Дом в котором

«Привет всем выкидышам, недоноскам и переноскам… Всем уроненным, зашыбленным и недолетевшим! Привет вам, «дети стеблей!»

Найперше, що варто сказати для ти, хто лише збирається прочитати «Дом в котором» це : «Не читайте, якщо у вас слабка психіка, якщо ви в депресії, якщо ви вразливі, якщо неготові відійти від реальності й перейти в сон, якщо не готові дочитати книгу до кінця».

Читається важко, після 15 сторінки хочеться  плюнути на все і взяти щось простіше, а після 100 – ти вже не в силах покласти книжку.

Книга – як водоворот. Спочатку багато описів, розмов ні про що, моторошних розповідей, незрозумілих персонажів. Ти не розумієш– говорять вони про реальність чи це вигадка, варто шукати шифр чи це всього лиш безглузда розповідь.

У книзі майже не згадуються імена. У всіх жителів – клички, в усіх місць – назви, у кожного в домі своя роль і маска. У кожного – своя хвороба, свій характер, свій хрест. Для всіх – одні традиції, один закон. Однак, для людини, яка лише недавно в Домі, життя – мешканців здається незвичним, аморальним: «Я видел, как Слепой убил Помпея. Я видел Рыжего, той ночью, когда его пытались зарезать. И как все спокойно это восприняли и в одном и в другом случае. Я знал, что никто в Доме не называет Слепого убийцей даже про себя, потому что никто его убийцей не считает. Кроме меня… Для них было нормально многое, что для меня – за гранью», - розповідає Курильщик.

У певних моментах життя Дому схоже на якийсь дикий світ:  кімнати розділені по назвам – «крысы», «псы», «фазаны», «птицы», мешканці кожної групи недаремно називають  себе «стаей»,  а всередині кожної всю книгу йде протистояння вожаків.

Автор реалістично описує події з різних сторін і найчастіше від імені іншого героя, знімаючи таким чином з себе всю відповідальність за розвиток подій. Майже кожен розділ ведеться від іншого героя чи з його погляду на розвиток подій. У кожного своя історія, переживання, страхи, таємниці. Не зважаючи на сірість фарб,  які переважають в Домі, Маріам Петросян змальовує героїв як людей, які не зважаючи ні нащо хочуть жити, любити. Кожен персонаж і любить Дім, і в той же час намагається втекти з нього і від нього.

 «Время в Доме течет не так, как в Наружности. Об этом не говорят, но кое-кто успевает прожить две жизни и состариться, пока для другого проходит какой-нибудь жалкий месяц. Чем чаще ты проваливался во вневременные дыры, тем дольше жил, а делают это только те, кто здесь давно».

Книга – кількох вимірна реальність. Реальність в реальності, реальність поза межами реальності, реальність минула і реальність теперішня, реальність яка існувала для когось і реальність, якої не було. Читач постійно переміщується з теперішнього часу (випускного року героїв) до інших вимірів – минулого Дому, спогадів дитинства деяких героїв. Окрім реальності в Домі, є іще інше життя, поза його межами. Хтось вірить у це, а хтось - ні. Але є такі, які наче можуть вийти Назовні. Тих, хто вміють ходити  в реальний світ і повертатися називають Ходаками, а ти, хто кого закидає в реальність, але повертаються в Дім вони лише після того, як тижні пролежали в комі. Про життя поза межами говорять рідко. Лише в Ніч казок, яку раніше називали «Ніч, коли можна говорити». Важко зрозуміти - де казка, а де реальність, що було, а що лише вигадка. Однак жителі Дому давно навчилися читати між рядків..

Не зважаючи на те, що головні герої діти. Книга – не казка. Дім – не будинок для дітей з вадами, це їхній особливий світ, з окремими правилами, традиціями, законами, сповнений таємниць і загадок.  

«Мира, куда их выбрасывают, когда им исполняется восемнадцать, для них не существует. Уходя, они уничтожают его и для других».  

Книга – загадка. Діти виросли. Змінилися. Відповідно отримали нові імена. Ти постійно намагаєшся здогадатися: хто ким був. Ким став Кузнечек, Спортсмен, Сиамцы, Вонючка, Волк, Смерть. У кожній розповіді, шукаєш підтекст, намагаєшся зрозуміти, що відбувалось насправді, до чого таки ведуть герої.

Хоча книга швидше має песимістичне забарвлення, вона має і гумор, іронію, сатиру . Чого лише варта фраза «Любовь съела тебя. Первое, что она пожирает – это мозги, учти. Кстати, о любви… ты уверен, что став немножко другим, полюбишь того же человека, которого любишь сейчас?/ - Конечно/ Он улыбается. Как маньяк. Или влюбленный. Что, в общем-то, одно и то же. Влюбленным и маньякам море по колено, все они одинаковы и со всеми бессмысленно спорить.»

На завершення можу лише додати цитату з монологу Сфінкса, який після кількох років повертається до руїн Дому, уже старший, мудріший. У нього пройшов «стадний» інстинкт, коли за все відповідали разом.

«Прости. Ты казался мне чудовищем, сожравшим всех моих друзей. Мне казалось, что ты не отпустишь меня. Что я тебе зачем-то нужен. Что мне никогда не стать свободным, пока я не уйду от тебя, хотя я лгал Курильщику, что свобода  в человеке, где бы он не находился… Я ставил тебе в вину и Лося, и Волка, и всех остальных, хотя Лося убили случайно, а Волка убил Македонский. Но легче было думать, что это твоя вина, чем что во всем виноват сам Волк… Легче сказать что ты убил тридцать с лишним человек, чем признать, что они были трусливыми идиотами или заблудившимися детьми.»