Покоління меланхолії

13 ноября 2012, 21:25
0
502
Покоління меланхолії

або роздуми на тему зниклої небайдужості

Я не знаю, коли це почалося. Коли світ і люди в ньому почали змінюватися настільки швидко. Можливо, це було спонтаним стрибком, а може - революцією, що причаїлася десь у повітрі й лише чекала нагоди вибухнути. Менше ніж за 20 років світ ледве не стає одним цілим, глобалізація досягає свого апогею. І здавалося б, треба радіти, що люди у світі стають ближче до одне одного, але якби ж це було так. Невиліковна пустка в наших душах стає лише більшою.
Ви знаєте, я слухаю багато людей, які говорять, що вони лякаються пасивності молоді. Я їх розумію, адже коли у пересічного підлітка спитати, що він насправді думає про свою країну, про своє майбутнє, про життя взагалі, без прикрас і лозунгів, без завчених патріотичних байок для вчителів, то він зніяковіє й скаже: "Не знаю. Мені якось все одно." Але його надзвичайно хвилює, яким буде новий Іphohe, як випросити гроші на новий планшет чи модний одяг (для дівчат), як заробляти шалені гроші нічого не роблячи. Я не кажу, що блага цивілізації мене зовсім не хвилюють, і я он думаю лише про культурний розвиток. Але ви знаєте, мені здається, варто хоч інколи задумуватися, для чого ти існуєш. 
Питання, на яке усі полюбляють закривати очі, відмахуючись, що потрібно жити тут і зараз, а не витрачати свій час на роздуми, які усе одно ні до чого не приведуть. Я щодня бачу людей, котрі забувають про свої почуття і думки, вони хочуть стати холоднокровними акулами, адже у капіталістичному світі усе життя будується на вигоді й отриманні прибутку. Але якщо ти народився іншим, ти вже загублений для цього світу. Виникає відчуття, що хтось хоче перетворити людей на однаковісіньких машин, загнати їх під один шаблон. 
Духовність висміюється цинізмом. Усе людство часом - карнавал іронічних презирливих посмішок. Прокинься, мила, й озирнись: в якому світі ти живеш? Люди, як собаки, кидаються одне на одного. Змирися, ти маєш з цим жити. Змирися. Змирися. Тобі ж буде краще. І ти миришся. Бо тобі набридає відчувати цей тупий недосконалий біль, що мучить тебе від думки, що нічого не можна змінити. Не будь наївною, зламати систему тобі не під силу. 
Мені здається, дуже багато людей відчувають або відчували теж саме. Невідворотність злоби й байдужості. І, урешті-решт, вони самі стали її осередками, от з тільки невеличкою різницею. У їх душі назавжди оселилася меланхолія. Уже минули часи, коли вони вибухали зі злоби і розпачу, тепер вони просто не здатні на такі відчуття. У їх серцях залишився лише спогад, той легкий смуток. А віра щезла. Але з цим можна змиритися. До усього на світі можна звикнути, якщо отримуєш хоч якусь подобу спокою.  Ясна річ, ніхто не хоче, щоб біль воскресав знову.
 Політика, культура чи економіка - усе в світі йде по спіралі. Воно не впаде на дно й не досягне небес. Усе залишиться таким самим, як і було. Майже таким, як було. Майже все. 
Як ми стали такими?
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.