Кафе навпроти Театру

25 апреля 2013, 12:41
0
204

Майже життєва історія

Кафе навпроти Театру.

Есе

   Тополі стрункими шеренгами обабіч шляху, що веде до його села, стояли тут іще з довоєнних часів. А мо, й раніше.

Тих людей, що памятають  тоті  часи в селі залишилося один – два, та й ті сьогодні кажуть одне, а завтра інше… 

Так чи інакше, а тополі стоять собі край дороги та й годі. Колись якась одна поетеса, чи – то початківець чи, навпаки, перебуваючи уже в творчих сутінках, написала: «Стоять тополі – свічі, мов члени чоловічі».

Можливо саме про оці дивовижні подільські тополі писала? Хто її зна? Бідненька! Щось в її голівоньці було певне не так, якщо туди залітали такі метафори. Але Господь із нею. Нехай собі…

Село, чи то од тих тополь, чи ні, але так і зветься – Тополівка. Мальовниче таке село. Подільське! Справжнє!

Не раз думав собі: Жан не міг народитися в місті. Навіть в задрипаному містечку, і то не міг. Тільки в селі. Тільки в такому. Подільському! Справжньому!

Широчінь його творчості неймовірна. Недарма ж кажуть:  якщо людина талановита, вона талановита у всьому. В Івановій творчості є особливість: вона з глибини. Сільської.

Через дорогу від Театру є кафе. Таке собі кафе. Пересічне. З одного боку, а з іншого – ні. Бо через дорогу. Близько від роботи. Маєш пів – годинки, шасть – і ти вже в іншому вимірі.

 Сидиш собі за столиком, сьорбаєш пиво чи щось міцніше, закушуєш салатиком з крабових палочок чи чимсь дорожчим, і зневажливо дивишся на той світ з якого ти щойно гайнув на хвильку сюди.

Жан туди ходить рідко. Хіба – що зі мною. І то, коли я вже причеплюся до нього немов репях до кожуха.

   Сідаємо в кутку, наливаємо, випиваємо, закушуємо…

-         Бачиш, - каже Жан закусивши, - усього кілька хвилин тому був у  світі, що зветься  РОБОТА, а зараз – в іншому.  Відпочинковому.  І той, і інший – реальність! Не треба тобі помирати чи шукати перелаз до іншого, паралельного світу. Шасть – і ти вже в іншому. Шасть -  і ти знову в «резервації».

Жан – поет. І філософ. І мрійник. І гуморист. І… взагалі, Жан – надзвичайно талановита людина, але…

Наливаємо іще по одній, а за нею – по третій.

-         Не хочеться іти на роботу, віриш? Так остогидло усе, що просто жах. Суцільне лицемірство. В очі тобі кажуть одне – поза плечі – інше.

Історію Жанової позиційної війни  я знаю давно. Вона, ця війна,  для нього заздалегідь програшна з одної – єдиної причини. Він веде її зі своїм театральним начальством неправильно. Себто формально правильно. За чинним, так би мовити, законодавством. І воно, тоте законодавство на Жановім боці, але що з того. Війни ж у нас ведуться за іншими правилами. Особливо з начальствами. Начальство простому смердові здолати дуже важко, хоча іноді винятки трапляються… Жан також мріє стати винятком і я зовсім не здивований його забаганкою. Чому? Та тому, що він і сам є винятково винятковою людиною.

Він не хоче від начальства багацько. Він хоче мало і свого. Того, що належне йому за законом. Житлової площі. Тієї, котру він заслужив своєю багаторічною каторжною працею. На одному місці. На одній посаді. Добросовісною і вельми талановитою. Бо жити в одній кімнаті сім’єю з чотирьох дорослих осіб  навіть йому,невибагливому, таки важко.

-         Розумієш, - продовжує мій захмелілий співрозмовник, - прилаштував усіх своїх родичів. І дальніх і ближніх. Усім повирішував житло, хоч вони його ніяким робом не заслужили, а мені – хрена. От я й мушу судитися. Оббиваю начальницькі пороги,  а вони дивляться на мене, тоті начальнички, мов на придурка якогось і тільки усміхаються, уявляєш? Як ото я, простий сільський Жан і судитися з Театром! А я ж не з Театром, бляха - муха, суджуся, а з гнидою – директором.

Я уявляю і начальничків і Жанову зневіру в людську справедливість, але що з того?

-         Ех, Жане – Жане, - думаю собі: десь в якійсь Америці, чи навіть миршавенькій Польщі, ти за свій талант мав би все: і будинок, і авто і рахунок в кіпрському банку, а в нашій ненці – Україні, котру ти оспівав у своїх віршах і піснях на тисячу літ вперед, маєш дулю з маком… Не тому, Жане, що ти – не такий, а тому, що ненька твоя не така.  Хвора вона, Жанку, хвора! Боюся, на дуже заразну хворобу. Заразними МІКРООРГАНІЗМАМИ у вигляді твого директора та чиновників, котрі його підтримують, вона заселена геть уся: від Сумщини  й до Закарпаття.  Атож, голубе мій сизокрилий, а ти ніби й не здогадувався.

Сиво – чорне пасмо Жанового волосся, ніби вороняче крило, ледь – ледь не торкається підборіддя. Зараз Жан схожий на легендарного опришка Олексу Довбуша. Принаймні в моїй уяві він асоціюється із ним не тільки зовнішньо. Такий само впертий, аж до затятості, запальний і безкомпромісний, а ще – беззахисний, щирий і доброзичливий без міри. Хіба що не кульгає і без гуцульського топірця…  Жартую.

Жан на той мій мовчазний монолог реагує по – своєму.

-         Та на фіга вони тобі, оці мої проблеми. Скажи краще що у тебе нового?

-         Та що у мене може бути нове, коли я сам старий, - віджартовуюся. Хіба що болячки?

Ет, краще б я так не жартував. Жан чіпляється за цю тему як солома за люшню.

-         Йой, чоловіче! А мене мій мотор як задовбав, аби ти тільки знав. Учора цілісінький день лежав. Серце гупає, тиск зашкалює, сили немає. Біда, одним словом.

Я в котре намагаюся переконати Жана в очевидному:  ніяка то не хвороба, а нервове виснаження бо не може людина день – удень жити тільки війною і конфронтаціями, проблемами власними і власних дітей, але те пусте. Жан мене не чує. Ні, він мене слухає уважно, пильно дивлячись у вічі, але думки його десь там: чи то в залі суду, чи в директорському кабінеті.

Тоді я міняю тактику.

-         Чуєш Жане? А коханку якусь собі надибав новеньку? Жанові очі за мить спалахують міріадами іскорок. Вірна ознака того, що моя тактика спрацювала.

-         Та є одна. Красива, зараза, з холери. А голос, голос який! О , якби ти тільки почув… А тіло усе аж тріпоче від найменшого доторку.

Жан усміхається на мить якимсь своїм потаємним думкам і я вкотре бачу того щербатого переднього зуба, котрого він  обіцяв мені відремонтувати іще з півроку тому. Я також усміхаюся, а Жан подивовано витріщується на мене.

-         Ти чого?

-         Радію за тебе, - брешу йому перше, що спало на думку.

-         Та немає чому радіти, чоловіче. Ніяких перспектив.

-         Як то, ніяких? Сам кажеш, що тіло тріпоче…

-         У неї тріпоче, а в мене не муркоче, - зі сміхом в очах, але  з гіркотою в голосі, одказує Жан.

І тут я починаю розуміти що справи  у мого друга справді кепські. Якщо вже молода красуня не будить у ньому його чоловічого єства, то чим іще можна зарадити біді?...

-         Зачекай – зачекай Жане, - продовжую уже переконувати не так його, як себе. – Це  - діло не смертельне. Сьогодні не муркоче, а завтра як дасть странє угля!

Жан дивиться на мене недовірливо, а по – хвилі каже: «А якщо НЕ ДАСТЬ?» Що тоді?

Я також не знаю, що буде ТОДІ, коли ТЕ, що сьогодні не муркоче, завтра НЕ ДАСТЬ СТРАНЄ УГЛЯ.

Ми замовляємо іще одну карафку горілки і саме вона повертає наші мізки на стежину спогадів про молоді роки. А пізно увечері, невпевнено чеберяючи Проскурівською, будуємо плани нашої творчої співпраці. І все життя у нас знову попереду.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.