Загрози воєн.безпеці України у конт.тенденцій розвитку воєн.-політ. ситуації

10 апреля 2013, 13:54
0
698
Загрози воєн.безпеці України у конт.тенденцій  розвитку воєн.-політ. ситуації

Матеріали круглого столу (Київ, 04 грудня 2012 р.) ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ УКРАЇНИ: АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ

Ситник Г.П.,завідувач кафедри національної безпеки НАДУ , д.н.держ.упр., профессор, заслужений діяч науки і техніки України

Загрози воєнній безпеці України у контексті тенденцій розвитку воєнно-політичної ситуації у світі

У нещодавно затвердженій Воєнній доктрині України вказані фактори, які здійснюють вплив на воєнно-політичну обстановку у світі. Серед них, зокрема:  посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу; зниження дієвості заходів з боку провідних міжнародних організацій щодо запобігання та врегулювання воєнних конфліктів; прагнення окремих держав досягти переваг у військово-технічній сфері; збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин; посилення небезпеки неконтрольованого розповсюдження технологій подвійного призначення; збільшення спроможностей держав щодо проведення інформаційних та інформаційно-психологічних операцій; зменшення запасів природних ресурсів, зростання дефіциту питної води та продуктів харчування [1]. У доктрині акцентується увага і на  внутрішніх чинниках, що можуть спровокувати недружні дії інших держав щодо України. Серед них: розбалансованість і незавершеність системних реформ  у сфері безпеки і оборони; складне економічне становище; корупція та високий рівень злочинності; зниження обороноздатності держави, боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань.

Варто зазначити, що в цілому оцінка воєнно-політичної обстановки у світі, якщо її оцінювати у контексті загроз воєнній безпеці, майже співпадає з наведеними Стратегії національної безпеки України та у Стратегії національної безпеки Російської Федерації, термін дії якої розраховано до 2020 року. Так, загрозами воєнній безпеці наші  сусіди вважають: політику провідних країн, яка спрямована на досягнення своєї переваги у воєнній сфері; формування в односторонньому порядку (тобто без урахування інтересів інших держав) глобальної системи протиракетної оборони; мілітаризацію навколоземного простору; відхід від закріплених міжнародними угодами домовленостей щодо обмежень і скорочень озброєнь; дії інших країн, які спрямовані на порушення стійкості систем державного та воєнного управління [2;3].

Неупереджений аналіз свідчить – характерною особливістю вказаних тенденцій (загроз) впродовж останнього десятиліття є те, що вони проявляють зростаючий негативний вплив синергетичного характеру на міжнародну та національну безпеку. Тому є всі підстави стверджувати, що сьогодні  воєнна сила продовжує залишатися визначальним елементом  спроможності будь-якої країни відстоювати свої життєво важливі національні інтереси, а досягнутий рівень воєнної безпеки  є інтегральним результатом діяльності вищого керівництва держави щодо розв’язання проблеми забезпечення збройного захисту вказаних інтересів.

Існуюють різні визначення поняття “загроза воєнній безпеці”. Водночас, як правило,  під вказаними зарозами розуміються наявні та потенційно можливі події, процеси,  інші чинники, що створюють небезпеку застосування збройної сили проти держави у процесі реалізації її життєво важливих національних інтересів. Водночас  думки фахівців щодо переліку, характеру та спрямованості  загроз воєнній безпеці держави досить часто розходяться. Україна не є винятком. Так, в нашій державі набула розповсюдження та відображена у низці керівних документів  теза, що внутрішні загрози реалізації життєво важливим національним інтересам є визначальними (пріоритетними) перед зовнішніми. Стосовно ж зовнішніх загроз національній безпеці, то чимало вітчизняних експертів стверджуюють, що вони в цілому не мають “воєнного забарвлення”. Хто на нас буде нападати? Кому ми потрібні? Сьогодні стратегічні цілі досягаються без застосування засобів збройної боротьби, а тому війна в найближчій перспективі малоймовірна і т.д. Все  це із арсеналу аргументів вказаних експертів-фахівців. З огляду на подібні “аргументи” часто визначаються й  пріоритети державної політики, які знаходить своє відображення передусім у ресурсному (фінансовому, кадровому, матеріальному тощо) забезпечені сил і засобів  сектору безпеки.

Показовий приклад, у  програмних документах політичних партій (сил), які брали участь у виборах до  Верховної Ради України 2012 році, розв’язання проблеми забезпечення національної безпеки, а тим більше – воєнної безпеки, не артикулювалося як пріоритетний напрям діяльності. Про це  свідчить і аналіз програм кандидатів у Президенти України на виборах у 2010 році, що, з огляду на геостратегічне положення України,  викликало подив навіть західних експертів.

У контексті сказаного варто зазначити – у процесі забезпечення національної безпеки, необхідно завжди мати на увазі: загрози, ймовірність реалізації яких незначна, у разі їх ігнорування, можуть мати  катастрофічні наслідки для безпеки держави. Передусім  ця особливість характерна для загроз воєнній безпеці. Так, ймовірність війни, у порівнянні з ймовірністю паводку, катастрофою на залізничному транспорті чи спадом національного ВВП навіть на 10% на порядки нижча, але наслідки війни…До того ж структура, спрямованість, динаміка загроз воєнній безпеці для кожної країни визначається значною кількістю чинників, на які не поширюється юрисдикція держави. Тому державі, як правило, легше протидіяти загрозі внутрішнього характеру, ніж зовнішнього. Важливим є й те, що створення та належна підготовка інструментів (механізмів, засобів, сил тощо)  щодо попередження, виявлення, прогнозування і нейтралізації вказаних загроз (збройні сили, спеціальні служби, стратегічні резерви тощо) потребує значно більшого часу, ніж час трансформації потенційної загрози у реальну, тобто у практичні дії агресора.

Таким чином належне виконання завдань щодо налагодження ефективної системи моніторингу структури, спрямованості та динаміки загроз воєнній безпеці, а також постійної підтримки у належному стані сил і засобів сектору безпеки, адекватних вказаним загрозам, має принципове значення.

З огляду на вищесказане та повертаючись до  Воєнної доктрини України, варто погодитися з наведеним там положенням, що наша країна може бути втягнута у воєнні конфлікти. Водночас у доктрині  стверджується – якщо буде мати місце збройна агресія проти України з боку будь-якої іншої держави регіону (тобто локальна війна), то негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як катастрофічні. Якщо ж це буде регіональна війна (збройна агресії двох і більше держав), то негативні наслідки можуть оцінюватися як незворотні.

Звичайно, будь-яка війна завжди є важким випробування для народу та  вищого керівництва держави. Але твердження, наведене у Воєнній доктрині України, що локальна війна призведе Україну  до катастрофи насторожує і викликає занепокоєння. Це слово походить від  ст.-грец. καταστροφή і означає “переворот, скинення, смерть”, тобто фактично непоправні наслідки, наприклад, в історії того чи іншого об”єкта. У даному ж випадку мова йде про  Україну, як державу.

Звичайно, якщо держава не має власних збройних сил, або вони практично не боєздатні, а відтак не здатні чинити опору агресору,  або народ так не підтримує вище керівництво (політичний режим), що навіть готовий пожертвувати своєю державністю (незалежністю) аби його усунути від влади (повалити режим), то вказана катастрофа є неминучої. У такому разі, якщо буде мати місце агресія проти України з боку іншої держави регіону, то їй не залишається нічого як тільки здатися, бо, як стверджується у  Воєнній доктрині, “локальна війна призведе Україну  до катастрофи”.  Звичайно наша доктрина має оборонний характер, але ж не до такої міри?! Якщо ж національні збройні сили здатні чинити опір, а переважна частина населення підтримує вище політичне керівництво у боротьбі за свою свободу та незалежність, то цілі агресора досягнуті не будуть. Навіть коли сили агресора будуть багаторазово перевищувати. Історичних прикладів чимало. Так, ядерна країна США так і не досягли поставлених стратегічних цілей у війні проти Кореї та В”єтнаму. Аналогічно, колишній СРСР свого часу не досяг поставлених цілей в Афганістані.

Правда, у Воєнній доктрині декларується заспокійлива для наших громадян теза – Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною.

Але виникає низка запитань, зокрема: яка ймовірність виникнення вказаних воєн у довгостроковій перспективі?; чи будуть здатні Збройні Сили України не допустити вказаної катастрофи для держави, якщо малоймовірність регіональної війни все таки стане реальністю?;  який термін визначено доктриною на виконання завдань такої підготовки держави до збройного захисту національних інтересів, щоб унеможливити катастрофу для України, тобто тих завдань, які мають забезпечити досягнення поставленої мети “досягнення рівня обороноздатності, достатнього для стримування інших держав від застосування воєнної сили проти України, а в разі воєнного конфлікту – для оперативного і злагодженого переходу держави з мирного на воєнний стан і відсічі збройній агресії, ліквідації (локалізації, нейтралізації) збройного конфлікту, територіальної оборони і цивільного захисту України” [1] ?

Попробуємо якщо не відповісти, то внести деяку ясність у поставлені запитання.

Передусім варто зазначити, що сьогодні, як правило, середньострокова перспектива передбачає глибину прогнозу розвитку воєнно-політичної ситуації до 3 років. Термін же дії Воєнної доктрини України не визначено. Це вже стало національною традицією – не встановлювати термін дії документа, який визначає систему керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів, принципи і шляхи запобігання їм, підготовку держави до можливого воєнного конфлікту, застосування воєнної сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності та інших життєво важливих національних інтересів.  Складається враження, що вказані документи мають діяти “вічно”, як і  термін виконання заходів, спрямованих на досягнення цілей, визначених доктриною.

Водночас, на жаль, є підстави погодитися з  тими, на думку яких загроза вибуху глобального воєнного конфлікту в останнє десятиріччя невпинно зростає. Деякі навіть стверджують, що фундамент реальної глобальної воєнної загрози близький до завершальної стадії свого формування. У даному випадку мова йде про наслідки незворотніх тектонічних геополітичних і геоекономічних змін  у світі. Ці зміни порушують стратегічний баланс сил.  Глобальній ролі, яку відігравали впродовж останніх 20 років  США та їх стратегічні союзники, кинуто виклик з боку Китаю, Росії, Індії, Бразилії.

На переконання З. Бжезинського, загострення стосунків між глобальними гравцями, невизначеність на міжнародній арені, домінування моделей національної безпеки, заснованих, так би мовити, на  гібридах авторитаризму, націоналізму та релігії – буде наслідком занадто швидкого падіння глобальної потуги США. Тому він радить готуватися США до нових глобальних потрясінь та невідкладно проводити в життя нову зовнішньополітичну стратегію, яка б враховувала зазначені реалії.

Дійсно, реальною є загроза стрімкого розпаду трансатлантичної фінансової системи. Головна зброя США – долар стає все менш ефективна. В останнє десятиріччя вони приймали та приймають участь у кількох досить серйозних воєнних конфліктах. Це призвело до значних людських і фінансових втрат. Починаючи з 2009 року державний борг США складає понад $15 трильйонів.

З іншого боку, у світовій економіці одна криза змінює іншу. При цьому центр економічної сили невпинно переміщується від стратегічних союзників США – провідних країн Заходу, на Схід і Південний Схід. Водночас загроза фіаско євро не подолана й певною мірою можна вести мову про встановлення у Європі банківської диктатури. Уряди, які відмовилися знизити рівень життя своїм громадянам, зокрема, за рахунок урізання витрат на охорону здоров’я та соціальні програми, були усунуті (Ірландія, Португалія, Греція, Італія, Іспанія). Виборні представники замінені технократами, які були співробітниками відомих інвестиційних банків або співробітничали з ними. Політика мультикультурності в ЄС зазнала краху. Невблаганно насувається залежність економіки  провідних країн Європи від російського природного газу. Вона може стати просто тотальною після закриття у низці країн, зокрема у Німеччині, атомних електростанцій.

В цілому ж, як і прогнозували аналітики, в останнє десятиріччя значно загострилася боротьба за енергетичні ресурси та за можливість здійснювати стратегічний контроль над маршрутами їх транспортування. Потребу в них все більше відчувають економіки країн, які швидко розвиваються. Це вже породило війну проти Іраку, спровокувало громадянську війну в Лівії, тримає в напруженні інші багаті нафтою та природнім газом країни,  стрімко наближає можливість військового конфлікту проти Ірану та Сирії, а там рукою подати і до визначеного США як стратегічного супротивника Китаю.

Звичайно, кінцевим і омріяним маршрутом є  Москва, бо Російська Федерація сьогодні поки що єдина країна, яка може протистояти глобальній військовій могутності США. Вона це чудово розуміє. Тому  чинить активний спротив та здійснює адекватні заходи щодо розгортання США та її союзниками елементів європейської ПРО в Європі (до речі, фактично на кордонах з Україною!). Росія, вперше за 20 років  активізувала свою військову присутність у Перській затоці, здійснює рішучі кроки щодо переозброєння армії та флоту, більш жорсткіше вибудовує свою політику стосовно субординації країн пострадянського простору, у тому числі й  України. З огляду на це серед старих і нових країн-членів НАТО досить різні думки щодо набраних США темпів розгортання елементів європейської ПРО.

Очевидним фактом є те, що з початком цього тисячоліття невпинно набирає силу гонка озброєнь при одночасному загостренні проблеми неконтрольованого розповсюдження зброї масового ураження та засобів її доставки. Практично всі країни, у тому числі наші сусіди,  вкладають величезні кошти в переозброєння національних збройних сил. При цьому деякі країни на офіційному рівні заявляють про можливість використання наявної у них ядерної зброї навіть проти країн, які нею не володіють, про вихід із міжнародних домовленостей у сфері обмеження і скорочення озброєнь. А останнім часом звичною стала воєнна риторика на адресу один одного з боку Росії та США.

Практично кожен рік ми стаємо свідками спалаху воєнних конфліктів, які, незважаючи на продекларовані їх причини та цілі (боротьба за демократію, боротьба з тероризмом, захист прав та свобод людини тощо), є наслідком броротьби за контроль за джерелами енергоресурсів, маршрутами їх транспортування, або ж за певним геополітичним простором (сектором). З 2011 року  традиційним став сценарій розв’язання воєнного конфлікту, коли зацікавленими силами акумулюється виникнення комплексної воєнної загрози, за якої внутрішня нестабільність в державі, породжена внутрішніми загрозами національній безпеці, активно підтримується зовнішніми силами. Саме так події нещодавно розвивалися у Лівії, а зараз у тисках внутрішнього воєнного конфлікту, що активно підтримується ззовні, корчиться Сирія.

Окрім того ймовірність виникнення збройного протиборства стала більш залежною від загроз міжнародній безпеці в інших сферах життєдіяльності світової спільноти. Тому загрози воєнній безпеці можуть швидко змінювати свій географічний напрямок, рівень,  об’єкти, на які вони направлені. Причини ж, як ми зазначали вище,  можуть бути  досить різні: від зниження рівня оборонного потенціалу країни та активізації політичного та релігійного екстремізму до порушення глобальної стабільності, наприклад,  внаслідок намагання США за будь-яку ціну зберегти роль глобального лідера що, очевидно, призведе до ще більш жорсткої боротьби за глобальне лідерство в тому чи іншому регіоні.

Це тільки деякі із, так би мовити, наріжних каменів, які формують фундамент глобальної воєнної загрози.

Неупереджений аналіз спрямованості та динаміки вищезазначених чинників свідчить – впродовж останнього десятиріччя має місце посилення їх комплексного негативного впливу на стратегічну стабільність у світі і за відсутності достатньо ефективних міжнародних механізмів локалізації та нейтралізації вони набули тривалого характеру. Тобто  з кожним роком вказаний фундамент не розбирається, а навпаки – нарощується. Відтак  потенціал  загроз підриву міжнародної стабільності, а відтак і загроз воєнній безпеці України, невпинно зростає.

Тому не варто себе заспокоювати тим, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна, у якій  Україна буде вимушена приймати участь, у середньостроковій перспективі є малоймовірною.

Очевидно, що для забезпечення воєнної безпеки Україна передусім повинна постійно демонструвати готовність і рішучість до відбиття агресії, здатність заподіяння потенційному агресору неприйнятної для нього шкоди, що в кінцевому підсумку зумовлює об’єктивну необхідність невідкладного зміцнення бойової готовності та боєздатності Збройних Сил України, а в цілому й обороноздатності держави. 

На жаль, на вітчизняній політичній авансцені має місце  фрагментарність і різноспрямованість взаємодії політичних суб’єктів при розробці та реалізації засад національної воєнної політики або ж взагалі ігнорування необхідності вирішення принципових питань щодо забезпечення належного рівня обороноздатності держави. Як наслідок, вказана політика належним чином не поляризуються загальносуспільною позицією стосовно суті, ступеня важливості,  можливих підходів на напрямків розв’язання комплексної проблеми забезпечення  воєнної безпеки України.

З іншого боку, аналіз основних шляхів (напрямків)  запобігання виникненню воєнних конфліктів, які визначені чинною Воєнною доктриною України у контексті  тенденцій розвитку воєнно-політична обстановка у світі та внутрішніх умов, що можуть спровокувати недружні дії інших держав, дозволяє дійти висновку – зосередження зусиль держави на переважній більшості з них не може за різних причин дати  бажаного результату у контексті запобігання запобігання локальної, а тим більше регіональної війни.

Дійсно, деякі з них, такі, наприклад, як: підвищення авторитету України на міжнародній арені, забезпечення  інформаційної безпеки; зміцнення позитивного іміджу України на міжнародній арені шляхом активізації інформаційно-роз’яснювальної роботи з питань воєнної політики держави; надання гуманітарної допомоги державам, які цього потребують, у визначеному міжнародними нормами порядку; розширення міжнародного економічного співробітництва з питань розвитку адміністративно-територіальних одиниць, території яких прилягають до державного кордону України; підвищення життєвого рівня населення та подолання надмірного майнового розшарування в суспільстві навряд чи можна вважати ефективними інструментами запобігання локальної, а тим більше регіональної війни.

Що ж до інших шляхів, таких, як, наприклад: активне сприяння розвитку сучасних систем колективної безпеки; дотримання міжнародних зобов’язань у сфері здійснення контролю над озброєннями; юридично-правове оформлення міжнародних гарантій, наданих Україні у зв’язку з її відмовою від ядерної зброї; завершення договірно-правового оформлення державного кордону України, то вони, безумовно, увляються більш  перспективними щодо досягнення вказаного результату.

Але з огляду на чинники, які визначальним чином здійснюють вплив на динаміку і спрямованість змін  воєнно-політичної обстановки, вказані шляхи (напрямки)  запобігання виникненню воєнних конфліктів, які визначені Воєнною доктриною України, навряд чи зможуть гарантувати запобігання локальної або регіональної війни, у якій може брати участь наша держава.  Варто бути реалістами – тільки забезпечення боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань на рівні, достатньому для стримування потенційного агресора від застосування воєнної сили проти України є запорукою її воєнної безпеки.

Очевидно, ця мета не може бути досягнена, за умови, коли впродовж усіх років незалежності має місце хронічне недофінансування національних збройних сил і передусім зневажливе ставлення до проблеми їх оснащення сучасним озброєнням і бойовою технікою. Тим більше, що   фінансування аналогічних потреб у сусідніх країнах  перевищує наші витрати на переозброєння власних збройних сил у рази. Наприклад, відповідно до державного бюджету 2012 року на переозброєння Збройних Сил України планувалося виділити  350 млн. дол., а Швеція планувала витратити на вказані цілі у цьому ж році  1,36 млрд. дол. Наш сусід Польща (до речі, член НАТО) тільки у 2010 році витратила на переозброєння майже 1,76 млрд. дол. [4].

Наслідком такої політики фінансування переозброєння Збройних Сил України стало те, що, як було заявлено у 2011 році на одному із парламентських слухань, організованих комітетом Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони, сьогодні немає жодного боєздатного батальйону, жодної боєздатної ескадрильї.  Деякі фахівці стверджують - через кілька років у Збройних Силах України не залишиться придатних для використання авіаційних ракет та ракет для комплексів ППО [4].

Таким чином визначальним пріоритетом державної політики України щодо забезпечення воєнної безпеки на довгострокову перспективу має бути досягнення рівня обороноздатності, достатнього для стримування інших держав від застосування воєнної сили проти України, а в разі виникнення воєнного конфлікту – достатнього для відсічі збройної агресії та локалізації (нейтралізації) збройного конфлікту. Практична реалізація вказаного пріоритету, окрім безумовного фінансування заходів щодо закупівлі сучасного озброєнням, бойової і спеціальної техніки у визначених термінах і обсягах, має супроводжуватися виконанням інших заходів, серед яких, як на нашу думку, першочерговими є:

кардинальне удосконалення системи управління підготовкою держави до збройного захисту національних інтересів, у тому числі уточненням  функцій та завдань військових формувань та системи підготовки кадрів для Збройних Сил України та інших військових формувань;

удосконалення систем життєзабезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань;

підвищення оперативних і бойових (спеціальних) можливостей Збройних Сил України та інших військових формувань, зокрема активізація зусиль зі створення боєздатних частин і підрозділів спеціального призначення, роль яких, як показує аналіз  сучасних військових конфліктах, зростастає на порядок;

невідкладна модернізація системи мобілізаційної підготовки держави, а також розвиток інфраструктури регіонів з урахуванням потреб підготовки території держави до оборони;

уточнення та безумовне виконання державних цільових програм реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу.

Окремо варто зазначити про необхідність суттєвого вдосконалення парламентського контролю за будівництвом та реформуванням Збройних Сил України та інших військових формувань, які мають завдання щодо оборони держави. Передусім варто наділити профільний комітет Верховної Ради правом отримання (у порядку встановленому чинним законодавством) доступу до всіх об’єктів вказаних формувань  і надання гласності фактам будь-яких зловживань, які мають місце у сфері забезпечення обороноздатності держави, бо налагодження дієвого контролю за коштами, які виділяються на оборону, стало дуже важливим чинником.

Таким чином сьогодні, як ніколи важливі відповідальність, послідовність, наполегливість і вимогливість в питаннях щодо забезпечення обороноздатності України. Інакше Збройні Сили України та інші військові формування можна буде використовувати виключно на парадах та в багаточисельних миротворчих операціях, а виконати своє головне завдання – захистити Батьківщину – вони будуть не здатні.

 

Список використаної літератури

1. Указ Президента України від 8 червня 2012 року № 390/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року “Про нову редакцію Воєнної доктрини України». – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14824.html.

2. Указ Президента України від 8 червня 2012 рокеу № 389/ 2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року “Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України”. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14823.html

3. Стратегия национальной безопасности  Российской Федерации до 2020 года. (утверджена Указом Президента Российской Федерации от 12 мая 2009 года №537). – Режим доступа: http://www.scrf.gov.ru/documents/99.html.

4. Бадрак В. Армія для парадів? “Дзеркало тижня. Україна” №44, 02 грудня 2011 року

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: національна безпека,нацбезпека,Ситник Г.П.,Сытник Г.П.,нацыональная безопасность
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.