Феномен руху «Femen» в Україні

10 июля 2013, 21:51
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
245
Феномен руху «Femen» в Україні

В Україні «Фемен» сприймають… скептично, сказати б, з певною дозою застереження.

Українські інтелектуали вказують на їхню непослідовність і кічевість. Західні інтелектуали захоплюються «Фемен», їхньою радикальністю, а постать українського фемінізму асоціюється з фігурами «Фемен». Українські феміністки відмежовуються від «Фемен», тому що ті, мовляв, торгують жіночою тілесністю. У будь-якому разі залишаються запитання без відповіді. Як і чому з'явився цей рух саме пострадянській Україні і у формі топлес-протесту молодих дівчат? Чи це феміністичний рух? Це протестний чи кон’юнктурний рух? Чи є якесь «послання» (чи, як модно зараз казати, меседж) «Фемен» і чи належний спосіб його трансляції? Утім, з певністю можна сказати, що «Фемен» - постмодерний феномен, тому що його нерозлучні супутники – суто постмодерні: іронія, перфоменс, гра…   

Згадуються події 80-х років минулого століття з Оліверо Тоскані – рекламним дизайнером та автором стратегії «Об'єднані кольори Benetton». Його постери містили зображення на гостро контраверсійні теми: расизм, СНІД, забруднення довкілля, смертна кара, анорексія тощо. Тактика полягала у демонстрації забороненого: заборонене привертає увагу успішніше, ніж штучно вигадані маркетингові мотиватори. Стратегії «Фемен», за всієї їхньої провокативності, повністю вкладаються в рамки добре знаного й вивченого на прикладі «вже давно вільних країн» вуличного політ-активізму. Чого тільки не було в історії європейського жіночого руху! Від маршів порожніх каструль до масового публічного спалювання бюстгальтерів. Ніхто не знає, чи роблять вони це усвідомлено, провокуючи своїх противників на передбачувані критичні випади, а чи справді вони такі «прості», що вибирають із усього спектру протестних стратегій низові карнавально-фольклорні виражальні форми, такі принадні для наймасовіших і найневибагливіших прошарків публіки?     

«Фемен» - радикальний жіночий рух, що виник у Києві 2008 року. Вітчизняні медіа спалахнули дитячою екзальтацією, смакуючи епатажність вуличних акцій «Фемен»: активістки протестують топлес. Упродовж чотирьох років акції «Фемен» не припинилися, лише зросли їх кількість і зухвалість. Рух не прилучився до жодної політичної партії і не став рупором кандидата на чергових виборах. Не перетворився на бізнес-проект. Теза про маріонетковість «Фемен» згасла. Що більше, вразив фінансовий аскетизм: «Саша Шевченко разливает чай из кастрюльки – чайника в квартире, которую она снимает еще вместе с двумя девушками, нет. Не хватает и чашек: «Я тебе в баночку чай налью, ладно? – предупреждает она  свою подругу и соратницу Аню Гуцол. – Хорошо еще, что печенье имеется – родители привезли. До этого я неделю голодала. Но зато похудела, для сьемок это хорошо» [Н. Радулова; «Огонёк», № 37 (1546)]. Утім, згодом учасниці руху підтвердили інформацію, що одержують фінансову допомогу від Джеда Сандена, власника холдингу KP Media (http://www.kyivpost.com/news/politics/detail/65379/) – в рамках, як каже Анна Гуцол, роботи работы наглядової ради, яка надає їм засоби, але не втручається у діяльність. Першою акцією став протест проти відключення гарячої води в студентських гуртожитках: дівчата на Майдані Незалежності влаштували символічне купання в казанах. 

Нові форми жіночого руху й активізму, що виходять на арену, формуються саме як низові («grass-root») організації, які випрацьовують і запроваджують іншу тактику боротьби, байдужої до академізму, теоретичного багажу, історії і практики фемінізму. Як слушно зазначають Марія Маєрчик (кандидат історичних наук, соціоантрополог, історик культури, фахівець із гендерної проблематики та квір-студій) та Ольга Плахотнік (фахівець із соціальної філософії, філософії освіти та гендерних студій), маркетинг протестів «Фемен» базується на принципах функціонування масової культури, комерційної реклами та жовтої преси. «Фемен» полонять увагу епатажною картинкою, голим тілом, поєднують із провокативною і легко поданою темою, присмачують елементами шоу та костюмованості, - все задля того, щоби медіа підхоплювали і тиражували інформацію. У такий спосіб «Фемен» досягають масової аудиторії, масового обговорення та масової популярності. Успішний захід з погляду «Фемен» - популярний захід. Популярно – ефективізація розголосу, привернення уваги до проблеми, спосіб вийти із затінків неефективних зусиль: «Я рік працювала в сфері шоу-бізнесу, і мені весь час було цікаво, чому от робота громадських організацій, громадських рухів, вона невідома? Ніхто про неї не знає. Масово ніхто не знає. А от те, що, там, Тіна Кароль порвала плаття – про це знають всі. І всім так цікаво за цим дивитися. Те, що, там, не знаю, в Ані Лорак відлетіли труси – це цікаво. Це всім страшенно цікаво» (Анна Гуцол). Логіка дій така: якщо жіноче тіло так добре пристосоване для маркетингових цілей, то чом би не використати його у власних інтересах, на користь жінок? Якщо патріархальна свідомість настільки елементарно склепана, що готова спожити будь-який товар, якщо його буде подано на тлі жіночих грудей, то ось вам груди, а тепер слухайте нас уважно. Тіло в такому випадку стає буксиром, транспортером соціальних/політичних ідей, які активістки «Фемен» доносять до громади. «Я думаю, що якщо таким образом можна продавати печеньку,  то чому б таким образом не штовхати соціальні теми. Не бачу в цьому нічого поганого» (Анна Гуцол). Від комерційних проектів «Фемен» відрізняє те, що кожна їхня акція просуває соціальну або політичну ідею. А від звичних політичних/ідеологічних маніфестацій їх відрізняє веселий, грайливий тон, легкостравність ідеї, епатажність, популярність подачі: «Мені здається, фемінізму треба перестати бути маргінальним. Він має бути популярним. Це має бути кльово і весело, чому я от «Фемен», я хочу, щоб це був популярний легкий фемінізм, такий легесенький-легесенький» (Анна Гуцол). І ось результати: з інколи нульовим бюджетом акціоністки досягають масштабного розголосу, рівного до інформаційного успішності сценічних зірок і перших державних персон. Груди FEMEN-ок з'являлись на шпальтах і екранах німецьких Spiegel, DeutsheWelle, Die Welt, британського BBC, французьких Lexpress і France24, польських Newsweek і Jesebel, італійських Corriere della Sera і La Republica тощо. «На нашу думку, «Фемен» є локальним, пострадянським і постколоніяльним проєктом. Діяльність і позиція «Фемен», якщо спробувати їх співвіднести з західними напрямками фемінізму, не збігатиметься чітко з межами жодного з них. «Фемен» використовують і засоби вуличного акціонізму, як колись це робили радикальні феміністки першої та другої «хвиль», і засоби поп-культури й консюмеризму, які виглядають суто постфеміністичними («іконами» постфемінізму вважають, наприклад, Мадонну, Леді Гагу…); крім того, артикулюючи свої плани щодо участи у виборах чи створення політичної партії, «Фемен» прагнуть стати частиною влади – як ліберальні феміністки. «Фемен» є також породженням пострадянської системи: на вулицю вийшла генерація нинішніх 20-25-літніх, що зростали вже у часи незалежности. Дівчата в своїх інтерв’ю повторюють, що виступають проти громадянської пасивности, що є в Україні наслідком «совка». Саме з цієї причини покоління їхніх батьків навряд чи здатне до вуличних протестів і не готове прийняти діяльність активісток. Батьки налякані і воліють, аби донечки покинули «цю дурню» й перейшли до типового сценарію «жіночого щастя». «Фемен» також може бути й постреволюційним феноменом, якщо брати до уваги Помаранчеву революцію, де можливість вуличного протесту показала свою силу» (Маєрчик М., Плахотнік О. Радикальні «Фемен» і новий жіночий активізм. «Критика», Рік ХІ, Число 11-12 (157-158), С. 8).

Дослідниці розглядають рух у ширшому контексті. Так, у нинішніх політичних обставинах у країні задомінувала «морально-етична» парадигма, з її клерикальними корелятами, часто однобоко-етичними замірами навіть зони громадянських протестів і свобод, без з'ясування соціального тла, генези, протестної націленості тощо. Стрімко набухає і брунькується етично-моральна риторика в політичному та публічному просторі: Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, кодекси корпоративної етики пострадянських університетів. У контексті цих процесів смисл роздягання «Фемен», на думку М. Маєрчик та О. Плахотнік, не варто зводити тільки до стриптизу заради епатажності й приколу, чи розглядати крізь оптику сексизму. Діяльність «Фемен» стає послідовною відповіддю посиленню правого дискурсу, для якого жінка є важливим агентом ретрансляції консервативних ідей (цнота, сім'я, материнство). Саме публічне роздягання – оголення грудей – десакралізує, демаскує всі види «грудних» інтерпретацій жіночності (від годування грудьми до еротичних імплікацій). «Потому что это не позор, выйти и показать топлесс. Это как бы гражданская позиция. То есть, у нас еще общество не дошло до взаимоуважения в плане того, что человек может реализовать себя в любом плане. Почему, если женщина вышла и показывает грудь, ее считают проституткой? Или, там, разные дают оценки. Почему? Это просто гражданская позиция, Я протестую против чего-то, я показываю грудь, чтобы привлечь внимание…» (Анна Дєда). Ці акції також є опором спробам пострадянського капіталізму звести жінку до позиції матримоніально і меркантильно стурбованої глянцевої Барбі: «На даний момент ми розуміємо, що основне ми хочемо активну жінку, активну суспільно і політично жінку. Розумію, що способи дещо дивні і дикі для нашого суспільства, але в принципі, гіпертрофуючи ситуацію, виводячи саме таку безумну голу жінку, ми намагаємось показати активну жінку. І єдине, чим ми в даний момент задоволені, це те, що ми вже привчили суспільство і нашу пресу нормально сприймати те, що жінки виходять на протест» (Анна Гуцол).     

Соціолог Лариса Бельцер-Лісюткіна з Вільного університету в Берліні переконана, що діяльність «Фемен» містить значну частину феміністських ідей – не в розумінні класичного фемінізму, звісно, а радше посткласичного. Фактично вони використовують ту одиноку мову – оголена сексуалізована жіноча тілесність, - яка є універсальною в патріархально-ринковій системі, бо спроможна «продати все». Утім, ідеї фемінізму і феміністичної теорії в Україні найчастіше викликають латентне чи й відверте неприйняття: на пострадянському просторі масова свідомість сприйняла феміністичну політичну ідею (та її продовження у вигляді гендерної теорії та політики) як чужинну, імпортовану з Заходу підступну спробу повторно (після визволення з радянського «державного фемінізму») поневолити жінок, як загрозу жаданій, новоздобутій глянцевій фемінності. За останнє десятиліття фемінізм набув у масовій свідомості однозначно негативного іміджу. Активістки «Фемен» шукають власну інтерпретацію фемінізму. «Мы всем коллективом не говорили и не решали так, чтоб для всех, что вот мы феминистки или не феминистки. Мне кажется, ми неофеминистки, новые феминистки, которые хотят того же, что и старые феминистки, но действуют немного другим способом. Новые феминистки» (Саша Шевченко). «… Ну, я проти фемінізму тривіального… мені не подобаються ті феміністки, які, як в історії склалося. От звичайний фемінізм, він мені зовсім не подобається, я навіть проти нього. Чому, тому що ті феміністки, вони просто знищили якимось там способом, вони знищили жінку як таку. Тому що вони просто захотіли бути кимось іншим. Кимось іншим – це чоловіком <…> Я за те, що жінка має зберегти себе як створіння, яке дійсно створив Бог чи природа <…> Можливо, це фемінізм, але новий фемінізм. Фемінізм для демократичного суспільства, для сьогодення, так…» (Інна Шевченко). «Я называю себя не феминисткой, а ультрафеминисткой. Потому что для меня феминизм в классике – это американский феминизм, который к нам пришел. Для меня это было немножко странно, потому что опять же [это] равноправие. Для меня важно не равноправие, а изменение понятий в голове. То есть, чтобы женщина понимала, что она не наравне с мужчинами, она просто другая. То есть, уравниловки нету» (Анна Дєда). Очевидно, йдеться не про зміну стереотипних пострадянських гламурних фемінних стилістик, а використання їх маркетингового потенціалу.

Можна констатувати одне: акціоністки примусили почути їхній голос і сприймати його як виклик. Вуличний акціонізм на очах стає важливим політичним чинником на пострадянському просторі. Акція перед іранським посольством в Україні, а потім на відкритті Днів іранської культури в Українському Домі проти смертного вироку іранці, матері двох дітей, засуджену до каменування через підозру у подружній зраді, викликала бурю у глобальній мережі «Інтернет». Сотні публічних листів подяки від жінок-мусульманок, тисячі відгуків, відеосюжети про «Фемен» на світових телеканалах, скайп-інтерв'ю в прямому ефірі іранського телебачення з активістками руху.

Інша «гаряча» акція – «Україна не Аліна», «присвячена» візиту Володимира Путіна в Україну, - спричинила переполох уже в іншій частині світу. Не можна не згадати й про «антибордельні» перфоменси перед та під час футбольного турніру Євро-2012, що мали на меті, як видається, деконструювати рекламну лінію західних агенцій та розтиражовану у західній масовій свідомості думку про маси українських красунь, готових віддатись за безцінь першому-ліпшому іноземцю. Не дивно, що активісток спіткали проблеми. Так, Інну Шевченко звільнили з роботи в прес-центрі Київської міської адміністрації «фактично в наступний день після акції <…>. Коли я вранці прийшла на роботу і, звичайно ж, це прес-служба, тобто відслідковується вся інформація, це журналісти, вони знають все. Я прийшла, звичайно, мені ранком сказали: «О, привет, звезда!». Я сіла за комп’ютер, почала працювати. <…> І ввечері мені подзвонила дівчинка з відділу кадрів <…>: «Завтра на роботу не виходь» <…>. Я туди цілий рік влаштовувалась – ну, дуже хотіла працювати в київській адміністрації журналістом, в прес-службі працювала. Пропрацювала девять місяців і пішла з роботи через “Фемен”».     

З іншого боку, є непоодинокі думки про «Фемен» як типово комерційний проект, який розігрує карту «тіла» як ресурсу. «… настає пора дальших запитань: хто ці молоді жінки; яка їхня соціяльна історія; де вони працюють, звідкіля приїхали, хто їхні батьки. Вам треба побачити, хто вони соціяльно – це найголовніше питання в усьому аналізі. Я би «дорого дала», щоби послухати їхнє мовлення: суржик чи не суржик. Гадаю, принаймні «легкий суржик» там є, а суржик – це ж соціяльна позиція. Принаймні, інтерв’ю з групою в журналі «Огонёк» моє припущення про соціальне місце підтверджує повністю. Отож виходить приблизно таке: є група молодих жінок, вочевидь без престижної стартової позиції, але з «гарними тілами». На тих фотографіях, що я бачила, всі вони дуже стрункі, а на одній – сидять у шпагаті на снігу. Ви можете сісти у шпагат? У наш недійний час тіло – це ресурс (те, що по-англійськи зветься asset, якщо слідувати за веберівською традицією). Одначе тіло – річ приватна, під одягом його не видно. Ресурс можна використати, тільки зробивши його видимим, - а які режими видимости вони мають? Поза тілом – ніяких. Зробити видимим тіло, яке є ресурсом для соціяльного просування, можна через шоу-бізнес, але там більша конкуренція, це ризикована царина, і там безліч жіночих тіл, нічим не гірших, чи навіть кращих і «готових на все» (бо ж володіють шоу-бізнесом чоловіки, і саме на них треба впливати). Отже: треба знайти інший спосіб легітимно демонструвати отой ресурс – власне тіло (бо ж «просто так» публічно роздягтися не можна: це буде караним порушенням норми). Таким способом (інструментом) стають «соціяльні проблеми», «під які» ці молоді жінки починають публічно роздягатися. Звісно, в інтерв’ю вони кажуть, що тіло своє положать за… - далі можна підставляти цитати… На мій погляд, група «Фемен» - «жертви» патріархату, а не його деконструктори» (Гапова Є. Гола свобода і тіла на драбині. «Критика», Рік XV, Число 3-4 (161-162), С. 17).
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.