Самотня біла ластівка

7 декабря 2011, 19:50
0
636
Самотня біла ластівка

Спроба нарису

Дивлюсь на небо синє.

Синє та не те.

Світить та не гріє

Сонце золоте.

Я.Щоголів

   Осінь наближалася тихим поступом. Своїм ранковим диханням шепотіла, що спішить до нас у гості надовго, що скоро землю й небо забере у свої осінні володіння. Таки забрала. Сірі, похмурі фарби заполонили, здавалося, весь світ: сіре невеселе небо, сірі брудні калюжі, сірі обличчя прохожих. Терпке холодне повітря проникало в усі щілини, через одяг пробиралося до самого серця…

   Я йшла сірими вулицями Херсона, поспішаючи додому. Уже починався дрібненький дощик, проте без парасольки ще можна було обійтися. Мені хотілося скоріше потрапити додому – зігрітися. Аж раптом у натовпі мій погляд впав на маленьку сухорляву бабусю з величезними пакунками, яка намагалася піднятися на сходинку тролейбусу. На зупинці було багато людей, проте ніхто не дивився один на одного. Стареньку грубо відштовхнув якийсь кремезний чолов’яга, і згодом тролейбус рушив. Я мимохіть побачила очі жінки – блакитні, добрі… і такі безпорадні. Такі самі, як у моєї бабусі.

   Тоді я згадала свою бабусю – мою срібноволосу пташку, білу ластівку, снігову красуню. Згадала, що у неї на західній Україні вже давно панує справжня осінь зі своїми зливами і холодними росами. Вже позолотила вона ліси й луги, серпанковими туманами застелила стежку додому, та майже поступилася зимі. Згадала, як колись у дитинстві писала бабусі листи – старалася, виводила кожну букву, як вона писала мені про своє господарство і про те,  що на подвір’ї у неї бузьки гніздо звили – на щастя. 

-Онуцю, як там у вас справи? Не холодно? – чую в телефоні рідний голос.

 

-Ні, бабуню у нас все добре. А ти як ся маєш?

 

-А у мене… погано, - чую, як голос тане і зривається, - Важно мені одній, внуцю, нікому дрова поколоти, нікому допомогти…

Я відчуваю, що десь там, у далекому селі Яструбичі, моя сива бабуся сидить і плаче.

 

-То приїжджай до нас, у місто! – кажу, - У нас і тепло, і помічники знайдуться!

 

-Єт… Не можу, - голос потроху стає сильним і впевненим, - У мене ж теє… хазяйство. Кури, гуси, качки… Та й коза Марта народила. На кого ж я їх залишу? Та й не треба мені ваше місто, там землі зовсім немає. Я так не зможу! – це вже говорить не бабуся, а горда вольова жінка, якою вона була в молодості.

   Проте я знаю, що десь там, у далекому селі Яструбичі, моя сива бабуся вкотре сидить і плаче.

   Молодий місяць зовсім потонув у чорному смоляному небі. Холодні краплі дощу билися в скло, монотонно рахуючи хвилини. Кап… Кап… Кап… Скільки їх ще залишилось?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.