчю хмуритись було вже нікуди. Я запропонував присісти. Мала сіла. Сіла, і тут її миттєво прорвало, дівчинка почала неконтрольовано розповідати про свою Ілону-зрадницю, про свого міні-бойфренда Даню, про свою бабусю, про свої красиві заколки, про те, як вона швидко бігає, про те, які дивні сьогодні хмарки, та ще про багато речей, які вони там ті дитячі речі – комахи та мультики. Я сидів, попивав водичку та уважно слухав. Дитя поступово починало відходити від першого, мабуть, в житті акту самотності. Жорстокої і холодної, як лід на озері. А я все слухав і слухав, лиш іноді втискуючи короткі слова. Її монолог був прекрасним. Дитя розповідало і розповідало, по ходу жестикулюючи, посміхаючись та навіть повноцінно сміючись над своїми жартами. В ті хвилини я встиг позабути і про свої застарілі страхи самотності, і про спеку, і про воду, яка ненароком розлилась по всьому тротуару, і про все-все-все. І я, знаєш, зрозумів. А що воно, тому дитю, треба? Щоб лише хтось був поруч. Щоб хтось сидів, нехай і неуважно, але приділяв увагу. Щоб не відводив погляд, не ховався від голосу. Жінки вони, врешті-решт, всі однакові, хоч дівчатка, хоч бабусі. Їм би слухача і гарну погоду, а там…що навішати мужику (хлопцеві, чоловікові, дідусю) на вуха, в жінок завжди знайдеться.

25.06.2012
(20.08.2013)

Науменко С.Т.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: діти,ЛІТО,СПЕКА,самотність
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.