Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 2

18 июля 2013, 19:49
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
219
Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 2

Соціологи не могли вивчати феномен «совєтської людини» в пору його розквіту (1930-40-і рр.).

1931 року соціологію в СРСР оголосили «буржуазною наукою» та передали її повноваження історичному матеріалізму. Суспільствознавство перетворилося на солодкоголосе оспівування генеральної лінії партії та всесвітньо-історичних перемог совєтського народу в будівництві соціалізму, досягнутих під її мудрим керівництвом. Як наслідок, у полі зору професійної соціології феномен виявився лише на останній стадії свого відносно стабільного існування, коли криза сколихнула соціальну систему, але не стала соціальною катастрофою.

«Реальність совєтської людини цілком належить постромантичній епосі – тим десятиліттям, коли післяреволюційна державність намагалася стабілізувати репресивний режим, зберігаючи та наділяючи статусом насамперед людину покірну, виконавчу. Як це буває практично завжди, «гора» титанічних фантазій («нова надлюдина») породила певну «мишачу» реальність – спряженість ролей апаратної бюрократії, слухняних їй «спеців» різного профілю та безголосої "народної маси"» («Советский простой человек», 1993). Розробивши програму під умовною назвою «Совєтська людина», соціологи в ході польових робіт першої хвилі у листопаді 1989 року змогли опитати репрезентативну вибірку – 2700 респондентів із різних республік і регіонів СРСР. Польові роботи другої хвилі відбулися п’ять років потому, 1994 року. Було опитано 3000 респондентів. У березні 1999 року були проведені польові роботи третьої хвилі (опитано 2000 росіян).

Уявлення про «людину совєтську», якими вони бачаться в результаті кількох стадій багаторічної реконструкції її вихідних форм, є алгебраїчною сумою ряду сутнісних характеристик, виявлених шляхом вивчення цілого через «зруйноване». Ось інтегральні характеристики, побудовані шляхом синтезу всіх трьох стадій унікального соціологічного проекту.

«Людина ізольована». Доводиться повторювати, що і соціальна, і культурна ізоляція країни була доведена до межі. Припинилися контакти на персональному рівні, а багатотонна «залізна завіса» відмежувала велику країну від небезпек капіталістичного оточення. «Китайською стіною», але на совєтський лад, стали хвилі масових гонінь проти «буржуазного космополітизму» та «поклоніння перед Заходом». Ця надумана «патріотична» маячня калічила душі й долі людей. Історично та психологічно вкорінені бінарні опозиції на зразок «своє» - «чуже», «наше» - «вороже» працювали в масовій свідомості ефективніше за доктринерські класові розмежування. Ізоляція від зовнішнього світу успішно доповнювалась завбачливою ізоляцією від власного минулого. Всю історію перевернуто з ніг на голову заради того, щоб показати 1917 рік поворотною подією для всього світу. Усіляко стимулювалось відчуття ізоляції від власного внутрішнього світу – «надмірних складнощів» генетики, культури, психології. Внутрішня ізоляція впливала на людей сильніше, ніж багато з примусово нав’язаних зовнішніх обмежень. Це було не тільки «табу» на інформацію ззовні, але й страх перед інформацією, небажання мати її, невміння її одержувати, готовність сприймати всяке нове знання, факти, повідомлення тільки через призму традиційних стереотипів, консервативного індивідуального й колективного досвіду (неофобія). Одночасно сформувався грунт для масової апатії, нерозуміння чужого, неготовності до активної соціальної дії. Саме тоді виникло ще одне небезпечне явище – «елітарний ізоляціонізм». Підсумком багаторічних ідеологічних чисток серед інтелігенції, особливо тієї її частини, яка асоціювала себе з владою чи перебувала в довколавладному просторі, стало викорінення впливу «західників», «космополітів», «інтернаціональних революціонерів». Замість цього на рубежі 1940-1950-х років виникли й почали розвиватися стійкі синдроми русофільських, великодержавних, шовіністичних, антисемітських настроїв.

«Людина без вибору». Історичною долею радянської людини стала безальтернативність. Життя було влаштоване таким чином, що не існувало варіантів політичного, ідейного, естетичного вибору, табуювався професійний вибір (наприклад, заборонялись самовільні переходи з однієї роботи на іншу), вибіркова поведінка у сфері особистого життя (заборона на аборти). Абсолютною залишалася безальтернативність політичної системи. Утопія прийдешнього земного раю, обмеженого в пізніших варіантах «окремо взятою країною» (у цей рай мало хто вірив), виконувала суто ідеологічну функцію – закріплювала масову ілюзію вічності даної соціальної системи. Два перші «панівні» совєтські покоління виросли, практично не маючи уявлення про існування інших світів та інших ліній суспільного розвитку. Інерція відсутності вибору виявилася настільки сильною, що навіть покоління «шістдесятників» (йдеться  про його інтелігентську верхівку!) відштовхувалося у своїх планах і устремліннях не так від альтернатив системі, як можливості гуманізованого варіанту – т. зв. «соціалізму з людським обличчям», образ якого народився й загинув разом з «празькою весною» 1968 року.

«Людина спрощена». Ця характеристика підкреслює вимогу системи формувати людину, що знає своє місце в соціумі, без зайвих претензій і здивувань. Перерахувати різні сторони цієї «спрощеності»: послух владі, уміння задовольнятися малим і жити, як усі, не прагнути до помітних відмінностей від інших, жити очікуваннями піклування від всемогутньої держави, недбалість до власних інтересів і навіть життя заради цілей високого, надіндивідуального порядку, - означає скласти «кодекс антидосягнень», метою якого є «витіснити неконтрольовані прояви з демонстративної площини суспільного життя». Словесні хитросплетіння доктринального марксизму акуратно нав’язували думку про недопустимість надмірного возвеличення неординарної особистості, але «передбачали» можливість того, що народні маси змушені будуть породжувати в певній історичній перспективі виняткових за своїми достоїнствами індивідів.  

«Людина мобілізована». Для совєтського тоталітарного соціалізму постійна змобілізованість була «нормальним» станом. Підпорядкування різноманітних, якщо не всіх, сфер життєдіяльності суспільства цілям, накинутим ззовні, постійна необхідність дій окремих осіб, груп, суб’єктів права на користь центру, робота суспільного механізму на вичерпання ресурсів вимагали екстраординарного напруження всіх сил – перманентної мобілізації на основі постійного примусу. Цьому значною мірою сприяла атмосфера постійної боротьби з внутрішніми й зовнішніми ворогами, з природою і за врожай, за перевиконання плану і т. д. У цих умовах було потрібно підтримувати й відтворювати псевдогероїчну атмосферу, що спирається на міфологізацію персонажів (герої, вороги) та ситуацій (зрада, підступність, подвиги).   

Ю. Левада довів свою концепцію до кінцевого висновку: «Поширене в літературі уявлення про «спротив» в інтелектуальному середовищі, про «внутрішніх емігрантів», мало не про «мовчазну більшість» незгідних – це не більш ніж потішний самообман. За одинокими, можливо, винятками, навіть колишні бунтівники (М. Горький, М. Булгаков) або просто платили за право жити й працювати, або переконували себе в користі культурного будівництва, тішили себе надією на ліберальну трансформацію режиму і т. п. Межі пристосування до соціально-політичної реальності, продемонстровані радянською людиною, включаючи її еліту, неймовірно широкі. Значною мірою це пов’язано з таким адаптивним механізмом, як “двоемыслие”». Колективність мовчання – примусова німота нації – явище мікросоціального масштабу. Суспільство паралізоване, бунт неможливий, не звучить «голос організованої сили». Тоталітарна держава змушувала людей ставати на шлях лукавства, часом у витончених, непередбачених формах. Як згадував про обід на дачі Сталіна 1948 року Мілован Джилас, «Обід почався з того, що хтось – мені здається, сам Сталін – запропонував, щоб кожен висловив здогад, скільки було градусів морозу, і що кожного покарають тим, що він буде змушений випити стільки чарок горілки, на скільки градусів він помилиться. На щастя, ще перебуваючи в готелі, я поглянув на термометр і тепер змінив його показники з урахуванням нічного зниження температури і тому помилився на один градус… [однак] таке визначення кількості чарок горілки раптом підштовхнуло мене до думки про обмеженість, порожнечу й безглуздість життя, яке вели радянські лідери, що зібралися довкола свого пристарілого шефа, навіть незважаючи на те, що вони грали роль, вирішальну для всієї людської раси» (Джилас М. Беседы со Сталиным. М.: ЗАО «Центрполиграф», 2002, С. 172). Навіть у ЦК Компартії були три рівні їдалень. Одна для рядових працівників, друга – для завідувачів відділів та їхніх заступників, а третя вже для членів політбюро й секретарів. Ніби касти.

Згадуються рядки філософа та письменника О. Зінов'єва з приводу славнозвісного тосту Сталіна 24 червня 1945 року за «русский народ, в честь «людей-винтиков» громадной государственной машины, исполнителей низшего звена, которые много сделали для победы над фашисткой Германией»:

Вот поднялся Вождь в свой невзрачный рост

И в усмешке скривил рот.

«Поднимаю, - сказал, - этот первый тост

За великий русский народ!

Нет на свете суровей его судьбы.

Всех страданий его не счесть.

Без него мы стали бы все рабы,

А не то что ныне ми есть.

Больше всех он крови за нас пролил.

Больше всех источал он пот.

Хуже всех он ел. Еще хуже пил.

Жил как самый паршивый скот.

Сколько всяческих черных дел

С ним вершили на всякий лад.

Он такое, признаюсь, от нас стерпел,

Что курортом покажется ад.

Много ль мы ему принесли добра?

До сих пор я в толк не возьму,

Почему всегда он на веру брал,

Что мы нагло врали ему?

И какой народ на земле другой

На спине б своей нас ютил?!

Назовите мне, кто своей рукой

Палачей б своих защитил!»

Вождь поднял бокал. Отхлебнул вина.

Просветлели глаза Отца.

Он усы утер. Никакая вина

Не мрачила его лица.

Ликованьем вмиг переполнился зал…

А истерзанный русский народ

Умиления слезы с восторгом лизал,

Все грехи отпустив ему наперед.    

«Без перебільшення найбільшим гріхом радянської влади можна вважати не цілковиту зневагу до особистості, на приреченість мільйонів цих особистостей на роль витратного матеріалу і навіть не на те, що якісь самозванці взяли на себе функцію вирішувати, що таке доцільність, справедливість і так далі, а брехню, яка намагалася пояснити, що відбувається. Українська держава, хоч як прикро це визнавати, яка є спадкоємницею, органічним продовженням і химерним розвитком радянської системи, основні свої зусилля спрямовує на те, щоби реставрувати і розвивати власне цей механізм неправди» (Прохасько Тарас. Мова неправди. «Український тиждень», № 15 (232) 13-19.04.2012, С. 14).  Фарисейство – невід'ємний елемент більшовизму – реабілітує його в очах людства. Брехлива і небачено могутня пропаганда, тотальна заборона на інакомислення, «партійна» освіта молоді, дозування інформації, підкуп, репресії та інші методи промивання мозку і формування тунельної свідомості давали можливість обманювати навіть видатних інтелектуалів і гуманістів Європи. Без махрового фарисейства неможливо було б знищити тисячі церков у СРСР, провести індустріалізацію, колективізацію, «культурну» революцію. 
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.