"Український селянин терпів подвійно - і як селянин, і як українець" Р.Конквест

29 ноября 2011, 22:24
студентка ІЖ КНУ ім. Т.Г.Шевченка
0
674
 Український селянин терпів подвійно - і як селянин, і як українець  Р.Конквест

"Сталіну потрібно було... вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку" Джеймс Мейс

   26 листопада 2011 р. чергова річниця вшанування памяті жертв Голодомору 1932-1933 рр., страшного лиха, геноциду заподіяного проти українського народу. У кожній українській хаті була запалена свічка памяті і на хвилину час зупинився: мовчанням пом’януто тих, хто вже не з нами..

   Українською катастрофою ХХ століття сучасна громадська думка  визначає Голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Масовий терор голодом, навмисно запроваджений радянським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам селян. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн, які відбувалися раніше.

    В Україні піднімати тему Голодомору стало можливим після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було визначено День пам’яті жертв Голодомору (кожна четверта субота листопада). Щорічно, в цей день проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку».

   2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Колишній президент України, В.Ющенко, домігся того, що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні офіційно визнали геноцидом проти українського народу 24 країни.

   Дехто схильний стверджувати, що Голодомор – трагедія, яка стосується не лише України, а й усіх інших народів СРСР, і що навіть мови про геноцид бути не може – його просто не було, бо голодували всі. Аякже! Найбільш нищівний голод панував не у всіх державах Радянського Союзу, а у тих, в основному,  де вирощувався і випікався хліб (Слобожанщина, Поволжя, Казахстан та ін.).

    Що ж до визначення терміну «голодомор», як тотожного терміну «геноцид» у контексті політики влади СРСР щодо УРСР і ближніх територій, варто визначити ознаки геноциду і порівняти їх із фактами голодомору на певній території. Візьмемо, для прикладу, Поволжя, Слобожанщину, Казахстан та Україну.

    Геноцид — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними ознаками.

    Перша ознака геноциду в Україні – це непосильні хлібозаготівлі урожаю 1931-1932 рр., що вичерпали всі державні продовольчі ресурси села. Пов’язане це із експортом зерна за кордон, бо за рахунок цього зерна радянська влада сплачувала закупівлі передових технологій необхідних для індустріалізації СРСР (на промислових та енергетичних об’єктах). Варто зазначити, що у 1932 році в Україні спочатку був один план заготівель, однак незабаром цей план збільшили. Постановою Раднаркому України від 1 грудня 1932 р. почали забирати замість зерна, навіть забраного з комірок селян, продовольчі товари.

    Друга ознака  яскраво виражена тим, що люди починають продавати своє добро, виїжджати за межі України  у пошуках їжі. Однак вже 21 січня 1933 р. приймається нова постанова, яка забороняє виїзд українському і кубанському селянинові за хлібом у Росію, Білорусію та Закавказзя, на відміну від казахів, - заборона виїзду за хлібом.

    Третя ознака  – свідоме замовчування голоду владою. Більше того, радянська влада покликала як агітаторів в запереченні голоду відомих діячів культури з Заходу, таких як Бернард Шоу, Едуардо Оріо. Також заперечення лунало в часи Голодомору від деяких провідних Західних журналістів, зокрема від Волтера Дюранті («корисний ідіот номер один спочатку для Леніна, а згодом для Сталіна»)  та Луїса Фішера - Заперечення Голодомору було дуже добре організованою кампанією з дезінформації, що проводилася радянською владою. В інтерв'ю Ґаресу Джоунзу, в березні 1933 року, Радянський Нарком зовнішніх справ Максим Літвінов заявив, «Немає жодного голоду», та «Ви маєте подивитись далі. Нинішній голод тимчасовий. При написанні книг треба дивитись далі. Важко буде назвати це голодом.» Згадування про голод було оголошено карним злочином, який карався ув'язненням на 5 років в ГУЛАГ. Покладання вини на владу каралось на смерть.

    Голодні українці тікали і поширювали інформацію про те, що коїться на території України. Українські діаспори почали збирати кошти на те, щоб мати змогу допомогти голодуючим співвітчизникам; було залучено інші міжнародні організації, які погодилися на те, щоб допомогти Україні. Радянський союз відмовився прийняти допомогу голодному населенню України, сказавши, що голод – вигадка буржуазної пропаганди, чергова акції капіталістичного світу проти соціалістичного. Люди надалі вмирали з голоду, бо у допомозі навмисно було відмовлено. Тому, четверта ознака – відмова від продовольчої допомоги. 

    В Україні були великі німецькі поселення, близько 400 тис. німців-колоністів, які теж голодували, тому, коли в Німеччині стало відомо, що їхні люди голодують, було організовано декілька товариств, які збирали кошти для допомоги голодуючим німцям України. Сам А. Гітлер здав 1000 марок особистих коштів в фонд голодуючих німців в Україні. Таким чином, кожна німецька родина, яка проживала в УРСР мала змогу отримати на тиждень 8-10 марок. За ці 8-10 марок можна було купити хліб, борошно, крупи та інші продукти у торгсинах: так звані магазини торгівлі із іноземцями за валюту, бо радянській владі потрібна була валюта і вона таким чином стягувала  кошти через продаж продуктів. А. Гітлер зазначив, що, якщо серед голодуючих в німецькій колонії є українська родина чи болгарська, чи грецька,  давати гроші всім, щоб голодні шведи чи українці не пішли красти в німців, щоб за цей хліб не вбили і не пошкодили німецький народ, адже голодна людина втрачає над собою контроль і може вчинити будь-що.

    Коли Л. Каганович дізнався про те, що голодні німці отримують підтримку, він розпорядився, щоб всі голодні німці під загрозою виселення до Сибіру відмовлялися від коштів на користь  фонду Міжнародної організації пролетаріату і писали до Берліна листи А. Гітлеру приблизно такого змісту: «Ми ситі-здорові і Ваших подачок не потребуємо». Люди писали, відмовлялись, щоб не поїхати до Сибіру.

    С. Косіор підготував секретарям ЦК першого ЦККПБ(У) ГПУ, яке очолював В. Балицький, «Докладную записку о гитлеровской «помощи» про те, як Німеччина допомагала німцям. Людей, які одержували допомогу, саджали в тюрми. Також забирали те, що потрапляло на територію Радянського Союзу. 

    Голодомор, як геноцид проявив себе не тільки у фізичному знищенні українців, а й у моральному знищенні нації, затравленні свідомості  духовний геноцид, про який домовлено у 1932-1933 рр. Тому можемо визначити ще дві ознаки голодомору.

    П’ята ознака – організоване заселення вимерлих українських сіл переселенцями із інших регіонів  СРСР, насамперед із Росії, що змінювало етнічну ситуацію в українському середовищі. Десятки українських сіл повністю вимерло на  півдні і на сході. У ці села влада завезла насамперед людей, яким запропонували готові хати, чорноземи, угіддя, - росіяни. Вони тепер тут стають «етнічними російськими оазисами». Навіть зараз люди, проживаючі там, які вважають себе українцями, не пам’ятають голоду, адже і не були там у той час, не зазнали його безпосередньо.

    До українських сіл було привезено понад 118 тис. росіян. 11 вересня 1933р. політбюро ЦК КПБ(У) ухвалює постанову про переселення 22 тис. родин у степову зону України. На початку жовтня Л. Каганович пише І.Сталіну, що «ми дали переселенському комітету завдання вивезти на Кубань 15 тис. сімей, а в Україну в степ  - 15-20 тис. сімей. На Кубань (там, де українці), західну область РСФСР – Смоленщину – 7500 господарств, у Білорусію – 4500 … до Донецької – 3500, Одеської – 660, Дніпропетровської – 6500, Харківської – 3500».

    Люди, які прибули, вже не асимілюються в українському середовищі, а розчиняють його. Це свідома політика підривання українського суспільства зсередини і створення ситуації, коли українців буде менше - свідоме розчленування українського середовища і, можливо, підтримання ідеї єдиного народу. 

    Шоста ознака – атмосфера страху за свою приналежність до української нації або відмова від українства під тиском репресій під час хлібозаготівель, яка знаходить себе у документі більшовицької влади про розчленування українського етнічного масиву, про доселення у вимерлі українські  села мешканців інших країн. Етнічні українці боялися вважати себе такими і всіляко намагалися відхреститися від цього, зїдаючи себе зсередини, вбиваючи в собі свідомих українців.

    Документ від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлі на Україні в північному Кавказі та західній області», який мав би розглянути причини невиконання хлібозаготівлі у цих регіонах, говорить дослівно так: «ЦК і Раднарком зазначають, замість правильного більшовицького проведення національної політики, у ряді районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без старанного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам [...] створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій» Постанова містила припис ЦК КП(б)У та РНК України «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій» і зобов’язувала Північнокавказький крайком і крайвиконком:

    -  « … виселити в найкоротші терміни до північних областей СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, усіх жителів, за винятком справді відданих радвладі колгоспників та одноосібників, і заселити цю станицю колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля в інших краях, передавши їм всю землю і озимині посіви, будівлі, інвентар…»

    -  « … заарештованих зрадників партії на Україні, як організаторів саботажу  хлібозаготівель, колишніх секретарів райкому, голів райвиконкому… просудити від 5 до 10 років ув’язнення в концентраційних таборах і  виселяти в північні райони на рівні із куркулями… »

    - «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також видання усіх газет і журналів з української на російську мову, більш зрозумілу для кубанців; підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і Раднарком зобов’язують райком та крайвиконком терміново перевірити склад працюючих шкіл в українізованих районах»

    Бачимо у документах, що на Північному Кавказі, де за переписом 1926 року було 3,5млн українців,  припиняється українізація повністю. Така політика спрямована проти українців Кубані, найбільш національно свідомих на Північному Кавказі. Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства підтверджена була наступного дня, тобто 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області... На всій території радянського союзу українці стають поза законом.

   І це є геноцидом, бо, коли люди бачили, що українське переслідується, що українських вчителів тієї ж Кубані виселяють на Північ або розстрілюють, коли українців станиці Полтавської, Уманської чи Поповичівської  примусово виселяють, то інші станиці починають боятись, бо російські станиці не виселяють. І люди будуть  в подальшому відрікатися від українства, вони запишуться росіянами. Українців виселяють, а станиці перейменовують: Полтавську – на Червоноармійську, Уманську – на Ленінградську, Поповичівську – на Кагановицьку. Тому, коли ми дивимось на статистику, то бачимо, що якщо брати перепис 1926 року на території нинішнього Краснодарського краю то українців там було 1 млн 583 тис., а у 1939 – 143 тис. Де ж ділася різниця. Частина – до Сибіру, частина померла. Аде ж інші? Інші - це ті, хто залишився і відмовився від української національності. Подібні тенденції будуть засвідчені і щодо Поволжя і Слобожанщини, де компактною масою проживали українці-хлібороби.

   Щодо кількості загиблих від голодомору, то більш – менш точну кількість можна визначити, порівнявши и переписи населення 1926 і 1939 років. Отже, в порівнянні за період із 1926 по 1939 рр. кількість збільшилась на 16%, на 28% - РСФСР, на 11,2% - у Білорусії. Щодо України, то тут на 9,9%. Проте не збільшилось, а зменшилось. Тобто за цей період кількість населення навіть не досягнуло того рівня, який був у 1926 році на 9,9% - це 4 з лишком млн, враховуючи щорічний приріст населення. Ця статистика ще раз підтверджує, що голодомор – геноцид українського народу, бо українська нація, починаючи із 1917 року виявила найбільшу жагу до незалежності. Повстання 20х років проти більшовиків це засвідчили, ому влада почала побоюватись українців. Українізація показала, що народ прагне до науки рідною мовою, прагне до її відродження. Геноцид був спрямований, насамперед, проти селянства, оскільки селянство – база будь-якого національного руху, тому що є незалежною верствою.

   Досить точно голод відображено на сторінках літературних творів, таких як «Жовтий князь» В.Барки, «Марія» У. Самчука та ін. Існує багато фільмів, де згадується тематика голоду чи навіть суцільно зосереджена на ній.

   Голодомор 1932-1933 рр. – страшна сторінка історії українського народу, яка лякає не лише самих українців, розкиданих по світу, а й усі нації світу. Злочин проти людства, безбожний і безкарний. Канібалізм, вбивства, репресії, депортація – величезна плеяда личин зла, у кожному його проявленні.

   Голодомор – це та трагедія українців, про яку варто згадувати всім, аби не повторити нищівних помилок минулого, запобігти такому і вшановувати пам'ять тих, хто став жертвою цього діяння.

                                                    Матеріали взято з лекції В. І. Сергійчука 23.11.2011р.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.