Шоу не вічне

9 августа 2013, 20:53
Священик УГКЦ
0
362
Шоу не вічне

Для тих, чий пан – це fun

Іноді видається, що вся Україна, ба більше – увесь світ перетворився на якесь одне велике шоу. І не лише через ті численні шоу, якими переповнений український ефір, але і через ті шоу, які нам регулярно влаштовує український політикум, як-от нещодавно із постановкою «Святкування 1025-ї річниці Хрещення України-Руси». Ця ментальність шоу вже настільки ввійшла в нашу свідомість, що для багатьох ціле життя перетворилося на безперервне шоу, безконечний пошук розваг, пошук нової порції адреналіну, нової порції сміху від чергового камеді-клабу, пошук якихось цікавинок чи на підготовку до свого виходу на сцену. Навіть смерть ми часто примудряємося перетворити на шоу, що особливо було помітно на похороні Майкла Джексона кілька років тому. І раптом перед ясні очі шановної публіки вриваються кадри, які просто безцеремонно руйнують декорації, показуючи, хто насправді тут режисер.

Як уже здогадалися ті, хто читав попередні дописи, я далі торочу про фільм «Пункт призначення». Для тих, які ще не подивилися: стрічка показує групу людей, які уникли катастрофи, а тоді раптово гинуть один за одним. Уважні глядачі однак не могли не помітити наступну обставину: у всіх випадках основна група тих, що рятуються і навколо яких розвивається сюжет, це молоді люди. Попри те, що серед врятованих є особи середнього віку та діти, основну групу складає саме молодь. І тут криється наступний аспект цієї притчі. Систематично показуючи смерть молодих людей, фільм у такий радикальний спосіб критикує той культ молодости та тіла, який перетворився сьогодні на провідну ідеологію не лише західного, але й нашого, переважно позбавленого Бога, суспільства. Саме культ краси, молодости і тіла стає тим, що фільм «Пункт призначення» ставить під питання. Саме тому в такий брутальний і безжальний спосіб розчленовуються тіла жертв у нещасних випадках, саме тому так безглуздо, а разом з тим, так іноді дуже символічно гинуть молоді люди.

Найкраще помічаємо цю лінію критики ідолів сучасної людини, ідолів молодости, ідолів тіла і краси у третій частині фільму «Final destination». Вже сама сцена, якою відкривається стрічка, показує нам, наскільки глибоко вона продумана. Адже все починається не будь-де, а саме в парку розваг. Там, на одній з американських гірок, і відбувається той нещасний випадок, якого уникає група молодих людей. Відтак вже у цьому моменті бачимо критику сучасного суспільства, яке все більше перетворєються на т. зв. «суспільство розваг», що у німецькому дискурсі носить назву «Spaßgesellschaft»: суспільство, де розваги стають головним сенсом життя, а «having fun» – головною ідеологією. Цією сюжетною лініє фільм «Пункт призначення» намагається достукатися до кожного, хто живе за такою ідеологією, хто шукає лише розваг і ціле життя бачить як одну велику розвагу. Страшна загибель людей саме в такому місці показує, що рано чи пізно і у парк розваг приходить смерть. Відтак, розвага виявляється оманливим ідолом, який нездатний врятувати людину перед обличчям смерти.

В тій же третій частині фільму «Пункт призначення» прослідковуємо й чітку лінію критики культу краси, який теж є однією з ознак постмодерної ментальности. Це добре видно у способі смерти двох подруг, Ешлі та Ешлін, які показані як дві пустоголові блондинки, що турбуються лише про свою зовнішність. Обидві вони гинуть у солярії, причому безпосередньо від того, що мало дати їм ту таку жадану засмагу, збільшуючи їхню привабливість. В такий спосіб автори фільму розвінчують і цього ідола сучасности: бажання бути або ж залишатися красивим за будь-яку ціну. Краса теж показана як ідол, який відступає перед обличчям смерти, більше того, який, як і всякий ідол, сам несе людині смерть.

В такий же спосіб розвінчано й культ тіла. Просто геніальний з цього погляду діалог відбувається у фітнес-центрі, в якому займається спортсмен Льюіс, наступна жертва зі списку Кістлявої. На всі намагання Венді та Кевіна застерегти його, Льюіс відповідає високомірною тирадою: «Я бачу своє життя як на долоні, і воно зараз не закінчиться. Все йде за планом... Через 4 роки Льюіс Ромеро поїде на півфінал в Окленд, де він буде копати і давити, а за 15 сезонів у нього буде 4 чемпіонських персні. Льюіс не боїться смерти! До біса смерть! ... Льюіс не боїться смерти! Це смерть мене боїться! Тому що я перемагаю, Кевіне, я перемагаю, я завжди виграЮ! До біса смерть!» Коли ж зі стенду падають мечі і Льюіс ледве ухиляється від них, він ще раз повторює «Що я казав, Кевіне? До біса смерть! Я перемагаю, я завжди виграю!» І зі словами «я тільки-що переміг!» (маючи на увазі смерть), Льюіс робить ривок на тренажері, в якому падаючі мечі хвилину перед цим перетяли шнурки, і сам, своїми руками просто розчавлює собі голову. Таким чином уся ця тирада спортовця про його перевагу і перемогу над смертю виявляється наївним та пустопорожнім самохвальством, а культ тіла, якому з такою ревністю служив Льюіс, стає для нього причиною смерти та демаскується як іще один ідол у капищі сучасної людини.

Бачимо, що хоча всі фільми «Пункт призначення» можна розглядати як відеокритику сучасної ментальности, саме третя частина фільму найбільш прозоро і недвозначно викриває одного за одним ідолів людини постмодерну, виявляючи їх як оманливих божків, що нездатні врятувати людину перед обличчям такої невідворотної реальности, як смерть. Більше того: жоден із цих божків: ані розваги, ані культ краси, ані культ тіла, ані культ вічної молодости навіть не намагаються відповісти на цей виклик, на виклик смерти. Відтак єдиним способом для них зберегти себе у становищі ідола залишається ізолювання сучасної людини від усього, що нагадує про смерть, щоб навіть думка про неї не зринала в голові, інакше оманливість ідолів стане надто очевидною. Цю думку чітко показано вже в першому фільмі «Пункт призначення», де після катастрофи літака та смерти свого близького друга Тода Уоґнера головний герой фільму, Алекс, на 41-й хвилині говорить фразу, яка все пояснює: «До цього я не стикався зі смертю!» Ось тут і розкривається суть фільму «Пункт призначення», завданням якого є розвінчування культу молодости, краси та тіла, поставивши їх перед викликом смерти, перед яким стає явною оманливість цих божків у ролі спасителів людини.

            Шоу не може тривати вічно. Той, хто співав: «Show must go on» – «Шоу повинно тривати!» – уже давно вибув із шоу, забраний тою ж таки смертю, до того ж набагато раніше, ніж усі думали, сподівалися і хотіли. Тому перед тим, як пірнути з головою у вир шоу, перед тим як віддати своє життя на служіння богові розваг і задоволень, варто поставити лише одне питання: чи витримує цей бог випробовування смертю? Бо іноді вже самим цим питанням ми викриваємо ідола, подібно, як це відбувається у фільмах «Final destination». Бажаю всім служити одному істинному Богові, який, подолавши смерть, дарує вічне життя і воскресіння з мертвих.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.