Обрій

Де сонце встає серед поля, Де за лісом ховається день - На щастя пророче тополя І чути вкраїнських пісень

Там, де місяць вночі приколисує сни, де вітер наспівує берізкам романси. Там, де роси вінчають вранішню красу із туманом. Там, де верби схиляють над ставом свою журбу, а сонце щодень вмиває свої промінці у відкритій криниці серед поля прожила я багато-багато років. Іноді мені здається, що я – вічний вартовий цієї краси. Роки минали, пролітали над моїм дахом віки, змінювалося все та єдина краса залишалася незмінною: все ж так кожного ранку мило сходить сонце, все ж так милує зір квіт ніжної незабудки, все ж так само тихо і непомітно до хати приходить стомлений вечір. І все в цьомі світі гармонійно існує одне для одного: берег – для річечки, журавка – для журавля, хмаринка – для неба, дощ – для врожаю. І лише я залишилася одна. Ніхто не переймається моїми проблемами, нікому й поцікавитися, як мої справи, життя. Лише в темному покуті висить покинута на призволяще, як і я, ікона. Кожного вечора стаю на коліна і до самого ранку, бо чомусь ночами часто так не спиться, молюся перед образом Богоматері: «Свята Богородице, Покровителько жіночих доль, покинули всі, розлетілися хто куди, залишили мене одну на старість і лише ти відаєш скільки ще залишилося мені вікувати. Кожного ранку кує літа зозуля та я вже в неї не питаю про роки, а раптом накує іще багато». Помолюся, вибалакаюся, то воно й легше стане, ніби порозмовляла з кимось.

Першим покинув мене дідусь, мій господар. По ось цьому зеленому шпоришу, що устлав увесь двір, відійшов у вічність. По хрещатій стежині, що іде від мене, роз`їхалися діти по містах. Не згадують і внуки, не чути більше їхніх голосів. Тиша…

Ось так від великої рідні залишилися мені пам`ять та самотність. Ніхто не навідує. А перед очима, наче вчора, стоїть та радість і щасливі дні. Колись від гаміру малих дітей голова боліла, а зараз без них болить душа. І кожного дня гудуть думки роями: як вони там? Образи на них в серці немаю. Витру тихо сльозу, проте не ображаюся. Що ви? Ні! Великі міста – це завжди великі проблеми. Та й відстань між нами велика. Головне, аби вона не стала довжиною з життя.

Щоночі молюся, а потім весь день виглядаю, а раптом почують діти мої молитви і повернуть до рідної хати. А як часто перед ранком, бува як коли задрімається, сниться все один і той же сон: чудовий сонячний день, відчуваю як наповнює він кожен куточок хати; щебечуть пташки, в житті давно такого щебету не чула чи можливо вже не прислухаюся. Посеред двору грається малеча. Повертаються діти на обід з роботи і, обговорюючи щось, весело сміються. Полуднева спека. Із прохолодного садочку долунають чиїсь тихі кроки. Придивляюся… А то в солом`яному брилі йде мій дідусь, підходить до внуків, загадково всміхається в сиві уси і протягує їм руку, а в ній – повна жменька солодкої малини. Ото вже порадував малечу. Десь на яблуні вистукує дятел. Коли чую крізь сон, дійсно стукає хтось до хати. Прокинулася і… відразу до вікна. А то лише віточка бузку під подихом вітру схилилась над вікном і тихо постукує, прямо в саме серце. І так тужливо стало…

…На краю села стоїть пуста хата. Усе ж так над нею сходить сонце і пливуть віки. Усе ж так квітнуть незабудки. Кожної ночі колише вона свої спогади-сни. Пустими вікнами журливо дивиться в світ, наче молиться, неначе сподівається й чекає, що повернуть до неї з хрещатих доріг її діти. Та чи повернуть?..