znayomi

16 сентября 2012, 20:16
маніпулятор словесним пластиліном чорного кольору
0
274

Роздум про інших людей. Про людей "внє" твоєї шкіри.

Знайомі. Особливо, нові знайомі. Вони з’являються у твоєму житті ніби скрізь такі собі тунелі з інших знайомих. З кожним новим ім’ям, котре так чи інакше намагаються вбити в твою голову всі ці різні люди при першій зустрічі, з кожним новим обличчям, яке легенько відбивається своїм рельєфом у твоїй біографії, ти отримуєш нові емоції. Такі собі нові іграшки, на які ти спочатку лиш обережно спостерігаєш, потім декілька днів так само обережно торкаєшся їх, і вже потім, коли їх пластмасові ручки і ніжки ти вже обов’язковою вважаєш частиною власних розваг, ти вільно з ними граєшся, часом навіть ламаєш їх, а одного прекрасного моменту тупо кладеш їх у смітник.
Нові знайомі – це завжди нова надія. Дивлячись, розмовляючи з ними, іноді випиваючи, ти так чи інакше отримуєш задоволення, і думки поступово починають знаходити в цій людині все нові й нові можливості. Можливості для власної діяльності. Простір. Що одного дня ти, наприклад, зможеш прийти до цього самого нового знайомого в гості. Коли всі тебе задовбають, ти от просто прийдеш до нього, ввійдеш в нічні двері, і ця нова, майже не знайома людина, впустить тебе на ніч. У ніч. У свою ніч. Нехай ти заснеш на канапі, але все ж заснеш тут. У новому місці. З новою історією. Вплітаючи, як ромашки у вінок, своє життя, в життя інше. Зовсім чуже ще якийсь зовсім недавній час, а зараз вже такий близький. Рідний.
Нові знайомі – це нова примара, що ти не один. Новий фантом, котрий вперто буде тобі шептати на вушко, що все добре, що ти не один, і що всі ті слова про колективну самотність, про одиноку покинуту всіма смерть – все це міфи. Якісь спеціально вигадані моральними бандитами легенди. Що життя прекрасне, і ти завжди зможеш знайти притулок у чийогось плеча. Залізти у постіль до нової знайомої чи жорстко напитись з новим знайомим на кухні, посеред немитого посуду і морозного кахлю, порушуючи північні медитації сусідів.
Насправді ж МИ існуємо до того моменту, коли у нас існує якась вигода одне від одного. І не завжди та корИсть є матеріальною. Хтось є вампіром емоціональним, хтось смокче з тебе знання, а хтось вигризає потихеньку твій час, просто перетворюючи його в непотріб. В пустоту. І йому цього досить – хавати чуже щастя. Звісно ж, це не найкращі представники людства, але ми на те й живемо, щоби пізнавати паршиві гнилі продукти, які підкидує нам Чувак з небес, і вірити в щастя. В момент повної зупинки негативу. В секунду, хвилину, годину, день, коли все перестане бути такою паршивою коричневою субстанцією з поганим запахом, і перетвориться в золото, або хоча б в молочний шоколад. І в кожному новому знайомому ми бачимо чергового кандидата на роль спасителя, або якого-небудь пророка, який відкриє таємниці і секрети земної нірвани. Надія, що чергове дитя цього світу знає щось більше, і обов’язково, в обхід власній вигоді, однією темною зоряною ніччю все тобі розповість.
Люблю нових знайомих. Вони тобі так різко починають довіряти, так різко відкриватись тобі. Так фальшиво, але приємно, завалюють тебе компліментами та похвалами, та навіть роблять вигляд, що надзвичайно зацікавлені тобою.
Особливий інтерес завжди в мене викликали люди похилого віку, хоча й не так часто доводилось з ними спілкуватись. В тому світлі, і з тим, завчасно заготовленим переліком тем, які б хотілося обговорити. Похилі люди, люди з мішками досвіду на плечах, завжди дають тобі дещо більше, аніж слова. Деякий зв'язок, телеграфні мости з минулим, котре так швидко висковзнуло з їхніх рук і паспортів, і зараз – в час спілкування – ніби ретранслюється якимось магічним проектором прямо в твій мозок, до спеціально встановленого там сучасного оцифровувача. Кожен вік – то своєрідна призма, крізь яку проходить світло будь-яких, суб’єктивних, об’єктивних думок, інколи досить цікаво їх спотворюючи, до рівня ніби калейдоскопу. Барви подібних розповідей та думок завжди вражають.
Люди, котрі старше тебе хоча б на десять років, дивляться на тебе, як на чергового інформаційного упира, котрому власне досить легко віддають свою трохи застиглу кров. Такі собі донори-добровольці. Завжди приємно, коли тобі довіряють. Віддаються.
Похилі люди знають дещо більше, аніж історії з інтернету. Дещо набагато живіше, і навіть відчутне крізь слова на дотик, а то й на смак. Розповіді про їхні подорожі по безкрайньому Союзу, про першу, ще радянську любов, про таємні зради партії, котрі вони десятками років ховали в склепах своїх посивілих голів, про дешеві продукти, про секунди, коли вони вперше почули Бітлз, про гордість за Гагаріна. І, звичайно ж, про світлі мрії. Мрії. Це, мабуть, найкраще, що людина здатна формулювати. Особливо солодкі нічні мрії, перед приїздом дядечки Сну. Фантазії. Цікаво слухати, якими радикально різними можуть бути фантазії у осіб різного віку, і наскільки схожими є мрії у всіх людей одночасно. Про комунізм, про капіталізм, про бабки, про нові чоботи чи чорний блейзер, як-то в мене. Фантазії. І одночасно ж – мрії про любов, таку схожу у всіх, і завжди, чомусь, обов’язково нещасну, про дитинство, котре завжди є схожим на літо – теплим і швидко пролітаючим над нашими головам. І думки про смерть. Таку неминучу і, безсумнівно, схожу у відчуттях. Про відсутність відчуттів під час смерті. Себто ніхто напевне нічого подібного, звісно ж, не знає, але всі досить чітко уявляють. Ніби кінець Всесвіту. В дитинстві я годинами між вертіти власну уяву навколо того, де ж зупиняється ВСЕ? Все. Як-то взагалі «все»? Що поза межами того «всього». Що ж є поза «всим»? Але що ж то тоді за «все», якщо поза ним щось, та й є?
А страхи? Страх він слабшає, коли ти про нього розповідаєш. Якщо про нього довго думати, то він розчиняється, як намагання згадати ранковий сон. До речі, думки про свою любов дещо схожі в цьому питанні. Вони є таким самим туманом, крізь який ми радісно пробиваємось, і з якого з часом вибрідаємо, і про те одразу ж жалкуємо, опиняючись в пустому прозорому полі.
Чи є заборонені теми? На які ніхто не вирішується говорити? Якісь спільно лякливі для розголосу області розповідей, котрі ніколи не відчинять, навіть якщо довго й ритмічно вистукувати їм ногами в двері? Не знаю.
Але знаю,
що ось ця замітка
сподобалась тобі.
Сластолюбєц Науменко еС Те.
15.09.2012
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.