Безальтернативний шлях гуманізації

12 июля 2013, 14:48
вільний журналіст
0
145

Про необхідність гуманізації пенітенціарної системи

Запропонований Президентом України понад рік тому фахівцям для обговорення новий Кримінально-Процесуальний Кодекс України (КПК) зазнав чималої (і як дехто вважав нищівної) критики з боку діячів та активістів вічно невдоволеної опозиції. Насправді, лише окремі пункти набулого чинності в листопаді минулого року КПК, в першу чергу тих, котрі стосуються формування доказової бази органами досудового слідства, не витримали випробування часом й дійсно потребують першочергового обговорення, доопрацювання і законодавчо закріпленого вдосконалення. В цілому ж, нині вже діючий КПК є суттєво гуманнішим від попереднього й відчутно полегшує права і становище підозрюваних, підслідних, обвинувачуваних та підсудних. Удосконалення нині практикованих й запровадження нових норм в царині визначення статусу вищезгаданих категорій, наперекір упередженим застереженням недоброзичливців, жодним чином не збільшили рівня побутової злочинності. Суттєве розширення практики взяття на поруки, грошової застави, домашнього арешту та особисті зобов'язання не стали причиною масового ухиляння підслідними від органів досудового розслідування та нез'яви підсудними до суду задля участі в судовому розгляді кримінальної справи по суті. Водночас, упродовж кількох місяців дії нового КПК, на 40% (13.250) зменшилася кількість осіб утримуваних в підпорядкованих органам МВС ізоляторах тимчасового утримання (ІТУ), та підпорядкованих Державній пенітенціарній службі України (ДПтСУ) слідчих ізоляторах (СІЗО). (З 32.000 станом справ на 01.12.12. до 18.750 станом справ на 14.06.13.) Насправді, розширення застосування альтернативних превентивних методів (поруки, домашній арешт, особисті зобов'язання, застава) — є позитивною тенденцією в царині гуманізації кримінальної юстиції.


На жаль, процес гуманізації поки-що обмежився виключно запровадженням нового КПК. Поза увагою відповідних відомств та його критиків залишаються установи, які перебувають в підпорядкуванні ДПтС України. Складається враження, що державу жодним чином не цікавить доля й майбутнє осіб, які вироком суду на підставі статей КПК 1960-го року і вже нового КПК визнані винними у скоєнні злочину, і відбувають покарання у виправних установах, або ще не є визнаними й утримуються рішенням суду в ІТУ та СІЗО.


Варто визнати, що переважна більшість чинних нині норм, котрі визначають права та обов'язки “спецконтингенту” (себто взятих рішенням суду під варту на час досудового й судового розслідування, і утримуваних в ІТУ й СІЗО, та визнаних судом винними у скоєнні злочину, й вже відбуваючих покарання в виправних установах) є успадкованими від тоталітарної системи Радянського Союзу. Вітчизняні й міжнародні правозахисні організації вже давно визнали їх виключно репресивними, й такими, що не сприяють становленню засуджених на шлях виправлення. Численні, нічим не виправданні обмеження, замкнений простір, надзвичайно суворий режим, значне звуження особистого простору, велика кількість побутових незручностей (часто штучно створених), нерідко стають причиною роздратуваннь, неврозів, психічних зривів, конфліктних ситуацій, провокують до вчинення злочинів вже в установах виконання покарань, членоушкоджень та суїцидів.


Відсутність прозорості й належного контролю за діяльністю установ ДПтС України з боку контролюючих органів (Міністерства юстиції України та Генеральної прокуратури України), а також незалежних громадських організацій, уможливлюють корупцію й посадові зловживання. Вкрай незадовільне медичне обслуговування, позбавлене найнеобхідніших вітамінів харчування, різка зміна оточуючого середовища, фактична бездіяльність соціально-психологічної служби та кімнат психологічної релаксації, сутєві обмеження й настороженість до діяльності релігійних організацій, вкрай рідкі для багатьох спілкування з рідними та близькими, вимоги пересуватись виключно строєм, стають причиною дезорієнтації особистості, внутрішньоособистісних конфліктів, проявів насилля, конфліктів між арештованими та працівниками пенітенціарної служби, суїцидів і навіть вбивств. Факт прямого підпорядкування психологів пенітенціарних закладів виховній службі виправної установи, нерідко стає причиною примушення їх виконувати невластиві функції, які притаманні виключно режимній частині.


Незаздрісне і вкрай незадовільне становище осіб взятих рішенням суду під варту вцілому, жодним чином не свідчить про відсутність спроб окремих працівників і навіть представників керівного складу виправних установ та слідчих ізоляторів шукати шляхи для вирішення посталих проблем. Здебільше, це обмежується дозволом на необмежену кількість харчових передач та в більшості випадків малоцікавими творчими зустрічами.


Безугавні апелювання в бік недосконалості законів в дійсності не вирішують викликів з якими доводиться стикатись. Насправді, чимало пунктів і статей чинних нині прав, норм і вимог щодо внутрішнього розпорядку, є дійсно гуманними, й такими що позбавляють опонентів нинішньої влади підстав для критики і закидів. Проте на практиці, принаймні станом справ на даний час, вони є лише задекларованими на папері. Певно не бажаючи обтяжувати себе їх виконанням, значна кількість пенітенціаріїв дозволяють собі довільно, на власний розсуд трактувати власні посадові обов'язки і права арештантів, й знаходити підстави для їх невиконання та ігнорації. Аналіз скарг поданих на умови утримання в виправних установах свідчить, що саме невиконання гарантованих норм і прав найчастіше стає причиною критики й атак з боку арештованих та засуджених.


Досвід передових країн світу свідчить на користь необхідності гуманізації пенітенціарної системи. Затрачені кошти і зусилля дають позитивні наслідки. Логічним продовженням в справі гуманізації всього суспільства після вступу в дію нового КПК, буде розширення прав та можливостей осіб взятих рішенням суду під варту та визнаних судом винними у скоєнні злочину. Прийняття суттєво гуманніших “Правил внутрішнього розпорядку Управління виконання покарань” якими формально керуються пенітенціарії, може стати черговим, і геть не показовим кроком в справі гуманізації українського суспільства вцілому та пенітенціарної системи зокрема. Збільшення кількості довготривалих і короткотривалих побачень впродовж року (нині засуджені мають право лише на чотири довготривалі побачення на рік), чітке розмежування повноважень соціальної та психологічної служб, належне і неупереджене реагування на скарги та звернення арештованих, спрощення порядку листування засудженими й надання цього права взятим під варту підслідним та підсудним, надання можливості представникам громадських та релігійних організацій здійснювати нагляд за дотриманням законності в місцях позбавлення волі, сприятиме поверненню до суспільства повновартісними осіб які схибили або вчинили злочин.

                                                                                                                      Олесь Вахній


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.