Дитяча С.

28 августа 2012, 22:04
маніпулятор словесним пластиліном чорного кольору
0
373

про досить непомітне, але важливе

Д.С.

Ось так, просто сидячи на лавці та попиваючи водичку, істини, маленькі істини, самі приходять до тебе.

Була вже друга половина дня, червнева спека трохи спала, а я прохолоджувався в слабо знайомому дворі під широкими зеленими крилами дерева. Потихеньку присмоктувався до пляшки з мінеральною водою. Я побачив дівчинку, маленьку таку дівчинку, рочки може чотири-п’ять, а може й три, не знаю, не буду тут брехати. Мала ходила поміж металевих звірів, глибоко та давно засаджених у чорнозем ігрового майданчика, відверто блукала, та зайвих поглядів на ті задрипані скриплячі качелі, чи двосторонні гойдалки з потрісканою фарбою, не кидала. Просто ходила, втупляючи свій маленький погляд у землю, в яскраво смарагдовий бур’ян. Я від власне такої самої нудьги спостерігав за дитям. З далеку. Зі своєї відкритої позиції в метрах п’ятдесяти від дівчинки. Мимоволі зловив себе на думці, що мені стало страшно через те, що я боюсь дивитись на малу. Ні, я не якийсь там кінчено хворий педофіл, ні! Навпаки, я досить таки «состоявшийся» гетеросексуал, який полюбляє повнолітніх дівчат. Абсолютно повнолітніх, без виключень! Але я схопив у своєму мозку якусь дивну блискавку, що мені страшно, тому що я боюсь на малу дивитись. Боюсь, що про мене хтось хоча б подумає щось подібне. Щось тотально хворе і дурне. В цьому, пропахлому сміттям і сигаретним димом світі вже боїшся просто спостерігати за красою, навіть на відстані. За дитячими смішними рухами, за їх дурнуватою поведінкою, за їх іграми і їх думками. Страшно. Сам себе накрутив навколо чужої думки. Судячи з усього, я сам собі дебіл.

Але річ не в тому. Дівчинка та, якій три-п’ять рочків підійшла до вікна багатоповерхівки. Зупинилась. Підняла своє личко вгору, незрозуміло для чого взяла одну руку в іншу,мабуть, щоб відчути трохи впевненості, зовсім трохи, врешті-решт, скільки тій малій впевненості треба, і затяглась в тонкому, голосному криці. «Д-а-а-а-а-ня! Д-а-а-а-а-ня!». Чувак її, - подумав я. Із вікна у відповідь почувся лагідний дорослий голос. Скоріш за все, мамин. Даніної мами, як розумієш. Тільки у мам можуть бути такі дорослі, і в той же час ангельськи милі голоси. М’які, як величезні сільські перини, які давали тобі, коли ти їздив до родичів по селах. Голос зверху, себто з третього поверху, з якоюсь співчутливою інтонацією відповів, що Даня на морі, що Дані ще довго не буде. Правда то, чи ні, але дівчинка повірила, як власне і я. Личко малої в ту ж секунду похнюпилось і зовсім скривилось, так, як вміють лише діти, лише в цьому віці (в невизначеному мною віці, але точно саме в цьому!). Дівчинка повернулась до порожнього майданчика, сіла на гойдалку, і почала заворожувати повітря перед собою. Якщо б то була доросла людина, то я сказав би «вмикати», але…дитинка. Так мала посиділа ще хвилини зо дві, після чого піднялась. Мабуть в дітей саме такі медитації і саме такі чари. Саме такі просвітлення та ідеї, які випливають невідомо звідки. Дивні, як і дитячі роки загалом. Дівчинка побрела до іншого під’їзду, більш віддаленого від мене, але все на відстані мого контролю. Ну, як контролю, просто мені все гарно видно було, і все тут.

«Ілона-а-а-а-а! Ілона-а-а-а! Ілона-а-а-а!». Дитячий голос посеред післяполуденної тиші ріже вухо, як японська катана плавлений сирок, але звуки, які видавала ця мала, не були дратівливими. Для мене не були, хоча когось в цьому дворі від них, напевне, тіпало. На цей раз крики спрямовані були на поверх, мабуть, п’ятий, так вже високо намагалась дівчинка підняти свою маленьку кучеряву голівку та витягнути ще меншу шию. Глухо. Ніхто не відповідав, а то може й взагалі не чув. Що точно – те що Ілона не відзивалась, і будь-яких, нехай і далеких, п’ятиповерхових, ознак життя не подавала. Жодної. Мала ще більш нахмурилась, однак зовсім не була схожа на малих ідіотичних йолопів, котрі ось-ось заллються в істериці. Ні-ні! Мала тримала себе в руках, хоча й розчарувалась в Ілоні, та в її батьках, таких глухих і безсердечних, теж. По вулиці йшли рідкі, як участь збірної на міжнародних турнірах, перехожі. Дитинча, смішно пересуваючи ніжки, побріло по доріжці, перпендикулярно входам до під’їздів. Похнюплена, зовсім зніяковіла дівчинка відчайдушно запитувала у перехожих, чи не знають вони Ілону, чи вийде вона, і що за дурні відповідають із вікон її Дані. Ні, що я наговорив, просто запитувала, чи бува не знає хтось, де Ілона, чи на крайняк її батьки (тож батьки, вони в дитинстві все вирішують). Ніхто їй не відповідав, і лиш співчутливо розводили руками. Ніхто, жодна сука, не знали Ілону! Ну як так, в одному дворі-то живете, як тут Ілону не знати!

І от, момент прозріння МОЄГО.

Жорсткого і болючого. Я зрозумів, що всі наші депресії, всі пігулки від поганого сну, чи-то від хвилювань, що очередний раз вас обламали, і двомісячні гімняні стосунки, які тримались незрозуміло на чому розвалились, наші переживання що нема з ким заснути, або нема з ким прокинутись, все – фігня! М’яко, звісно ж, кажучи. Дитяча самотність, ось вона, мабуть, найболючіша. Вона найщиріша, і найбеззахисніша. Дитина не може погнати в клуб за тьолками чи тупо набухатись, ні, їй є лише два ходи – сидіти і чекати, доки хтось-таки трапиться, і розмалює її самотність, чи іти додому, до телевізора, квартирної духоти, до потяганих ще радянських килимів і до бабусі.  Дитяча самотність – вона відкрита, вона вразлива до ударів. Дитячої маленької долі. Діти, вони на те й діти, щоб веселитись, щоб гуляти, розважатись та бешкетувати, а не от так іти по тротуару, час від часу зганяючи з бордюру голубів та запитуючи, чи не знає хто, де Ілонка. Діти не вміють приховувати своїх поразок, вони ще занадто малі для фальші та таїння своїх демонів десь всередині (їх переварюванні та викакуванні), вони ВІДВЕРТІ! Вони ДІ-ТИ!!! Це вже пізніш їх голову загидить школа, телевізор, інтернет, а може й політика. Це вже потім вони отримають перші уроки брехні та лицемірства. Це вже потім вони…перестануть бути дітьми…

 Дівчинка насторожено дивилась на голубів. На сірих, з зачарованими, ніби намальованими, очима, голубів. Дивних створінь, чи-то птахів, повних таємниць, загадок та секретів. Мала трохи підняла очі, подивилась на п’ятиповерхівку. Типову, майже однотонну поверхівку. Зробила вигляд, що щось рахує, і по-дорослому склала руки, підтримуючи однією підборіддя. «Так-так, раз, два ….» - щось вона там буркотіла собі під носа. Нарешті зупинилась, і відвела погляд на мене. Я сидів у позі орангутанга, себто скручений, ніякої осанки, чи що там, і пив водичку. Дитя помітило мій погляд, що не кажи, але вони десь підсвідомо відчувають увагу. Дівчинка підійшла до мене. Мовчки. Уважно розгледіла. Я посміхнувся. Задала питання, яке я вже встиг передбачити. «А ви нє віделі Ілону?». «Ні». «Ех…». Далі її сумному обличчю хмуритись було вже нікуди. Я запропонував присісти. Мала сіла. Сіла, і тут же почала якось неконтрольовано розповідати про свою довбану Ілону-зрадницю, про свого міні-бойфренда Даню, про свою бабусю, про свої красиві заколки, про те, як вона швидко бігає, та ще про багато речей, які вони там ті дитячі речі, комахи та мультики. Я сидів, попивав водичку та уважно слухав. Дитя поступово починало відходити від першого, мабуть, в житті акту самотності. Жорстокої і холодної, як лід на озері. А я все слухав і слухав, лиш іноді втискуючи короткі слова. Її монолог був прекрасним. Дитя розповідало і розповідало, по ходу посміхаючись та навіть повноцінно сміючись над своїми жартами. В ті хвилини я встиг позабути і про свої кінчені страхи, і про футбол, і про воду, яка ненароком розлилась по всьому тротуару. І я зрозумів. А що воно, тому дитю, треба? Щоб хтось був поруч. Щоб хтось сидів, нехай і неуважно, але приділяв увагу. Жінки вони, врешті-решт, всі однакові, хоч дівчатка, хоч бабусі. Їм би слухача і гарну погоду, а там…що навішати мужику (хлопцеві, дідусю, мужичку) на вуха, в жінок завжди знайдеться.

 Бережіть малюків. Бережіть жінок. Не до Дня захисту дітей, не до 8-го Березня, а просто так. Завжди. Увага, вона штука така, вона всім необхідна.
Дякую. 

p.s. вибачаюсь за досить грубий стиль тексту, масу помилок та постійні повтори – на емоціях, в намаганнях донести все якомога швидше, та нічого не втратити з голови.

Завжди Ваш, незрозуміло чому такий добрий, Н.С.Т.
25.06.2012
2:04:55

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: одиночество,діти,педофілія,думки на тему,думки,сліпота
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.