Жлобство – тяжка національна хвороба (продовження)

9 ноября 2011, 05:31
публіцист
0
433

...маємо тривіальних ідейних жлобів. Їм неможливо щось довести, бо в їхні голови більше того, що там є, не влізе. Вони розумові скнари, і скажіть, на бога - хіба таке лікується?

Частина друга: Ми не жлоби - жлоби не ми!

Минулого разу писалось про те, що жлобство є чи не найбільшим нашим злом. Певна річ, виникає питання, чи нема, бува, від нього якої радикальної протиотрути. Хотілося б вірити у те, що щось таки є, бо інакше наше щасливе спільне майбутнє опиниться під серйозною загрозою.

Історія знає багато прикладів, коли й більш визначні народи безслідно зникали з причин, що пов’язані з вадами національного здоров’я. А що ви хочете – це ж звичайнісінький природний відбір. Здоровий – то йди далі, а якщо надто немічний – звільняй місце, бо Земля не з гуми.

От тільки де придбати дорогоцінні ліки, достеменно невідомо. І яка саме гілка усесильної медичної влади може перейнятися розробкою препарату, цього теж ніхто не знає.

Отже комплексне вирішення проблеми неможливе, позаяк на державному рівні жодну владну особу таке не цікавить. Втім, на горі до решти державних проблем теж ставляться із прохолодою, тож нам не звикати до їхньої величної індиферентності. Знову з усім, що коїться навкруги, доведеться починати розбиратися самотужки, по-партизанськи.

От, наприклад, від жлоба-директора чи жлоба-хазяїна можна піти геть заразом із колегами, водночас звільнившись від кріпацтва. Після цього відразу можете ставити по такому жлобові свічку, бо через нетривалий проміжок часу він сам себе з’їсть.

Але його крах вас навряд чи потішить, бо ви про нього більше не згадаєте. Воно того не варте.

А можна ще й змусити таких жлобів враховувати і ваші інтереси. Але для цього мусить існувати потужний профспілковий рух, чого в нашій країні через недорозвинене громадянське суспільство просто не існує.

І аби розвиток та становлення нового профспілкового руху були дієвими потребується дієва і справедлива судова система, котрої Україна через брак політичної волі у її державних очільників  та й просто елементарного їх бажання до цих пір не має.

А ще по-справжньому дієвим може бути тільки профспілковий рух, загартований страйками та іншими акціями боротьби трудящих за свої права. Для чого потребується воля і бажання самих трудящих.

А от жлоба-платника податків треба лякати, бо іншої мови він не вчив і ніколи не вивчить. Дрібних жлобів до смерті лякають звичайні податкові інспектори, а спеціально для більших та зухвалих екземплярів існує податкова міліція. За це податківців не люблять. Втім, їх багато за що не люблять у всьому світі. Робота в них така, щоби скрізь не любили.

Коли жлоб-платник податків аж надто великий та зухвалий, на нього влаштовують “нальот”. Люди в масках, що вдираються до офісів крізь вікно. Зубаті вівчарки, які гарчать, але не кусають. Жахаючі команди типу “обличчям до стіни”, “руки на стіл”, “пред’явити документи”…Усе це теж називається лякати.

Але настає день чергових випробувань, тобто чергових платежів, і жлоб знову не може себе подолати. Жлоб – великий і маленький – скиглить, бідкається, киває на взірцеві цивілізовані країни (де його взагалі вивернули б навиворіт). І знову не платить. І усе починається спочатку, бо стріляти не можна навіть тих, хто не сплачує податків.

Але тут таки виникає питання: а що робити із жлобством самих податківців та інших дрібних і не дуже державних чиновників, свавільне жлобське хабарництво котрих в Україні і насправді безмежне?

А скажіть, чи задавався хто-небудь питанням, чому який-небудь пересічний, навіть дуже дурнуватий, американський чи французький даі-шник, навіть у чистому полі без свідків, навряд чи візьми із вас хабара, замість виписати штраф за порушення дорожнього руху?

А тому що більш-менш розумні суспільства розумних держав давно вже навчились використовувати природне людське жлобство у профілактиці жлобства хабарницького.

Громадяни таких суспільств, сплачуючи податки, і аби у чиновників було мінімум спокус встрявати у сумнівні корупційні оборудки, дозволяють і навіть зобов’язують державу не тільки забезпечувати високу зарплатню держслужбовцям, але й надавати їм суттєві довгострокові кредити під нормальне житло, пристойне авто, під навчання їхніх дітей у престижних вузах і під іншу життєву необхідність із солідною підсумковою пенсією.

Але при цьому чиновники відають, що при найменшому порушенні існуючих норм та законів – вони відразу ж можуть безповоротно втратити усі ці блага та із сильних світу цього перетворитися на потолоч суспільства.

Однак  від жодного відомого українського політика, навіть якщо він себе презентує запеклим борцем із корупцією, ви подібної пропозиції не почуєте. Бо це їм не вигідно, їх більше влаштовує існуючий стан речей.

Їм простіше і вигідніше, граючи на жлобських почуттях електорату, по-жлобськи кинути якусь копійчину, ніж спрямувати сукупно ці кошти на ту ж таки програму державного кредитування – бо вони є державними жлобами.

І їм не вигідно, наприклад, за допомогою тих ж таки податкових важелів в країні, котра перебуває в стані перманентної енергетичної кризи, боротися: із власниками-жлобами різноманітних джипів та інших страшенно паливо затратних автомонстрів; чи із власниками надмірно енергозатратних підприємств; чи із господарями величних маєтків на опалення та освітлення котрих потребується невеличка електростанція чи газова свердловина.

Бо вони і є власниками усіх тих джипів, підприємств та маєтків.

Існують також окремі галузеві та партійні підходи до вирішення проблеми жлобства. Загальною їхньою рисою є те, що вони громіздкі, страшенно витратні та напрочуд неефективні.

Відомо, скажімо, що жлобство може проявлятися не лише через відношення до грошей чи чогось матеріального. Жлоб може панувати у царині ідей, і його риси залишаються такими ж, як у жлоба економічного. Він не розвивається, несамовито зберігаючи тільки те, що знає, чи думає, що знає.

От послухайте представників нашої так званої апазіції. Майже два роки минуло від поразки Юлі на президентських виборах. Може за цей час з’явились якісь нові і креативні меседжі чи ідеї, які б подвигли широкі маси на активний спротив нинішньому режиму?

Та ні ж. Бубониться про все те саме: в будь-що випхнути на царювання Тимошенко (а після її посадки в буцегарню – будь-що звільнити і випхнути) – і буде нам щастя. І постійне контрапуплення при будь-якій нагоді так званих «противсіхів» - бо вони у всьому винні. Ну, а останнім часом ще й нарікання на власний народ – бо він недолугий не бачить і не хоче того щастя та постійні апеляції до інших європ. І при цьому в середовищі самої апазіції повний застій, деградація – одне і теж саме бу-бу-бу, ба-ба-ба...

Але навіщо заперечувати та щось доводити, коли маємо тривіальних ідейних жлобів. Їм неможливо щось довести, бо в їхні голови більше того, що там є, не влізе. Вони розумові скнари, і скажіть, на бога - хіба таке лікується? А стріляти, ви пам’ятаєте, не можна.

Жлобство у промисловості в цілому полягає в тому, щоби як в старі-добрі часи зручно всістися на бюджет.

Ну, які тут можуть бути ліки? Скинути таке підприємство з державного бюджету до бісової матері. А як потоне завод чи фабрика без державних грудей, так і грець з ним, з таким виробництвом.

Воно ж бо не для того, щоби казну виснажувати, оббираючи бідних, старих, молодих та незахищених. Виробництво існує для того, щоби країна та її народ багатіли. Те саме стосується і науки. І транспорту. І міст, і сіл, і селищ, і хуторів, і окремих будинків...

Отакі ліки.

Але для їхнього застосування потрібна політична воля хоч якоїсь гілки вітчизняної влади.

Може це мусить бути президент. Але не лише про політичне, але й просто людське жлобство нашого гаранта вже складають легенди.

Може це мусить бути уряд? Але не теперішній, бо про нього теж складають легенди.

Може це мусить бути парламент? Але, схоже, що парламентське жлобство набуває спадкових рис.

Нещодавно авторові на очі потрапила вирізка із невідомої газети початку 90-х. В ній йшлось про те, що чи то напередодні павловської реформи, чи то опісля неї і напередодні референдуму про незалежність практично всі українські парламентарі за одним виключенням на ім’я Степан Хмара отримали авто «Жигулі» по смішним як на той суперінфляційний період цінам.

І сьогодні багато-хто із отих перших жлобів-парламентарів засідають із такими ж новими колегами у теперішній ВР.І смішно шукати у них порятунку від всеосяжної жлобської смути, коли за всі роки існування парламенту він справив позитивне враження хіба раз чи два. Парламент, звичайно, мусить існувати, але покладатися на нього не варто. Це підказує простий інстинкт самозбереження.

Ми, люди, можемо втрапити у халепу. Нам важко на когось покластися в такому випадку. Не маємо надії на суди, важко сподіватись на гілки влади, дружбу за гроші запропонують медики та освітяни. Але неможливо уявити собі ситуацію, де нам допоможе наша панівна верства. У той же час можна привести безліч прикладів, коли наша так звана політеліта являє собою найбільше у країні г...

От скажіть, що ви зараз подумали? А малось на увазі  гальмо.

От лишенько, заледве не забув завершити логічний ланцюжок. 

Якщо панівна верства і є найбільшим жлобом, то моїї якось прибрати і пошукати іншу – менш жлобську? Але ж  за часи незалежності у нас в той чи інший спосіб вже змінилось декілька політеліт, але всі вони виявились жлобськими.

А по іншому і не могло бути, бо вся біда через існуючу в Україні жлобську постсовєцьку  суспільно-політичну та економічну систему влади, потрапляючи в тенета котрої будь-хто  може стати жлобом.

І тільки зламавши ту систему на її місці можна розбудувати щось менш жлобське.

Але про це якось іншим разом...

Інфопорн

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство „Малого Кола”

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.