Ну хто вгадає?

12 декабря 2012, 23:55
0
390

Га? Імя! Сєстра! Імя!

“Я взяв молоду кобилу на ймення Зорька, – Чорна така, білі копита і зірка на лобі. Не знаю чому, але вона мені приглянулась. Беру цю, кажу. А пастух головою хитає. Не раджу, каже, Зорьку брати. Надто вона норовиста. Вибери собі спокійнішу, верхівець з тебе ще далеко не справжній, а Зорька... Вредна вона, зрештою зізнався. Матимеш з нею мороку. Нащо це тобі, хлопче.

А мені Зорька сподобалась. Не знаю чому, але тільки глянув на неї, так і вирішив: цю беру. А там будь-що-будь. Як хочеш, одказує пастух, можеш і Зорьку взяти, хоч я й не радив би. А там – дивись. Діло хазяйське – Зорька то й Зорька... І почав я Зорьці грудочки цукру давати – любила вона солодке, - хлібця шматочки. Раз прикормлю, два, вона й стала до мене підходити. Сама. По добрій волі. Це вже було півперемоги. Все, кажу, Зорьку беру. Мене знову застерегли, що вона погано об’їжджена. Але я її взяв. Потихеньку прикормив, приласкав, мені допомогли на неї вуздечку надіти, сідло. Зорька моя понервувала, попсихувала і навіть пару разів намагалася мене гризнути – коні на це мастаки! Та й зуби мають для цього підходящі. Особливо можуть гризнути неугодного верхівця за коліна. Мене про це застерегли. І навчили на коліна рукави з куфайки як панчохи надівати. Не гризне тоді, коліна добре захищені. Зорька пирхає, вертиться, цапки стає, хоче гризнути мене, а я їй по зубах коліном – бац! Трохи понабивав їй губи. І так день, ще один.. Я по губах її хоч і ляскав, але ж і улюбленим цукром пригощав. Всю свою чи не місячну норму цукру на чай віддав їй, доки й не вкоськав. Зрештою, вона й заспокоїлась. І навіть почала до мене звикати. Але ось що цікаво. Підійде до мене мужик, вона – нуль уваги. А ось як дочка пастуха... Літ за двадцять їй було, з нами, хлопцями, їй погомоніти хотілося. Пожартувати. Так ось тільки підійде вона до мене, Зорька сама не своя – ревність! 

Бувало, вранці, ні світ, ні зоря очі розплющу, чую – хтось біля мене сторожко дихає. Вона. Зорька моя. Оберігає мій сон. А коли вовк – траплялося й таке – підійде вночі, Зорька навколо мене ходить, пирхає, копитами тупає. Охороняє мене, одне слово. Відбіжить і зразу ж повернеться. Всю ніч од мене не відходить (а спали ми під відкритим небом, біля багаття), як вірний собака мене стереже. Коли не прокинуся вранці – а вставали ми рано-рано, ще тільки-но на світ білий благословлялося, чую, хтось біля мене дихає. Розплющу очі, а Зорька нахилилася і так уважно-уважно на мене дивиться. Я заплющу очі, лежу непорушно, вдаю, що сплю, а сам думаю: ось зараз вона мені пригадає, як я її коліном по губах хвицав... Набрався терпіння, лежу, хвилюватися вже почав, а вона нахиляється все нижче-нижче... Хотілося мені схопитися, але я... Витримав. А вона нахилилася до мене ще нижче і губами мене поцілувала. Я відкрив очі, а вона як засоромилась. Очі вбік відводить, як ховається від мене. Це було перший раз так. А потім часто-часто так бувало. Ранок, світає, вона підходить і доторкається губами до моєї щоки. Я лежу мовчки. Вона знову торкнеться губами моєї щоки. Я зведусь, вона відскочить. Але весела-весела така. Ось яка у мене була Зорька 
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.