Костянтин Острозький як оборонець українського православ’я

2 ноября 2012, 09:17
Студентка Інституту журналістики КНУ
0
490
Костянтин Острозький як оборонець українського православ’я

Як і чому змінювалися погляди князя Острозького на церковну унію?

Кожен хоча б більш-менш освічений українець не раз чув про рід Острозьких. Його історія сягає ще ХІV століття, проте найбільшого розквіту рід зазнав у ХVІ столітті – за життя князів Костянтина Івановича Острозького та його сина Василя Костянтина Острозького. Ці магнати здобули славу найбільших меценатів того часу, людей, яким не байдуже не лише політичне, а й духовне життя України. Василь Костянтин Острозький зіграв надзвичайно важливу роль і в процесі укладання Берестейської церковної унії 1695 року. Зараз ми знаємо його як затятого захисника українського православ’я, проте насправді саме цей шляхтич у свій час і виступив ініціатором унії. Як бачимо, постать князя доволі суперечлива. То ким же був Костянтин ІІ Острозький для православної церкви, як і чому змінювалися його погляди на унію?

Князь народився 1526 року в місті Дубно (зараз Рівненська область). Він був єдиним спадкоємцем свого батька, тому у володіння отримав величезні маєтності на Волині, Поділлі, Галичині, Київщині, а також в Угорщині та Чехії. Політичну кар’єру князь Острозький почав у 1550 році, отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. У 1559 р, він став київським воєводою, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Костянтин Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновував нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей та неабиякий політичний вплив князя швидко зробили його «некоронованим королем Русі», що проводив відносно незалежну політику в руських землях. У 60-х роках XVI століття він виступав за рівноправне входження Русі до складу Речі Посполитої, тому Костянтин Острозький був одним із лідерів опозиції, що не підтримувала унію 1569 році Того ж року він став сенатором, а в 1572 році після смерті короля Сигізмунда II Августа навіть претендував на польський престол. У 1574 році Костянтин Костянтинович переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога.

Починаючи з  1580-х років князь Острозький вів активну переписку з Антоніо Поссевіно. Цей єзуїт займав надзвичайно високе положення в релігійному світі: він був офіційним представником папи, його послом у Швеції, Московії, Речі Посполитій, посередником у переговорах між Стефаном Баторієм  та Іваном IV Грозним, радником Баторія і посередником у переговорах з імператором Рудольфом ІІ. На той час Поссевіно шукав шляхи поширення католицизму на схід – як на українські землі, так і на московські. Під час свого перебування в Москві 1581 року єзуїт дійшов до думки, що дорога до унії Москви лежить через унію Русі. Він вважав, що процес поєднання руської Православної Церкви з Римською мав складатись з підпорядкування руської ієрархії владі папи; єдності віри та тимчасового толерування східного обряду. Поссевіно пропонував реалізувати цей план наступними засобами: приєднанням до католицтва впливових руських магнатів, заснування папських семінарій та друкування католицьких книг руською мовою. У переписці італійця й українського князя неодноразово згадувалася тема «допомоги душі» Костянтина Костянтиновича, тобто його переходу в католицизм.

Зі своєї сторони Костянтин Острозький вів переговори з Поссевіно для того, щоб нарешті зрівняти права католиків та православних. Він бачив, як швидко занепадає українська церква і прагнув повернути її до життя будь-якими методами. Значною мірою це спричинила й політика двох патріархів — Йоакима і, особливо, Єремії — під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до Костянтина Острозького та інших князів. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала поширюватися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Може здатись, що стосунки Поссевіно та Острозького були тільки діловими, і кожен з них прагнув використати іншого у своїх меркантильних інтересах. Але це не так. Хоча Поссевіно і писав неодноразово у численних листах про розрахунки на приєднання руського князя до Римської Церкви, але, схоже, не чинив жодного тиску на Острозького. Нунцій Болоньєтті навіть звинувачував єзуїта перед Римом у тому, що той неохоче розмовляв  із князем про справу унії. Про правдивість інформації Болоньєтті свідчать добрі стосунки Поссевіно з князем Острозьким, який навряд чи поставився би позитивно до прямого тиску з боку Поссевіно. Можна припустити, що Поссевіно обрав таку обережну тактику за порадами свого давнього знайомого, Діонісія Раллі Палеолога, з яким познайомився ще багато років тому у Франції. Тепер Палеолог, Кізікський архієпископ, виявився „великим улюбленцем пана князя” і мешкав в Острозі від часу свого приїду туди приблизно у 1578-79 рр. з Риму зі списком Біблії для князя Василя Костянтина. В Острозі Палеолог брав участь у підготовці церковнослов’янської  Біблії, і став завдяки Острозькому архімандритом  монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Дорогобужі на Волині.

 Однак, попри приязні стосунки з Поссевіно, масштабні політичні заходи Острозькі обговорювали насамперед з нунцієм Болоньєтті. Так, саме нунцієві Діонісій Раллі в липні 1583 р. представв проект перенесення патріархату з Константинополя до Острога або утворення нового, який би зберігав православний обряд, але підпорядковувався папі, тобто один з перших варіантів Берестейської унії.  Раллі, якого нунцій підозрював у честолюбних намірах самому очолити такий патріархат, запевняв, що саме це було би „належним і найкоротшим шляхом” до примирення Руської Церкви з Римом і притягло безпосередньо до унії князя Василя Костянтина Острозького. Тоді Болоньєтті і Апостольська Столиця прийняли острозький проект дуже скептично.  Але вже за рік (коли стосунки з князем були на межі розірвання) представники Риму самі запропонували Острозькому промотувати перед Константинопольським патріархом проект перенесення патріархату до Русі.

Тож можна з впевненістю сказати, що ініціатива Берестейської унії надходила як з боку католиків, так і з боку православних. Важливо те, що спочатку домовленості з Ватиканом шукали не церковні діячі православної церкви, а українська інтелігенція на чолі з князем Острозьким.  Проте переговори про унію 1583-1584 років так і не дали результатів. На той час жодна сторона ще не була готова приймати конкретні заходи, особливо Ватикан, який вважав такі питання як збереження нейтральних стосунків із Константинополем, нестачу коштів, яка безумовно, була тільки виправданням, важливішими за укладення унії із православними.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан знову порушив питання про унію. До нього приєдналися Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи. Переговори з королем були цілком таємними, і навіть не всі єпископи знали про них. Число спільників серед єпископів зростало. Пішов за унією й Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви.

Князь Острозький довго не знав про ведення переговорів. Коли він нарешті довідався про них, його надзвичайно сильно обурило те, що таку масштабну справу церковні діячі проводили без його відома. Володимирський єпископ Іпагій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. На собор 1593 року він надіслав «артикули»-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного духовенства. Однак ці «артикули» Острозького на соборі було проігноровано. 

На собор 1596 року Костянтина Костянтиновича взагалі не допустив польський король Сигізмунд ІІІ, який мотивував своє рішення тим, що церковні владики мають обговорювати такі питання буз мирян. Князь Острозький не покинув намагання перешкодити діяльності собору, але всі його спроби були марними. Наслідком довгих засідань і перипетій Берестейського собору було остаточне прийняття у жовтні1956 року Берестейскої церковної унії.  Так Україна розділилася на дві частини. З одного боку став увесь православний загал і два владики, з іншого — уніати: митрополит і п’ять владик.

Як бачимо, діяльність Василя Костянтина Острозького завжди була спрямована на захист української православної церкви. І в час, коли князь підтримував ініціював унію з католиками, і тоді, коли він рішуче виступив проти неї,  Костянтин Костянтинович прагнув лише одного – врятувати православну церкву від Руїни. У тому, що він не пристав на Берестейську унію, виявляється його небажання йти на компроміси, не миритися із зазіханнями польського короля та Ватикану на українське духовне життя. І хоч князь так і не зміг реалізувати свої ідеї щодо того, якою мала б бути рівноправно унія з католиками, діяльність Костянтина Острозького як оборонця українського православ’я варта пошани.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: Історія України
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.