Рецензія на книгу «Хочу жити!» Д.Чайковського

4 ноября 2011, 19:24
студентка ІЖ КНУ ім. Т.Г.Шевченка
0
808

..Воно наклало на нас свою печать, змушує нас як Божий наказ гонив легендарного Агасфера, мандрувати без упину, без відпочинку, аж доки не дійдемо до мети, що їй ім'я — Самостійна Українська Держава.

«Хочу жити!» - не лише великий внесок до викриття білої плями в історії України, а і значний літературний доробок Данила Чайковського у жанрі мемуарної літератури, в якому детально зображено безпосередню участь автора в українському визвольному русі і подальшому перебуванню у німецьких концтаборах, в тюрмі «на Лонцького». Автор повісті майстерно і  відверто описав свої переживання, чим продемонстрував неабиякий письменницький хист і геніальність у передачі людських емоцій. Ця книга була видана ще у далекому післявоєнному 1946 році у Мюнхені, однак у незалежній Україні була презентована лише у 2009 році.

У ті часи, коли книга була вперше опублікована, ще не було видань книжок на тему страхіть концтаборів у гітлерівській Німеччині, тому Д.Чайковський став новатором цієї теми не лише в українській літературі, а і у багатогранній світовій скарбниці.

Головний герой повісті – Гнат Тирський, як призма, через яку автор оповідує свої страждання та досвід, ділиться тим, як він пережив жахаюче концентраційне життя, бо був сповнений бажання жити. Ця мета «жити», чи, як було би краще висловитися, - вижити, не була егоїстичним бажання конкретної особи, а потребою боротись за власне життя і життя усіх людей, яких спіткало горе, лише при згадці якого у жилах стигне кров, - смерть. Найболючішим аспектом для сприйняття книги стає те, що всі згадані там герої були реальними людьми, які стерпіли всі описані ситуації і, можливо, поклали своє життя, залишивши по собі лише яскраво-червоний слід у історії боротьби нашого народу.

Особливо тяжко і тривожно даються кожному читачу описані автором картини страти дітей у таборах, нелюдські звірства над життям майбутнього українського народу.:

         …«Сергій Кравченко! - вичитав він з картки. Голий, круглий хлопець вискочив з гурту. " Я!"- сказав тонким, дитячим голосом. " Ходи!" - доглядач узяв його за руку й повів коридором. Перед дверима він зігнув хлопцеві руку в лікті й затулив йому нею очі. "Не дивись, а то злякаєшся. Тільки не бійся, це не болить!" - сказав хриплим голосом. Другою рукою він відчинив двері й розсунув чорну завісу. Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця прогнуло, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати й пустив. М`яко стукнуло об землю тіло. "Слідуючий!" - сухо сказав лікар.»…[71]

Читаючи такі сцени, ніби занурюєшся у ту непроглядну темну натягнуту атмосферу, серце обливається кров’ю лише вже через сприйняття такої жахливої сцени. 

Незважаючи на те, що книга написана від третьої особи, навіть у маленькому уривку книги можна побачити не лише каторжні муки людей над якими знущаються, а й героїзм та відчайдушний патріотизм наших співвітчизників. Одним із вражаючих факторів є негігієнічні умови утримування в’язнів у концтаборі: замислюєшся, чи взагалі можливо таке пекельне знущання над живими людьми:

…«На ховзьких, дерев’яних гратах долівки лежав бруд, змішаний з клаптями людського волосся…  …Під стіною стояв стілець і шеф політичного відділу поклав на нього ногу. На мокрій цементовій долівці лежало коло його ніг голе тіло чоловіка. Темно-сині плями розповзлися по тілі, наче б хто розлив по ньому чорнило. Квакернак нудьгував, гидуючи війною, лагровим життям, і навіть цим побитим, що лежав на землі…

…«Проклятий пес!»- закляв шеф, думаючи про чоловіка під своїми ногами.  «Твердий, як камінь!Завдав мороки тим панам з гестапо, а не признався до нічого. Навіть свого прізвища не хотів подати». Шеф дивувався в душі, що на світі є ще такі люди»…[93-94]

«Хочу жити!» - надзвичайно важлива книга не лише в історичному та політичному аспектах, а й стверджує те, що навіть у таких жахливих місцях, без світла у кінцю тунелю, варто, перш за все, залишатися людиною. На сторінках книги де-не-де зображуються  стосунки між в’язнями,  кохання, турбота, жалість, повага  до жінки та багато іншого. Один епізод, де старий Качке дав одній із в’язнів жіночого блоку хліб, говорячи, що жінкам перепали ще гірші муки, ніж чоловікам:

… «Хоча вони нічого не роблять, сидять на блоку, їх не б’ють так, як нас, але їм сто разів гірше. На них роблять досліди, а коли закінчать, то їх спалять у крематорії.»…[95]

Книга пронизана надзвичайним стрімким потоком людських переживань та страхаючих будь-яку здорову людину історичних фактів. «Хочу жити!» - надзвичайно цікава книга не лише для істориків, але і для психологів, педагогів, юристів та просто освічених людей, які прагнуть самовдосконалення і щиро хочуть домогтися кращого для світу. Мова автора проста і зрозуміла будь-якій пересічній людині, що робить її доступною для широкого кола читачів, проте, не так багато людей хочуть знати цей темний бік нашої історії з жахливими деталями-спогадами, пронизаними болем та надією, нестримним патріотизмом та гуманізмом, який дає людям сили «жити». Справжня та непереборна любов лише одна – любов до життя.

Історія – наша історія – це не щаслива казка, яку легко сприйняти і просто забути: її не перепишеш і ніколи не вгамуєш біль від усвідомлення мук та втрат від невпинної жорстокої боротьби нашого народу за власну свободу, за право на життя.

         Треба просто захотіти розуміти нашу історію такою, якою вона є: заплямовану кров’ю народу, тернисту та трагічну за своїм перебігом.            
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.