Про любов до Сталіна.

4 марта 2013, 19:18
Інженер-гідротехнік
0
8

Гітлер був не більш кровожерливим деспотом за Сталіна, та тільки 1-2% німців назве його великим - "в сім’ї не без урода". В Україні, як і Росії, ще ностальгують за Сталіним...

  Згадую березень 1953 ріку. У 8-у класі Макошинської школи все ходило ходором –  розпочався урок, а учителя нема... Хвилин через п'ятнадцять зайшла учитель фізики – сумна, заплакана… Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів - найрідніший наш батько - Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збуджені  самостійністю, та скоріше це була миттєва реакція 15-и річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який в честь себе назвах міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид  у віршах, що ми вивчали, та у піснях, що співали: «Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив» ( На одержання ордена),  «Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін» (Пісня піонера).

  Та ми не замислювались над причинами любові старшого покоління до Сталіна, не розуміли трагічність життя, про яке вони не розповідали, оберігаючи наше майбутнє (це частково сталось пізніше, в добу «хрущовської відлиги»). Адже нам вдовбали в голови, що Сталін - Бог, а він візьми та помри.. Старші за нас все  знали і цілому поколінню дітей не говорили правди. З тої пори наше покоління тим відзначалось, що ми їм не у всьому довіряли.

  У 1958 році, під час канікул, я зустрів у рідному селі учительку фізики. Порозмовляли… Я вибачився, що в березні 53-го не зважали на її горе – хихотіли з сусідом по парті  Відповідь здивувала: «Я плакала, та моя  душа раділа за вас!».  Ольга Максимівна говорила... І про себе: як чудом не померла від голоду навесні 1933 року, потім - двадцять років щоденного страху, з яких три роки ще й німецької окупації… Я слухав - і в своїх очах відчував сльози. Суть її розповіді про джерело «любові» до Сталіна достеменно висловив  священник Володимир Зелінський: "Люди були заворожені обіцяним майбутнім і одночасно вражені сьогоднішнім жахом . Під Сталіним боялися  всі,  відчуваючи водночас  захоплюючу вдячність за те, що вони ще живі й залишаються на волі. Ця  звязка страху і вдячності була закваскою всенародної любові до вождя»

  Феномен шестидесятників - що ми, діти війни, відчували облуду і фальш комуністичного режиму. Нам, наївним,  здавалось, що старші покоління  не розуміють цього: вихваляють владу, ще й побиваються  за  вождем. Хотілось  докопатись до історичної правди, щоб їм пояснити, переконати... Докопались! Через тридцять років радянський режим  рухнув.

  До речі. Гітлер був не більш  кровожерливим деспотом за Сталіна, та тільки 1-2% німців назве його великим - "в семье  не  без урода".  В Україні, як і в Росії, ще ностальгують за Сталіним, мабуть, у наших  сім'ях  виродків значно більше, ніж у німецьких, тож ще не виключена  поява й українського  вождя-деспота. Попереджальна  ознака – результати першого туру президентських виборів – 2010, коли більше двох третин виборців України віддали голоси не за демократію, а за «тверду руку». Наслідки не забарились. 

                                                                 Олександр Рачек. Чернігів.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.