під важким чоботом медичної реформи

5 июня 2012, 10:17
0
508

Медична реформа

під важким чоботом медичної реформи

 

Цього разу у мене був вибір: писати, як легко і вільно крокує медична реформа Україною або ж знову поринати у світ таємниць і натяків, намагаючись дізнатися правду про те, що насправді відбувається із медициною в пілотних областях і як вона розчавлює залишки медичної системи. А потім писати, що лікарі не хочуть, щоб звучали їхні прізвища і розповідати про те, як мені доводилося збирати крихти правди… І ось переді мною листок з іменами і телефонами: чиновників від медицини Вінницької області і лікарів. Умовно я їх поділив на дві «партії». Перші, звісно, «за» реформу, інші – «проти». Почав я із тих, хто скоріше має бути «за». Але виявилося, даремно провів такий поділ. Дізнавшись моє ім’я і тему публікації, вони говорили відверто, але «не для преси» приблизно таке: «Ця реформа як якась затяжна війна — дістала усіх. Просто ті, хто її затіяв, не можуть зупинити таке божевілля, бо не знають як це зробити, тому йдуть, мов приречені на смерть – до кінця. А ось кілька ловкачів… вже навіть не ловлять рибку в мутній воді, а глушать її динамітом». Один навіть висловився образно: «Кому війна — смерть і горбок могильний, а кому — трофеї  вагонами»… І що цікаво, ніхто з моїх високопосадових співрозмовників не захотів давати інтерв’ю щодо цієї реформи взагалі!!! «Щоб не виглядати ідіотами перед нашими людьми», — пояснили. Тобто за логікою, їх сміливо можна переводити у партію латентних противників реформи. А ось лікарі не мовчали. Душа моя журналістська раділа такому щастю. Люди говорили без еківоків, прямо.

 

криза. передреволюційна?

 

Що треба зробити, щоб наші досить-таки інертні громадяни зважились на якийсь спротив? Мабуть, відібрати у них надію: бути здоровими, щоб мати змогу поставити на ноги дітей, дочекатися внуків, побачити їх сильними і щасливими… А ось ідеологи медичної реформи на Вінниччині вирішили, що це – дурниці, головне – цифри і звітність про виконання. Тому постановили тишком-нишком прикрити велику районну лікарню, котра обслуговувала приблизно двадцять тисяч мешканців Вороновиці і прилеглих сіл. (Вороновиця — селище міського типу Вінницького району, 20 кілометрів від обласного центру, — авт.). І селяни обурилися. Вони вийшли на селищний схід. На ньому винесли рішення, оформили це зверненням до облдержадміністрації і Президента України. Суть його така: прохання виключити селище із пілотного проекту медичної реформи.

І ось я у Вороновиці. Разом з кількома лікарями йдемо до голови селищної ради Віктора Стецького.  

 

— Стільки людей залишити без належного лікування… — почав я своє інтерв’ю, — плюс поруч стратегічна траса Вінниця — Немирів, на якій трапляються аварії. Закриття лікарні може спричинити непередбачувані наслідки…

 

— Вони зараз називають це «оптимізацією», хоча насправді це закриття. Йде поступове скорочення персоналу, ліжко-місць. Вже — із  вісімдесяти до п’ятдесяти. А що таке ліжко-місце? Це і медперсонал, що їх обслуговує, і бюджетне фінансування. А в результаті –  багато хворих не можуть отримати належного лікування. Офіційно з прилеглими селами ми обслуговуємо 14 тисяч осіб, а неофіційно – усі 20 тисяч. Багато сусідніх сіл Тиврівського району не мають можливості добиратися до своєї районної лікарні — немає жодного сполучення, тому їдуть до нас. І ми не відмовляємо. Тим більше, так склалося історично, що лікарню будували спільно сусідні колгоспи. Але звідси виникає і проблема «швидкої». Скажіть, хто повинен їхати до хворого, котрий не приписаний до нашої лікарні? Далі… з’явилися у нас сімейні лікарі. Хворий викликає його, але чим лікарю добиратися до сусідніх сіл? «Швидка» — незалежна від них служба. Та й ту хочуть передати в медицину катастроф. Тільки я не бачу логіки – катастроф тут не було споконвіків.

 

Олексій Плакида, депутат вінницької районної ради, хірург першої категорії:

 

— Ми до 1 червня негласно працюємо, як і працювали, не зважаючи на директиви згори. До мене, як до хірурга хворий має прийти за направленням сімейного лікаря. Якщо той самостійно не у змозі йому допомогти. Хворий відстоїть спочатку чергу до сімейного лікаря, а потім до хірурга…

 

— Тобто у вас настільки професійний сімейний лікар, що може визначати ступінь тяжкості травми – без рентгену?

 

— Навряд чи це так, — продовжує голова. — Наприклад, є у нас одна лікарка  – відпрацювала більше тридцяти років педіатром, вийшла на пенсію. Тут їй дзвонять, і кажуть: від завтра ти – сімейний лікар. Вона пройшла шестимісячні курси – і готова до бою. Скажу відверто, я не знаю, який із неї фахівець, але мене обурює той факт, що людина немає спеціалізованої фахової підготовки! І що цікаво, у нас таких сімейних лікарів – шестеро, недавніх пенсіонерів. Я розумію, що для людей із невеликими пенсіями це – певний вихід, можливість заробити. Та чи на користь це людям?

 

— Моя донька вступила і закінчила медуніверситет у 2000 році, як сімейний лікар, — долучається Олексій Плакида. — У хірургів інтернатура тривала один рік, а у сімейних лікарів – два роки. Вона могла справді надати хірургічну, терапевтичну, гінекологічну допомогу – настільки сильною була підготовка. Та коли закінчила навчання, виявилося, що для сімейних лікарів немає ні бази, ні закону, котрий регламентував би їхню діяльність. Тепер у нас є закон про сімейну медицину, проте бази так і немає. Тобто якщо хворий із травмою прийде до сімейного лікаря, він не зможе йому зробити рентген, а, отже, і не зможе поставити діагноз. Ну, а коли, наприклад, приходить людина із раною, сімейний лікар має оглянути її, якщо цілі сухожилля – накласти шви. Хіба це зробить хтось із наших пенсіонерок-терапевтів?! Ні. Більшість з них обрали свій фах, бо бояться крові.

 

— Невже не помітно жодних позитивних зрушень внаслідок цієї реформи? — звертаюся я до голови.

 

— Ні, зміни є, і дуже помітні. З’явилося кілька нових керівників і обслуговуючий персонал. Наприклад, не так давно у нас був один головний лікар, а тепер – їх аж три! Зав амбулаторією (пенсіонерка), головний лікар первинної ланки і головний лікар вторинної ланки. У кожного – по автомобілю, водієві і бухгалтерові. І все це фінансується з держбюджету! А двадцять санітарок – скоротили! І, схоже, це не все. На нашій лікарняній базі можуть створити округ, де з’явиться посада головного лікаря третинної ланки.

 

— А що про це все думають люди, який глас народу?

 

— Та нікому це не подобається. Головний лікар районної лікарні нам розповідав про позитиви й негативи реформи. Та негативну сторону ми всі бачимо, а позитивом і не пахне. Відкритим текстом нам говорять, що до 2020, якщо не до 2015, року лікарню закриють, та все буде робитися «ніжно», поступово, щоб не викликати збурення в народі. Залишиться сімейна амбулаторія, котра буде видавати направлення в найближчі лікарні, залишать стаціонар на 10 ліжок – це у кращому випадку. Але напруга у нас вже зростає. Для початку нам перестали виділяти бюджетні кошти на утримання лікарні. Тепер пропонують лікарню перевести на бюджет селищної ради. А на нашому мізерному бюджеті вже й школа, яку хочуть закрити, дитячий садок. Самостійно ми цього не потягнемо. А у нас кілька минулих років поспіль народилося багато дітей. 130 малюків на черзі у дитсадок! Немає місць! Так це ж радіти треба, що у нас така народжуваність! У двох наших школах цього року – п’ять перших класів! Діти ростуть, їм потрібний буде поліклінічний догляд. Та кого це цікавить…

 

— Що ж ви будете робити, коли ця медична реформа зажене вас у глухий кут?

 

— Люди вже злі як чорти. Колись Вороновиця була районним центром. Працював цукровий завод, сільгосптехніка, — одне з найбагатших підприємств району, база «Цукорпостач», «облагрообладнання», швейна фабрика... Вони позакривалися. Хлібзавод – така руїна, що можна знімати сагу про сталкера. Школу таки збираються закривати, у зв’язку зі ще однією реформою — освіти. А якщо раптом закриють лікарню, то що лишиться робити людям!? Вийдуть перекривати трасу Вінниця — Немирів. Коли вони це зроблять, станеться серйозний транспортний колапс.

 

трішки маразму з області реформи

 

— Ви уявіть, що відбувається в нашій поліклініці, — ділиться Олексій Плакида. — Найбільший пік прийому – на вихідні дні. Чому? Бо діти до батьків приїздять саме на вихідні і примушують іти до лікарів. А ті не йдуть самі, бо чудово розуміють, що немає чого: сімейні лікарі посилають їх до інших спеціалістів у Вінницю, ліків немає, грошей на ліки – теж. Ось діти і приїздять їх рятувати, як можуть. Наприклад, приносять до мене на ношах старого, котрий п’ять днів лежав удома хворий. Як я можу пояснити, що їхній батько викарабкається, якщо тільки йому вистачить здоров’я, і медицина у цьому випадку мало чим може допомогти? А він увесь цей час вперто не хоче йти до лікарів, бо вже знає, що ліпше прямо до священика, щоб відспівав на цвинтарі! Дійшло до того, що здавалося б, банальний апендицит стає проблемою, бо лікарю з колосальним досвідом, але через те, що працює саме у лікарні нашого рівня, проводити операції заборонено. А ще існує циркуляр, згідно якого, мені дозволено робити операції тільки тим дітям, котрим виповнилося 18 років. Всіх інших потрібно відсилати в обласну дитячу лікарню (за відгуками вінничан, до речі, одна з найдорожчих корупційних лікарень області — авт.). А коли раптом десь на дорозі трапилася аварія, я зобов’язаний проводити операції будь-якої складності і будь-кому. Це при тому, що у мене зараз дуже мало практики і мало необхідного обладнання. Де логіка?

 

То що ж виходить насправді? Насправді доступність медичної допомоги різко знижується! Та й розглядаючи наш випадок, скажемо відверто: хірурги втрачають кваліфікацію, бо їм не дозволено проводити операції! Він ніби й хірург, а насправді він не може працювати! А в обласних і спеціалізованих лікарнях черга на планові операції – на два-три роки! І напрошується висновок: система, що впроваджується, «просто» нищить кваліфіковані кадри у такий прихований спосіб!

 

ще одна війна: сімейні лікарі проти Семашка

 

Чомусь у мене сімейні лікарі і досі асоціюються із доктором Ватсоном – біографом і  другом Шерлока Холмса. Досвід колоніальних війн, люлька в зубах, великий револьвер за поясом штанів. І дуже обмежене коло знань – через те, що у 19 столітті медицина була іншою: хінін, кровопускання і клістір. З моєю уявою погоджується і відомий вінницький борець проти медичної реформи Сергій Чернищук, головний лікар лікарсько-фізкультурного диспансера Вінниці:

 

  На мою думку, інститут сімейної медицини – це пережиток 19 століття. Європа ж – навпаки, бере на озброєння стару, радянську систему надання медичної допомоги, систему Семашко. ВООЗ цю систему визнало найкращою у світі, саме тому, що спеціалізована медична допомога наближалася до людей, і рекомендувала запровадження цієї системи у низці країн. Саме тому Швеція, Норвегія, Великобританія, Японія значною мірою узяли її на озброєння. Хоча інститут сімейної медицини в Європі теж існує, але його рівень на кілька порядків вищий від нашого.

 

Після цих слів у мене з’являються нові асоціації: у нас сімейний лікар – наче Цербер на шляху до здоров’я. Вдумайтеся! Щойно вийшов циркуляр, згідно з яким: якщо сімейний лікар зменшить кількість госпіталізованих в районну лікарню, йому добавлять до зарплати 500 гривень;  якщо число направлень до спеціаліста в районну лікарню знизиться до 25% із 100 прийнятих хворих, йому буде ще 500 гривень доплати. Очевидно, в цю модель закладена боротьба зі статистикою (тобто з людьми, та хто про них зараз думає?): краще нехай люди помирають вдома, а не в стаціонарі – цифра засвідчить правильність обраного реформаторами шляху!

 

Що робить пересічна людина, зіткнувшись із таким свавіллям? Іде напряму до лікаря певного профілю, котрий немає права його прийняти. Так народжується корупційна схема – хворий хоче вилікуватися, а лікар не проти заробити копійчину (пригадуємо мізерні зарплати медиків) . І тут на спогад приходить: «Гарного лікаря прогодує народ, а погані лікарі нам не потрібні» (М. Семашко) Ну, і цілком логічно, що значна частина людей, котрі прийдуть в поліклініку, там побачать величезні черги, плюнуть і звернуться в комерційні лікувальні структури. Мабуть, це – чи не ключовий підтекст медичної реформи в Україні: комерціалізувати медичні послуги, а під і шумок приватизувати вивільнені приміщення.

 

І з цього можна зробити єдиний правильний висновок: реформа, котра у нас запроваджується, скасовує 49 статтю Конституції України, що проголошує безоплатність надання медичних послуг в Україні!

 

у нас і у них

 

— Кожна реформа передбачає поліпшення якості життя, обслуговування і таке інше. Ви відчули поліпшення від медичної реформи, котра проводиться в області? — звертаюся я із банальним запитанням до завідуючого вороновицької поліклініки Олександра Шугаєва.

 

— Ніхто нічого не відчув, бо в нашій країні ніхто не радиться зі спеціалістами. Складається враження, що цю реформу вигадали економісти, які хочуть зменшити витрати на медичну галузь. А думка лікарів їх не цікавить. Якщо реформа ця дійде до того, що позакриваються лікарні, вони самі себе заженуть у глухий кут. Як не можна вивчити полівалентного інженера, так не реально вивчити і полівалентного лікаря. Робити ставку на сімейного лікаря із широкими повноваженнями і знаннями – безглуздо. Моментально підготувати необхідну кількість спеціалістів для запровадження реформи – не реально.

 

— Тобто насправді у такому вигляді реформа немає жодного сенсу?

 

  Уявіть, вже зараз для того, щоб потрапити на прийом до дитячого дерматолога (а він один на всю Вінницю) треба займати чергу на тижні вперед! Це ж не нормально! Кажуть, рухаємося до ринкових відносин. Але ж навіть у час ринкових відносин сто років тому абсолютно недурні люди для чогось збудували тут, у Вороновиці, земську лікарню між Вінницею і Немировом. І протягом усіх цих років тут приймали людей, лікували їх. А зараз що відбулося? Ми не повинні приймати, наприклад, хворих із сусідньої Степанівки. А вони вперто не йдуть до свого сімейного лікаря, а сюди, бо тут є спеціалісти, і логіка їм підказує, що саме спеціаліст швидше вирішить їхні проблеми!

 

Коли поглянути на США, то що таке сімейний лікар там? Мій товариш, з котрим я навчався, трудиться сімейним лікарем в Чикаго. У нього свій медперсонал, апаратура, сім тисяч пацієнтів, з якими він працює з ранку до ночі. І водночас він – шанована в суспільстві, заможна людина. Хіба це можна порівняти з нашими сімейними лікарями? Протилежний приклад – Вінниця. Амбулаторія сімейної медицини. Коридор – шириною сорок сантиметрів. У черзі – мами з грудними дітками, вагітні, туберкульозні діди. (За логікою, санстанція має покарати того лікаря, в якого на прийомі сидять хворі старші люди з кашлем не відомого походження і дитина на щеплення. А з іншого боку, сімейний лікар має оглянути всіх хворих, що до нього прийшли, — авт.). Але це не кінець митарств – вони потрапляють на прийом, звідки їх посилають: кого на рентген, кого здавати аналізи. Саме для того, щоб вони повернулися, знову відстояли у черзі і сімейний лікар, оцінивши принесені папірці, відправив їх далі — до спеціалістів!!! Можете собі уявити таку ситуацію у Штатах?..

 

заручники  реформи

 

Я повертався із Вороновиці у Вінницю, плекаючи на дію, що місто не зазнало такої медичної руїни. Та всі мої сподівання розвіяв заступник головного лікаря Вінницької районної лікарні Валерій Щербань:

 

— Ми всі стали заручниками рішення депутатів, які голосували за експериментальну реформу на Вінниччині. До речі, якби ви хотіли, можна зробити класну фотографію: заступник головного лікаря з вищою категорією, депутат кількох скликань, голова постійно діючої  комісії миє в кабінеті підлогу — більше нікому, тому що наш відділ буквально розгромили. Районна лікарня, яка обслуговувала п’ятнадцять тисяч дітей, залишилася без дитячої консультації. Тож, що я думаю про цю реформу, скажу словами поета: «Мне Маркса жаль, его учение упало в русскую купель, где цель оправдывает средства, но средства обосрали цель».

Я зараз себе почуваю командиром штрафного батальйону, в якого раніше було двадцять дев’ять педіатрів, які обслуговували п’ятнадцять тисяч дітей нашого району, а тепер тут не залишилося жодного педіатра, їх усіх перевели у сімейні лікарі. А висоту взяти треба, а лікувати дітей – необхідно. Ну, а чим наш екс-педіатр тепер займається? Раніше він обслуговував до тисячі дітей, а тепер – близько двохсот і кілька тисяч бабусь з дідусями. Ще й отримав, як «преференцію», купу паперової роботи.

 

— А у вас хтось питав, чи вам подобається ця реформа?

 

— У мене, лікаря, який має вищу категорію педіатрії і організації охорони здоров’я, ніхто не поцікавився моєю думкою. Просто узяли і як ординці розгромили службу.  Головні погромники за це отримали по ордену Княгині Ольги. Це — Ніна Довгополюк, яку за сумнівні подвиги відправили на почесну пенсію і поставили керувати водолікувальнею у Хмільнику. Інша — дружина нашого головного лікаря Кривов’яза, яку я виганяв звідси, коли прийшла з перевіркою, як обласний педіатр, що практично ніколи не працювала на передовій! Вона теж на заслуженій пенсії. А сімейний лікар, якому обіцяли з першого квітня дотації, так нічого й не отримав! Так ось, ця реформа фактично знищила повністю нашу педіатрію. Знищила пироговський принцип профілактики захворювань. І нищення того доброго, що залишилося,  триває й далі! Скажіть мені, в якій країні сьогодні таке можливо, щоб діти, які захищені Законом України про охорону дитинства, насправді кинуті напризволяще? Вони ж захищені і міжнародною конвенцією з прав дитини в якій сказано, що кожна країна зобов’язана створити такі умови розвитку дитині, в яких би вона гармонійно розвивалися! Що бачу я, як лікар-практик?... «Гармонійний» розвиток дитини, яка у першому класі курить і п’є пиво. За дітьми тепер наглядає сімейний лікар — учорашній акушер-гінеколог, чи уролог, котрих кинули в село; вони ж не компетентні робити оцінку здоров’я дитини і давати якісь рекомендації! Вони можуть просто загнати дітей на інвалідні візки! Хіба це захист?!

 

— Для мене дуже показовою є рівень дитячої смертності…

 

— До реформи у мене діти практично не помирали, а з її початком — в районі було четверо мертвонароджених. А взагалі ми продовжували «підпільно» працювати, як і працювали. Зараз, у результаті реформених пертурбацій, мене поставили заступником головного лікаря центральної районної лікарні, а периферію передали пенсіонерці-терапевту. Вона й очолила амбулаторну службу. Так ось: вчора з усієї області дітей з патологію везли до нас… Вже є два смертельних випадки.

 

— А щодо захворювання дітей?

 

— Бенждамін Спок стверджує, що до року життя дитина хворіє мінімум сім разів. Та у нас окремі сімейні лікарі надіслали дані: у них хворіє нуль цілих вісім десятих дітей віком до року. Але це – не реально, такий рекорд можна заносити до книги Гіннеса. Просто їм було дано команду: знизити рівень захворюваності у дітей.

 

— Тобто воюємо з хворобами цифрами… Ну, а коли доходить таки до лікування?

 

— А якщо вам нині пройти маршрутом матері з дитиною, то ви підете: в реєстратуру, яку нині перенесли в дорослу поліклініку, що поруч з дорослим тубкабінетом, постоявши там у черзі, ви маєте вийти на вулицю, обійти поліклініку, піднятися на другий поверх, знайти лікарів – трьох дитячих вузьких спеціалістів, після того піти по загальній поліклініці на четвертий поверх в загальну лабораторію, звідти спуститися на другий поверх, піти у кабінет щеплень, де нікого немає, тому потрібно знайти медсестру, котра б набрала кров, бо немає кому – «дорослі» медсестри не беруть у кров дітей, потім потрібно піднятися на третій поверх, й у загальній черзі постояти до отоларинголога (дитячого до речі, немає), а потім – в інший кінець коридору – до загального окуліста. Потім повернутися в реєстратуру, щоб здати картку. Ось вона – реформа медицини в дії.

 

— А як ви себе взагалі у цій ситуації почуваєте?

 

— Нам, грішним заручникам реформи, спустили нову вказівку: у зв’язку з тим, що зрізали фінансування, беріть відпустки за свій рахунок. Але на роботу ходити зобов’язані! Стоп, а за що ми будемо жити, чим годувати свої сім’ї? А нам у відповідь: ви маєте бути патріотами своєї справи. Патріотизм – це добре. Тільки коли дивишся, як на базі наших приміщень, куди раніше щодня приходили лікуватися діти з матерями, повідкривали комерційні структури, думаєш про інше.

 

На жаль усього, що я почув від вінницький лікарів, тут описати неможливо – обсяг статті не дозволяє. Та я їхав із цього красивого міста над Бугом втомлений і з гнітючими враженнями. І одна з думок, що засіла зламаною платівкою в голові звучала так: «Пирогов у своєму мавзолеї перевертається від того, що тут діється».

 

Сергій Ухачевський

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.