Ганебна тяглість

23 января 2013, 15:21
вільний журналіст
0
150

Розділ з моєї книжки

Дароване Творцем почуття відповідальності перед минулими, сучасними та прийдешніми поколіннями співплемінників, зобов'язує до повсякчасного самовдосконалення. Дослідження та аналізи багатьох подій дарували усвідомлення незаперечності того факту, що причиною більшості бід та негараздів в нашому штучно знедоленому суспільстві є всебічна (себто духовна, культурна, ментальна й економічна) залежність від зовнішніх потуг та відсутність самодостатності. Досить помітною й надміру вагомою залишається неприродня прив'язаність українців до вчорашнього окупанта. Нав'язані чужинцями фальшиві і шкідливі псевдовартості та непритаманні цивілізованому суспільству “норми” взаємостосунків, сприяють подальшому деградуванню, й утримують українців від всебічного поступу й удосконалення. Небажання політиканів змінити існуючий стан речей, спричиняє неспроможність вибратись з цупких обіймів вчорашніх окупантів й продовжує труїти душі українців. Притаманна (попри переважний європейський чинник в справі формування російського етносу) москвинам азійська деспотичність й нівеляція гідності одиниці, міцно вкорінилась й в нашому побуті.

Досліджуючи минуле, мені довелось перегортати чималий обсяг літератури. З прикрістю мушу константувати що нинішня Україна далека від цивілізованого світу. Від часів відвертої московської окупації (себто дурисвітської монархії та тоталітарної сталінсько-брєжнєвської Конституції) й до нинішнього божевільного вертепу (котрий багато хто з причини відсутності інтелекту й невміння давати реальні оцінки подіям) нарік “незалежністю” й “шляхом в Європу”, жодних докорінних змін в стосунках між владою та громадянином не відбулося. Це тяжкий і лихий спадок для України. Нівелююча людську гідність система  провокувала наділених владними повноваженнями до злочинного зловживання. Посадовців влаштовував той ненормальний стан речей, коли вони могли безкарно зловживати службовим становищем, й трактувати закони згідно власних забаганок. Водночас, будь-який спротив їхньому брутальному свавіллю карали найжорстокішим чином. Зверхнє й показово гидливе ставлення узурпувавших владу супроти решти зобов'язувало до свідомого поборення цього ненормального стану речей. Проте ухилюсь від закликів до абстрактної “боротьби зі злом і несправедливістю”. Аби унеможливити закиди як ідеалізаторів москвинського деспотизму (байдуже якого, царського чи комуністичного) й нинішньої псевдонезалежності, обтяжу себе кількома цитатами заслуговуючих на довіру осіб й оповім про побачене власними очима.

Перечитуючи й аналізуючи творчий спадок відомого в минулому (проте незаслужено забутого нині) революціонера Бориса Савінкова, натрапив й на передрук спогадів його матері. (Вони були оприлюдненими в петербуржському журналі “Былое” в 1906р., й додані замість післямови до роману “То, чего небыло” виданого московським видавництвом “Художественная литература” в 1990р.) Чи не найбільше вартими уваги залишаються її свідчення стосовно стосунків з імперською жандармерією. Читаючи її спогади, починаю розуміти причину такої ненависті піднятих на повстання революціонерами й їхнього цілком природнього й справедливого прагнення знищити злочинний російський монархізм. Жорстокість повсталих не була безпідставною. Подані нижче (в моєму перекладі з російської) цитати сподіваюсь примусять істориків й політологів тверезо зважити причини перемоги соціалістичного устрою над царським деспотизмом:

-         Я знаю, що ці спогади примушують мене знову і знову переживати минуле, але це життя не лише моє, а багатьох.... Не одній мені довелось не собі відчути залізну руку урядового режиму: таких як я, нещасних матерів, тисячі...

Першим зіткненням з жорстокою і нелюдською системою був обшук в помешканні Савінкових:

-         Як змалювати те почуття приниження й обурення, котре опанувало в часі цього брутального насилля? Хто може спокійно споглядати на нищення святого в його оселі? Торкнулись всього: світлин рідних й знайомих, перечитали приватне листування, а наших дітей обмацали чужі й грубі руки.

-         Все дійство супроводжувалось цілковито незрозумілою багатолюдністю: в помешканні вешталось осіб з дванадцять, на кухні залишилось ще осіб з шість про запас, біля кожних дверей стояв жандарм, а будинок був оточеним з усих боків. І все це лише задля того, аби захопити двох беззахистних юнаків.

Таким в її пам'яті залишився наслідок:

-Все було зрушено з місця, перекинуто, скатертини скинуті з столів, диванні подушки розпороті: кругом плями брудних ніг, мокрі сліди...

Після арешту старшого сина, С.А. Савінкова безпосередньо зіткнулась з бездушною системою:

-         Якщо я зверталась в охоронний відділ, мене відсилали в жандармське управління. Звідти знову доводилось їхати в щойно залишену “охранку”. Жандармський генерал приймав відвідувачів не інакше як в суворо визначені години й дні. Тоді я вперше ознайомилась з головною властивістю діяльності жандармів: подавати справу - навіть тоді коли вона не варта й виїденого яйця -з незвичайною таємничістю і в тисячу разів перебільшувати її серйозність й значіння. Коли жандарми  розмовляють з батьками політиків, вони завжди обіцяють каторгу або смертну кару. Завжди, коли я прохала про побачення, мені у відповідь знизували плечима, зітхали, хитали головою, й відмовляли.

Дозволю собі ще декілька цитат.

   -Кожне побачення уможливлювало впевнитись що організм сина слабіє: його руки тремтіли, обличя покрилось коростою. Я відвідала прокурора й пояснила йому про згубний вплив тюрми на здоров'я сина. Він чемно вислухав мене, проте повідомив що звільнити сина не в його владі, що дізнання лише на початковій стадії, а на моє питання в чім він підозрюється відповів що пояснювати нічого не зобов'язаний.

   -Мені безліч разів довелось вислухати ласкаві обіцянки, оббігати приймальні жандармсткого управління, очікуючи хвилинної аудієнції, перш ніж мій син нарешті був оглянутим й звільненим на поруки батьків під заставу.

Причину нелюдського ставлення до ув'язнених чудово характеризує коротенький діалог свідком котрого стала мати майбутнього терориста-ревоюціонера:

-І чого таких запирати! - сердито запитав один з батьків ув'язнених, але жандарм суворо глянув на нього й повчально заявив:

-А навіщо чинитит спротив начальству?

Цього коротенького обміну думками достатньо для того аби усвідомити всю злочинну суть нелюдського (проте ідеалізованого ненаділеими інтелектом вкрай галасливими адептами дикого москвинськог православ'я) царського режиму. Людей позбавляли права вільно декларувати власні погляди, а захист честі та гідності потрактовували зрадою й державним злочином. Жандрармський генерал й (як це не прикро визнавати) нащадок запоріжської старшини Спиридович (чоловік дійсно освідчений й не позбавлений вміння давати подіям тверезі оцінки) вимушений був константувати:

-... терор цілого класу суттєво жахливіший гурту вибуховиків...

Історики мусять нарешті сказати правду. Возведений завжди підконтрольним світській владі московським православ'ям до лику святих п'яничка Микола ІІ, був причетним до загибелі мільйонів власних співвітчизників. Я не боюсь звинувачення в жорстокості й цинізмі. Кажу відверто: дідько з ними. Трагедія полягає в іншому. Російська імпрерія винародовлювала українців. В дискусіях довкола подій 1917-го р. зайві емоції й політичні симпатії чи антипатії. Падіння вкрай збюрократизованої монархії було логічним й закономірним кінцем будь-якої тоталітарної держави. Туди їй і дорога. В пекельному вогні згоріли ідеалізатори монархії, влада перейшла до рук їхніх політичних опонентів, проте притаманний москвинам азійський деспотизм продовжував молоти в порох людські кістки й нівечити душі. Зміна соціального та політичного устрою а Росії не змінила її суті й змісту, а Україна так і лишилась поневоленою.

Про злочинну, тоталітарну, й цілком антинародну суть комуністичного устрою списано сотні тисяч тон паперу. Левову частку в них посідають й спогади колишніх політв'язнів, котрі на власному тілі й на власній шкірі відчули реалії “комуністичного раю” в часі кривосуддя й перебування в тюрмах та концентраційних таборах. Настійно рекомендую уважно прочитати “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, “Тернистий шлях кубанця Проходи” Романа Коваля, й інші документальні спогади. “Вироки трійок”, масові розстріли, катування, навішування абсурдних (з погляду сьогодення) ярликів, цькування й унеможливлення пошуку альтернативних визначеним комуністичною партією шляхів, спричинились до ототожнення штучно здеградованим загалом держави (як інституції) й бюрократичного апарату. Повторюю ще раз: зміна соціального та політичного устрою в дикій Росії, жодним чином не змінила взаємовідносин між владою й зневаженою людською масою.

Трагічним наслідком кількасотлітньої бездержавністі українського народу стала втрата започаткованих ще в княжу добу державницьких традицій. Ганебним спадком від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу (котрий в дійсності був ширмою брутального москвинського шовінізму) є прагнення нинішніх безпринципних політиканів не дистанціюватися різкими темпами від традиційних для азійського деспотизму форм спілкування з народом. Зайве нагадувати що на кожному кроці доводиться стикатись з хабарництвом, хамством, недбайливим поводженням з державним майном, вивищенням власних забаганок над почуттям обов'язку й здоровим глуздом. Проте не буду узагальнюватись.

Моє кількарічне спілкування з правоохоронцями, суддями, працівниками прокуратури, челядниками всих рівнів і рангів виконавчої влади (держслужбовцями), дарувало право стверджувати що ці служби цілковито переповнені позбавленими найелементарнішої порядності людьми. Керунок всих їхніх вчинків — пошук особистого матеріального зиску, можливість показово насолоджуватись всеспроможністю й безкарністю, й прагнення засвідчити загалові власну вкрай важливу вагомість. Без найменшого вагання, вони конвертують незаздрісне становище загалу у мільйонні прибутки, а й вбачають себе майбутніми господарями неприналежного їм нині. Прикриваючись образливою для всього українства бутафорною, несправжньою, нещирою шароварщиною (справжня культура ними приречена на жалюгідне нидіння),  вони зумисне сатанізують навіть найменші спроби стати на захист власної духовності. Їхні “радість” й “прибуток” будуються на горі й крові народу. Їхній ідеал — вічна мерзлота політичного грунту. Успадкований від москвинів надмірний централізм породив замкнену касту “державотворців” котрі вимагають беззастережного виконання загалом всих повелінь й вказівок. Між першими й другими сформувалась ціла каста бюрократів-управлінців. Запопадливе запобігання й самоприниження нині нарекли “службовою дисципліною”, а найменший непослух - “руйнуванням державних устоїв”. Тож зайве дивуватись що нинішнє драконівське переслідування “позасистемних” й “деструктивних” за будь-яке ухилення від встановлених режимом вимог карається ненабагато м'якіше ніж в часи середньовічної інквізиції. Події 2004-05рр. (так зв. Помаранчева Революція), багатьох примусили тверезіше поглянути на реалії життя. Довідавшись про загадкову смерть колишнього міністра МВС а згодом  керівника податкової служби Кравченка, більшість українців зітхнули з полегшенням. Він був запеклим ворогом найменшої ініціативи народу.  Сьогочасні “тузи режиму” й “дрібні козирі з шевронами”  також не соромляться будь-яку норму закону потрактовувати згідно власного розсуду. Хіба є ознакою цивілізованості бійки в сесійній залі Верховної Ради? Не минає і тижня аби хтось комусь не порвав краватку або сорочку, чи навіть розбив в кров носа біля трибуни. Завважте: все це фіксується телекамерами, й згодом транслюється на всю країну. Та чи ви пригадуєте випадки коли уподібнених до когутів законотворців притягнули хоч раз до належної відповідальності за хуліганство в громадському місці? Дурний приклад заразний. Вслід за депутатами, кулачний двобій влаштовують прямо в Апараті Президента чільник МВС й Київський міський Голова. Битий писок останього й долучені до нього висновки судово-медичного експерта, так і не стали причиною втрати хуліганом-міністром посади. Їм все дозволено. Чи часто доводилось чути Вам про порушення кримінальної справи за статтею “Службове недбальство”? Така дійсно є в “Кримінальному Кодексі”, але її наявність жодним чином не свідчить про те що вона діє. Мені неодноразово доводилось подавати скарги до прокуратури на застосування фізичного насилля працівниками міліції в часі допиту, проте навіть попри наявність зафіксованих судово-медичною експертизою слідів тілесних ушкоджень, жоден працівник міліції не був притягнутим до належної відповідальності. Кілька разів супроти мене порушували кримінальні справи котрі в залі суда просто розвалювались. Замість закриття справи й притягнення до належної відповідальності осіб котрі за свідомо сфальсифікованими обвинуваченнями утримували мене під вартою, працівники прокуратури радили не шукати правди і не скаржитись, оскільки прагнення утвердити справедливість може коштувати мені ще однією справою й черговим ув'язненням. Свідчу що я не один.

 Тяжко зруйнувати сформовану систему. Попри її гнилизну й злочинність, вона має орду адептив й прихильників котрі не зупиняються перед оббріхуванням й перекручуванням фактів. Проте байдуже споглядання також злочин.

                                                                                                         Олесь Вахній

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.