Берестейська Унія

23 января 2013, 17:07
0
225

Ранні спроби на здійснення церковної Унії

Потреба Унії постала після розколу Вселенської Церкви у 1054 р. на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу – на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до єдності Вселенської Церкви. Було кілька спроб об'єднання руської (українсько-білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом або галицьким Данилом, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони – але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом. 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі на Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

Передумови Берестейської унії

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

-невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

-бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

-намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались "князі церкви" – і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Підготовка до Берестейської унії

Гедеон Балабан (Львів) порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі.У 1590 році частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сігізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 році єпископи Луцький Кирило Терлецький і Володимирський Потій Іпатій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму, представили 33 статей Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійської Унії, 23 грудня 1595 в Римі. Святкове проголошення самої унії планувалося у жовтні 1596 в Бересті.

Уже 9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в церкві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори – православний і уніатський.

Головними діячами Берестейської унії були: Потій Іпатій і К. Терлецький. Від Унії під тиском князя К. Острозького відступили єпископи Гедеон Балабан (львівський) і М. Копистенський (перемиський). Вони під проводом протосинкела Никифора відбули окремий синод у Бересті. Висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Теофаном 16 жовтня 1620 створило дві митрополії, католицьку і православну, – і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича. На Закарпатті т. зв. Ужгородську Унію уклали в 1646 спершу 63 священики, а в 1652 прийняло її все західне Закарпаття. Перемиська єпархія прийняла Унію в 1692, Львівська – в 1700, Луцька – у 1702, Львівська Ставропіґія – лише в 1708. В 1716-21 роках перейшла на Унію і Мармарощина.

Опір унії

З самих початків православне духовенство відкинуло унію. Уніатське ж – проголосивши унію, визнало владу римського папи, прийняло основні догмати католицької церкви, зберігши, проте, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково польсько-шляхетський уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом.

Реакція на унію

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер – і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття – 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновленно вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати "Статті для заспокоєння руського народу", які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці "Статті" не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648-1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

Спроби ліквідації Берестейської унії

З упадком Польщі Росія почала ліквідувати Берестейську унію, починаючи від Катерини II. Спочатку була ліквідована уніатська митрополія та всі єпархії, за винятком полоцької: Микола І 1839 ліквідував рештки Унії, на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександр II – на Холмщині і Підляшші. Росія під час окупації Галичини 1914 заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала силою православ'я під проводом єпископа Евлогія. Такі самі спроби були й під час другої світової війни (1939-41), але вони були безуспішними. Лише після окупації 1944 та арешту всієї ієрархії Греко-католицької церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946, при участі 214 священиків та кількох мирян, під наглядом поліції скасовано Берестейську Унію і Греко-католицьку церкву підпорядковано московському патріархові. Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 і Пряшівщині 1950. Синод української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 ствердив, що акт ліквідації Унії т. зв. "львівським собором" недійсний, проти чого протестував у Ватикані 22 грудня 1980 московський патріарх.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.