Мільйоноголосий стогін землі - у морі сліз без дна і берегів

9 апреля 2013, 15:55
0
2355
Мільйоноголосий стогін землі - у морі сліз без дна і берегів

До 80-річчя Голодомору

 

Серед найганебніших феноменів ХХ століття своєю жорстокістю і масовістю виділяється, крім двох світових воєн, – різанина вірменів (1 мільйон жертв), організована  “молодотурками”, єврейський холокост (6 млн.) та знищення словянських народів, учинений фашистською Німеччиною, знищення у 70-х роках червоними кхмерами Пол Пота камбоджійців (3,5 млн.), геноцид супроти українців у московсько-більшовицькій імперії (7-11 млн.) та репресії проти власного народу (по різних даних до 120 млн. жертв) в комуністичному “раї” та інші. Хоча в абсолютних числах кількість українців, що впали жертвою самого лише голодомору імені Сталіна(і ставлять же йому боввани?, а героїв - судять) - не менша за кількість замордованих вірменів і євреїв разом взятих, ця подія пройшла малопомітною для сучасників і була майже цілковито затерта в пам’яті пізніших поколінь.

Річ не тільки у тому, що з гігантського концтабору - “першої у світі країни соціалізму” – через огорожу з колючого дроту, яку у світі з елегантною делікатністю називали “залізною завісою”, майже не доходили ніякі вісті. І не тільки в тому, що більшовицька пропаганда працювала на повну потужність, “розвінчуючи” будь-яку правдиву інформацію про “країну дружби народів”, як наклеп лакеїв міжнародного імперіалізму.

На заході ситому, де, шукаючи “хліба і видовищ” і маючи всього досхочу, вважали за непотрібне хоча б дати крихту правди про рукотворне пекло. Але хіба ситий зрозуміє голодного, чи болить зуб за чужою щокою? Уряди західних країн добре були проінформовані про геноцид щодо українців в СРСР, де були всі підстави втілення пекла на землі. А все почалося значно раніше – вбивством С.Петлюри в 1926 році московським агентом Шварцбартом, тоді Паризький суд перетворився на судилище над українським народом, якого показали перед світовою громадкістю, як дикунів, грабіжників, злочинців, на руках яких кров сотень тисяч невинно замучених євреїв. Убивцю було виправдано, а народ – майбутню жертву - одягли в смертну сорочку. Це була підготовка, - передувала колективізація 1928-32 та нищення інтелігенції 1929 року, - до голоду 1932-33 рр.(О.Нестайко, Великі міфи імперії, - Львів,2008. - С.73). І коли саме народовбивство в Україні і Кубані досягло апогею, США визнали Радянський Союз і, мало того, прийняли його у вересні 1934 року в Лігу націй, мовляв “вєрним путьом ідьотє, товаріщі!”. Зрештою, як говорять зарозуміло, смерть однієї людини – трагедія, а мільйонів – статистика. І про цю статистику, як і про сам геноцид у “Країні Рад” було смертельно небезпечно не лише говорити, а й думати. Та й хто мав говорити? Ті, що мільйонами були вислані на Північ і до Сибіру? Чи ті, що самі порозбігалися з України хтозна де по імперії і навіть рідним дітям не признавалися, що вони українці? Чи ті, що, поїхавши в місто на кілька днів, починали “чтокать” і “какать”? Не знали нещасні , що «російська мова  складалася шляхом псування давньоукраїнської», - не сумнівався в цьому історик В.Ключевський. Чи ті, кому пощастило перебути жахіття голодомору інколи завдяки м’ясу з сусідських трупів? Чи ті, що брали участь в організації голодомору і сито живилися харчами, відібраними від приречених на голодну смерть односельчан? Чи ті , що були завезені з Росії для заселення пустелі обезлюднених просторів України? Чи ті, - «…прадідів великих правнуки погані», - хто, втягнувши шию і зігнувши спину, погодився бути зомбованим рабом хамів – перевиховався? Чи ті, хто й говорить українською, про яких Л.Українка висловилась, що краще вони говорили б по-китайськи? Назавжди залишиться таємницею почуття тих, - та перш  за все постає питання: чи мали вони їх? і взагалі щось людське?, - які писали різного роду агітки, типу «Партія веде», що облетіли всю країну, а написані в страшний 1933 рік і вони добре знали про рукотворне пекло. Як можна вивчати їхні блюзнірські сонячні кларнети, писати про них, згадувати імена цих віршомазів «Дир, дир, дир – ми за мир», стовпів соцреалізму. Вони «академіки» прожили в почестях і ситості за рахунок чужих життів. Як відповідь наведемо слова видатного поета-героя, який віддав життя за Україну, Олександра Олеся, що мав моральне право так написати:  

                        В кривавім морі по коліна

                        Стоїть без сорому в очах

                        Поет колишній наш Тичина

                        І вихваляє зойк і жах.

      Голодомор – наймасовіша, проте тільки одна з багатьох форм розправи з українським народом за його волелюбство, за вперте бажання не бути рабом на своїй землі, в кому ніколи не згасає дух одвічної стихії, які не можуть просто носити в собі кривду за свій народ, а б’ють у дзвони тривоги, дзвони пам’яті, що не дають заснути сном невільницької безнадії. «Штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи і незалежності», -  відмічав письменник І. Багряний.

             “Білі плями” історії, колись заборонені і замовчувані теми українського минулого вже якоюсь мірою заповнені. Однак не лише історична справедливість вимагає повернутися до об’єктивного, чесного вивчення історії про свій народ... В. Черчіль мудро застерігав: «Забути минуле – означає примиритись з його поверненням», а Ф.Ніцше далекоглядно попереджував: «Не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда». На бухарестському саміті 2007 року сусідський вождь Путін гнівно з піною кинув: «Україна – це не держава! Що таке Україна? Одна частина її – це Східна Європа, а інша – і дуже велика – подарована нами!» Ось так і не інакше. Зрозуміло?.. – Будьмо одно. Дореволюційна максима: «Де починається українське питання, - там закінчується російська демократія», – актуальна сьогодні.

            Літа 7440-7 441 від створення світу…літа 1932-1933 від Різдва Христового... Вони явили світові трупний сморід, апокаліптичні видовища неспіввимірні навіть з міколанджеловськими картинами Страшного Суду, з жахами кіл дантівського пекла. Вони проклали чумацький шлях мільйонів зірок – замордованих, закатованих життів. Світ мав би розколотися навпіл, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від мільйоноголосого стогону землі, ріки якої розлилися не водами, а сльозами народу, у яких - ні дна, ні берега від того, що це було серед людей і на землі. Але світ не розколовся, сонце світить і сходить, як і сходило, земля обертається, як і оберталася. А ми, нащадки цих людей, ходимо по цій стражденній землі зі своїми турботами і надіями, не здогадуючись про вчинене нелюдами. Про це потрібно завжди пам’ятати... То ж пом’янемо з невибаченим спізненням тих великомучеників нашої замовчуваної і перекрученої історії, “білі плями” якої проступають кольором крові тих, за різними даними від 7 до 11(за іншими даними до 15) мільйонів, українських людей – жертв небаченого в розвитку цивілізації голодомору. «Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р. розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано. Це документ,- підкреслював І.Багряний у статті, до якої відсилаю читача, «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» - А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках…- 28 мільйонів. Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.? А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів? Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»? Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм. Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони». Пом’янемо і знайдемо в собі силу та відвагу пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали, тепер наша черга говорити і поставити питання самим собі та дати відповідь, по можливості, на них: “Як це могло статися? Хто це робив і продовжує робити? Якого коріння ми діти? Що робити і як жити далі? Чому ми мовчимо?”, та видавити з себе, врешті-решт, раба-совка.

Далі буде...
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.