5 березня. День смерті "КАТА" та його жертви

26 февраля 2013, 06:45
Экономист
0
180
5 березня. День смерті  КАТА  та його жертви

5 березня асоціюється з двома подіями мого життя.

  У цей день 1953 року, коли мені було 8 років, я хворів на застуду і не

пішов до школи. Був яскравий, сонячний  і дуже морозний березневий ранок.  Тоді
я жив з батьками та братом у Жмеринці  Вінницької області неподалік
залізничного вокзалу. Десь біля 10 години ранку з базару  прийшла мама. Не
роздягаючись, вона підійшла до мого ліжка. Дмухаючи на змерзлі руки,  вона
якось буденно промовила: - Сталін помер...  Мене аж підкинуло: -
А як же ми тепер будемо без Сталіна...?! 
- Буде хтось інший!  Буденно відповіла мама.
  Мама - Ядвіга Петрівна(полька)  у 1937 році  втратила свого
першого чоловіка Висоцького Алоїза - поляка за національністю, висококласного
ливарника - формувальника Браїлівського цукрового заводу  під Вінницею.
Мама розповідала, що Алоїз дуже подобався такій собі пані Кміцінській, що
мешкала у сусідньому будинку. До речі, у Жмеринці жінки спілкувалися між собою
тільки через "пані": пані Картасевічова, пані Боскалевич - бабця мого
шкільного товариша.   Всі знали, що Кміцінська агент
НКВС, зневажали і дуже  боялися її наклепів,  обходили десятою
дорогою.  Мама була  привабливою жінкою і звичайно Алоїз  на
інших жінок уваги не звертав, навпаки дуже ревнував . Це дратувало залицяльницю і донос на сусіда -
"ворога народу", був своєрідною помстою.  Репресованого
Висоцького розстріляли у Лук"янівському СІЗО м. Києва, а маму з
двомісячним братом   виселили з помешкання у м. Браїлів
Вінницької області.  Лише у 1939 році, завдячуючи Н.К.Крупській,
мама змогла  повернути  свою нерухомість у Жмеринці по вул. Шевченка
і перед війною переїхати туди жити. Алоїза реабілітували у 1956 році і мамі
виплатили грошову компенсацію у розмірі близько 1200 рублів (випуску 1947
року), або 120 рублів зразка 1961 року.
  У 1951 році  батько у Москві купив  радіоприймача "Москвич", і не зареєструвавши його у компетентних органах, замаскував у схованці у книжкової шафи.  Пізніми вечорами, коли не дуже дошкуляли радіо глушники, він слухав "ворожий  "Голос Америки". Я особливо не дослухався до цих передач, але дещо відкладалося у моїй пам’яті. Батько якось почув від мене коментар  щодо "голосу" і дуже розстроївся. Надалі   суворо заборонив мені будь кому розповідати, що у нас є радіоприймач і які передачі він слухає.
  На час смерті Сталіна я вже  знав трагедію життя мами, відчував на
собі "щасливе дитинство", за яке ми мали дякувати "Товаришеві
Сталіну", але  Радянська пропаганда все ж таки змогла
зомбувати  дітей, зокрема мене, до такого стану, що я вже не уявляв 
життя СРСР без Сталіна. 
Не дивно! Мене оточували портрети Сталіна,
транспаранти, які малював мій батько - художник залізничного вокзалу ст.
Жмеринка. На замовлення керівництва вокзалу він виготовив скульптуру
"Вождя", яку було встановлено поруч  у сквері  на височенному постаменті. Коли
приходив до батька у майстерню на вокзалі, то інколи чув з "Красного
уголка" вигуки комуністів, які зібралися на чергові партзбори: - Слава
Великому Сталіну!", і довгі  рукоплескання на його честь. У мене
навіть збереглася світлина з дитячого садочка, на якій я з іншими дітлахами
граюсь перед портретом  "Великого Сталіна". Ці фото я нещодавно публікував у своему блозі.
  Вже після смерті Сталіна серед зібраної макулатури у школі я
побачив  випускний твір одного з медалістів нашого навчального закладу на
тему: Сталин наша слава молодая!.... Сталин - нашей юности полёт!
  5-го березня 1980  року, пішла з життя моя мама -
Ядвіга Петрівна,
полька, католичка, 1902 року народження, уродженка м.
Старокостянтинів( тепер Хмельницької області), знала мови: польську, українську,
російську, єврейську( ідиш чи іврит?), молдавську, гарно співала, тривалий час
була хористкою у місцевому костьолі, складала вірші. Не було такої роботи, якої
мама не могла би виконати. Шила нам одяг або перелицьовувала старий,
допомагала  батькові у оздоблювальних роботах (оформлення драпіровкою
кабінетів великих начальників. Після війни батько робив популярні тоді гіпсові
копилки у вигляді  котів, курей, статуетки. Він у мене  професійний
художник. Закінчив  художнє училище у Білорусії. Мама цих котів 
продавала на базарі. Поралася на городі, вирощувала всі овочі; від картоплі до
помідорів, квасила у бочках вирощені огірки, капусту, яблука. У 50-х  раз
на рік відгодовувала кабанчика у підвалі будинку, коптила сало та м"ясо.
Вона могла  з ночі  зайняти  чергу і по 5-6 годин вистоювала в
ній, очікуючи на   телячі хвости, субпродукти, або свинячі ребра  у
магазині "Копита". Це справжнє прізвище продавця, яке дивним чином співпадало
з тим, що у цьому магазині продавалося. Я й досі не можу збагнути коли мама  спала.  Я засинав - мама ще поралася по господарству, я прокидався - вона вже поралася.  Коли я прокидався серед ночі то бачив на кухні світло. Мама щось там робила.  Вона ніколи не визнавала, що захворіла. Ніколи не лежала
хвора у ліжку, боялась створити незручності для чоловіка та дітей. Вона тихо і
померла. Начебто трошки нездужала, як завжди, але батькові не скаржилася.  Лягла
спати  вечором, а вранці 5-го березня 1980 року не прокинулася.
Світла їй пам"ять і Царство небесне. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.