Валентина Чорновіл поділася спогадами про рідного брата В’ячеслава Чорновола. Інтерв’ю. Унікальні фото

27 апреля 2011, 17:48
журналист
0
844

Валентина Максимівна Чорновіл – рідна сестра видатного українського суспільного й політичного діяча В’ячеслава Чорновола.

Народилася в селі Гусаковому Звенигородського району на Черкащині, де вчителювали по війні батьки. Дитинство й навчання в школі пройшло в материному селі Вільхівець. Вступила на українську філологію до Київського університету, який закінчила в 1970 році. Зазнала переслідувань за те, що поділяла погляди брата В’ячеслава та його однодумців. Брала участь у поширенні та передачі журналу „Український вісник”, редактором якого був В’ячеслав Чорновіл, за кордон. На допитах не давала жодних свідчень ні проти брата, ні проти Миколи Плахотнюка, у справі якого проходила як наречена. Була затримана одночасно з Атеною Пашко у львівському ізоляторі, але завдяки братові, який дізнавшись про це, оголосив суху голодівку, обох звільнили. Вивозила з побачень табірну інформацію, зокрема частину інтерв’ю Чорновола та Пенсона. З політичних мотивів протягом року була позбавлена педагогічної праці. З 1973 р. працювала вчителем української мови і літератури (Тальне на Черкащині, Рокитне та Ірпінь на Київщині). Усі ці роки місцеві та обласні органи КДБ постійно її шантажували й залякували.

1982 року одружилася з Миколою Плахотнюком. У 1998 році пішла працювати літературним редактором у газету „Час/ Time” (пізніше „Час”), шеф-редактором якої був В’ячеслав Чорновіл. Публікувала в цій газеті свої публіцистичні дослідження. Після загибелі брата працює на громадських засадах науковим працівником у Кабінеті-музеї Вячеслава Чорновола та літературним редактором у Фонді Вячеслава Чорновола, упорядковує братову спадщину. Має сина Богдана 1990 року народження.

1988 р., хрестини дітей Тараса Чорновола: Богдана і Максима (справа – В’ячеслав Чорновіл, посередині – Валентина Чорновіл)

1988 р., хрестини дітей Тараса Чорновола: Богдана і Максима (справа – В’ячеслав Чорновіл, посередині – Валентина Чорновіл)

— Пані Валентино, розкажіть, будь-ласка, про себе. Чому Ви та Ваш брат В’ячеслав Чорновіл обрали шлях боротьби з радянським режимом?

Я була така собі звичайна дівчинка з села, яка виховувалася в сім’ї вчителів. Мала двох братів, але старший пішов з дому раніше, тому трохи краще пам’ятаю своє дитинство зі Славком (так ми його називали у cім’ї). Та й то, це зовсім небагато, адже, коли я пішла в перший клас, В’ячеслав уже закінчив десятий та й теж пішов далі навчатися. Але все одно з В’ячеславом у мене пов’язано більше спогадів. Він колись розповідав про те, як він мене глядів маленькою. У всьому я намагалася бути подібною до брата: він вчився на відмінно, про нього добре говорили в школі, закінчив навчання зі справжною золотою медаллю. Тому я також намагалася гарно вчитися. Оскільки у всіх нас був гуманітарний нахил, мабуть, від батьків, адже мама була вчителькою молодших класів, а батько викладав українську мову та літературу в школі, я вступила на філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, як і мій брат. Закінчила його в 1972 році, коли саме відбувалися арешти української інтелігенції. Працювала під Києвом, мене також почали викликати на допити. І, зрештою, зробили так, что я знов опинилася на Черкащині. Рік була безробітною. Бо зі своїм прізвищем (знали мого батька, знали де його син, який на той час був ув’язнений) улашуватися на роботу було неможливо. Пізніше вдалося влаштуватися до Тальнівської школи (сусідній з нами район). Випадково. Перед початком навчального року їм терміново був потрібен учитель, і мене навіть не спитали, хто я. Таким чинам я потрапила, вважаю, у дуже добру школу (№ 1). У мене і тепер там лишилися товариші. Правда, директор там був дуже суворий, але ми всі працювали віддано. Я вдячна долі, що туди потрапила, хоч було тяжко – так само викликали на допити. Ну а потім усі ці поїздки до брата в ув’язнення…

У 1985 році В’ячеслав повернувся, почалася горбачовська «перебудова». І я вже переїхала сюди, на Київщину, із чоловіком Миколою Плахотнюком, який також повернувся з таборів. Спочатку працювала в школі в місті Бучі під Києвом, потім перейшла в газету В’ячеслава «Час/time», де працювала літературним редактором. Після загибелі В’ячеслава ми ще намагалися трохи зберегти газету, головним редактором спочатку був Тарас Чорновіл, а потім Микола Влащук. Але, все ж таки, це нам не вдалося. Тепер я упорядковую твори В’ячеслава і завідую Кабінетом-музеєм.

Я завжди хотіла бути на нього схожою. Чому стала на лінію боротьби? Без сумніву, це був в«Час/time», вплив брата. Коли журналісти питали В’ячеслава, хто на нього впливав, то він казав чітко, що ніхто конкретно, а лише література із закритих фондів, яку давали читати викладачі на факультеті журналістики, російська мова на вулицях столиці України тощо. І те змушувало його думати. На мене у свій час теж була заведена політична справа за стеттею 62 (антирадянська агітація і пропаганда). Про це я тільки тепер дізналася, коли опрацьовувала матеріали про брата в СБУ. Я стала на шлях, може, трошки не такої великої боротьби, як він, але все одно є і моя маленька частка в здобутті незалежності.

— Опишіть характер В’ячеслава Максимовича, не як суспільно-політичного діяча та активіста, а як звичайної людини – Вашого брата.

Неможливо відірватися від його політичної діяльності, бо Чорновіл – насамперед, політик. Людина сама по собі не існує, і так само Чорновіл не існував як звичайна людина.

Він дуже любив ходити до лісу. А мені дуже подобалося ходити туди саме з ним. Є в нас, у Вільхівці, такий хутір - Чорноволи, який з нами ніби не пов’язаний. Але там ціла історія. Ми, Чорноволи, походженням не з села Вільхівець, батько в нас – з Юрківки цього ж Звенигородського району, козацього села. Він одружився з мамою , яка родом з Вільхівця, але тут, у селі, були свої Чорноволи. Ми так собі міркували, можливо, вони також вихідці з іншого села, але, можливо, просто однофамільці. Так-от, ми ходили з ним на той хутір та до урочища (яке називається до цього часу Жидівським, бо ще в 19 столітті там вирізали євреїв), до ставків. Коли його відпускали із заслання додому, до нього приїжджали Світлана Кириченко, Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська. Усі йшли в ліс, здавалося, що там менше слухають. Але під лісом завжди стояла машина….

Пригадую, як я була школяркою (перед одинадцятим класом), В’ячеслав узяв мене в Карпати. З нами їздили Алла Горська, Галя Севрук (художники з Києва), Іван Світличний (літературознавець) з дружиною Льолею та дружиною Надією, Агрипина Лишак. Це було таке товариство, яке, безумовно, дуже багато мені, дівчинці-школярці, дало. В’ячеслав бігав уранці в ліс, приносив багато грибів, які дуже любив збирати. Він був дуже добрий організатор щодо дозвілля також. Ми їхали тоді автобусом до Шешор і випадково забули наплечник, у якому були всі мої та його речі. Кожен з нас тоді за щось відповідав, і Груня відповідала за цей наплечник, але забула його. Ми ж не зробили з того трагедію. Жінки позичали мені свій одяг, і ми всі вилазили в гори. Були дощі, але ми скрізь шукали схрони, які лишилися ще з підпілля. Палили багаття: горіли такі велетенькі сухі стовбури сосен, все палахкотіло, ми співали «Гей, браття, - опришки», розповідали історії. Але зовсім не за горами гуцульськими стояло перше ув’язнення В’ячеслава…

— Як він ставився до ваших батьків?

У нього завжди було дуже добре й ніжне ставлення до батьків, попри те, що він ніколи не міг поступитися своєю ідеєю, своєю боротьбою. Адже можна було це зробити заради батьків, щоб вони не так страждали. Мама в нас була дуже доброю людиною і надзвичайно страждала. Батько, звичайно, як чоловік, більше тримав все в собі. Але, незважаючи на велику синівську любов до батьків, він не міг поступитися своїми переконаннями. Україна для нього була не тільки родина та батьки, а весь народ.
Цікаво було бачити, як він ставився до мами. Коли він приїжджав у відпустку із заслання (його відпускали тільки до батьків), мама уже була паралізована, після інсульту. Зворушливо було дивитися, як він брав її на руки і виносив надвір, щоб вона подихала повітрям.

— Чим В’ячеслав Чорновіл захоплювався, що було йому робити найбільш до душі? Які книги любив читати?

В’ячеслав узагалі дуже багато читав. Навіть не знаю, чи можна щось виділити конкретне. Багато треба було читати тоді української та зарубіжної програмної літератури в школі. Звичайно, він все читав і все знав. А поза програмою читав те, що було вдома. Батько передплачував багато літератури й періодики. Все, що можна було дістати в сільській бібліотеці, звичайно, все було ним прочитане. Хоч правдивого небагато можна було взяти з того усього. Справжня література була захована і забаронена. Мало хто знав про письменників «розстріляного відродження». Але В’ячеслав як звичайний учень звичайної школи був незвичайний тим, що дуже багато читав. Очевидно, що захоплювався історією, адже вже потім стало зрозуміло, що він дуже добре її знав. Він багато цитував і знав напам’ять, наприклад, у листах до сина з таборів цитував поетів.

— Чи Ви схожі на брата?

Багато в чому, мабуть, так. Найпевніше, що схожа темпераментом. В’ячеслав був різний: дуже добрий за характером, але коли вирішувалося питання долі України, він був твердим і часом різким. У Верховній Раді, наприклад, доводилося вихоплювати й ламати мікрофони, адже не давали сказати своє слово. Він ніколи не думав про себе, часом міг навіть проковтнути якусь особисту образу. Він був швидкий – любив швидко ходити, швидко говорити (у тій же Верховній Раді потрібно було встигнути все висловити за кілька хвилин).

Я сама люблю ходити швидко, поки це мені ще дозволяє мій вік. Тембр мови в мене теж швидкий. Люди говорять, що зовні я також схожа на брата, але, я вважаю, що він більше схожий на маму, а я трохи більше схожа на батьків рід. Мій син Богдан, зовні дуже схожий на В’ячеслава і його сина Тараса в молодості.

Брат був для мене взірцем, який ніколи не ламався, який був завжди чітким у своїх поглядах і у своїй позиції. І мені просто не випадало інакше себе поводити. Я горда тим, що ніде не схибила, ні проти кого нічого поганого не сказала на допитах. Єдине, що турбувало мене – наші нещасні батьки, бо брат був кілька разів арештований, а тут ще й мене затримували. Так людей і ламали тоді: у когось батьки, діти, кар’єра. Людина створіння хитке, яке чіпляється за життя і хоче жити, як усі люди. І коли тобі стають на дорозі й кажуть, що того всього не буде, то це не кожен може витримати.

— Чи було щось таке, чому він Вас особисто навчив?

У нас з В’ячеславом був якийсь внутрішній зв’язок: ми відчували одне одного. Він завжди знав, що я його підтримую: я писала йому листи до таборів, їздила на побачення, яких було, на жаль, не так багато, бо ж їх навмисно не давали.

В’ячеслав готував мене до вступу в університет: пригадую, ми готувалися у Вишгороді з історії. Він дуже хотів, щоб я вступила й багато мені чого розповідав. Завдяки йому я дізналася про Василя Симоненка, який був напівзаборонений тоді. Власне, під впливом брата, коли була тема про Батьківщину на вступних іспитах, я писала вже про Україну на творах Василя Симоненка, а не про СРСР.

— Який був його вплив на формування Вашого світогляду?

Знайомство з Київським товариством друзями В’ячеслава - значно вплинули на мене. У «Друзі читача» з ним працювала Маргарита Довгань. Це дуже цікава людина. За національністю – навіть не українка, але, живучи, тут, в Україні, вона розуміла, що повинна знати мову, і вивчила її. Її чоловік – скульптор Борис Довгань. Як я була студенткою, вони мене запрошували до себе в гості на вихідні. І коли я приходила до них, Рита вмикала для мене музику Баха, Бетховена, Моцарта, знайомила мене з творчістю художників, скульпторів. Це був, дійсно, величезний вплив на мене. Брат саме в цей час відбував перше ув’язнення.

Десь у 60-х роках я ходила також із ватагами колядників, яких офіційно ніби то й не забороняли. Ми ходили колядувати до письменників і художників. Я пам’ятаю, як перший раз потрапила до Павла Тичини. Це було так цікаво для мене, адже я дуже люблю поезію молодого Тичини. Я його запам’ятала дуже світлим і ніжним. На жаль, він уже був тоді хворий і за рік потому пішов з життя.

Звичайно, все це впливало на мене, молоду студентку. Таким чином щось визрівало всередині. І коли стало необхідно, то кинулася на оборону, дуже по-геройськи поводила себе на допитах. Тепер навіть тому дивуюся. Маючи за плечима такий досвід життя, дивуюся тій маленькій дівчинці, яка твердо й чітко могла казати, що, ні, ніякого «Вісника» я не знаю, ніякої машинки не бачила, що ніяких позацензурних журналів я не передавала за кордон. Насправді ж, все це було зовсім навпаки.

— Розкажіть, будь-ласка, про Ваш найяскравіший спогад про брата?

Тепер кожний такий момент проходить перед очима. Адже постійно я відчуваю і бачу брата у своїй роботі, упорядковуючи його твори, читаючи його рукописи. Увесь час такі епізоди виринають.

Коли в 1978 році закінчилося його перебування в таборі (шість років у Мордовії), його направили в заслання до Якутії, у той холод, а в нього було вже пошкоджене горло (через постійні протестні голодування і штучне годування). У серпні я приїхала до нього у відпустку, а там у той час погода була, як у нас, у вересні, але ми ходили місцями, де колись відбував своє заслання Павло Грабовський. В’ячеслава дуже зацікавило, де саме ці місця. Раніше в Якутії були якісь наслеги, улеси, тобто – райони, і важко було розібратися, де ж саме ці місця тепер. Ми ходили по тайзі, болотистих горбах і все дізнавалися. Ходили в місцевий музей Нюрби, де й згадки не було про Грабовського, і ми розказували працівникам музею, що вона там мусить бути. Дуже цікаво було все це досліджувати разом з ним.

Завжди я щось цінне для себе виносила після розмов із В’ячеславом.

Справді, спогади мерехтять. Було й таке, що їхала з тими наплечниками на побачення, хоч їх було не так багато. Пам’ятаю одне побачення. Не так просто було все залагодити з роботою, але якраз були жовтневі свята, й навіть нам, у райцентрі, треба було йти на парад. Я тоді прихворіла і взяла довідку, але це був не грип, а просто біль у спині. Я поїхала на побачення до В’ячеслава, але його нам не дали. Додому відправили вчительку, щоб мене провідати, яка й зафіксувала, що мене вдома немає. Потім мене «розбирали» на профзборах. Страшні речі робилися в той час.

Я пригадую, як ішла після того, як не дали побачення мордовським лісом. Мене й тих, кому також не дали побачення, хотіли вивезти звідти швидше. А машина з нами всіма поламалася посеред дороги, серед снігу й болота. Ми йшли на станцію і дорогою я викидала всі продукти, бо вже не могла нести їх. Прийшла на станцію з порожнім наплечникомі і без побачення поїхала додому.

Самі зустрічі в таборах – сумбурні й тяжкі. Є радість від того, що бачиш рідну людину, але ж все те прослуховується. Наприклад, коли ми були вже з його дружиною Атеною та сином Тарасом, під час його останнього ув’язнення, нам не давали побачення кілька діб, тому що привезти й поставити підслушку було, видно, не так просто.

Одного разу В’ячеслав хотів, щоб я запам’ятала якийсь шрифт, яким він буде писати листи, щоб щось повідомити. І мені до цього часу соромно, що я щось там переплутала та так і не змогла скласти те все докупи, бо то було дуже складно. Те шифрування, в приципі, розгадати було неможливо.

— Розкажіть про свої проекти (видання) щодо вшанування пам’яті В’ячеслава Чорновола. Над якою книгою Ви зараз працюєте?

Насамперед нам потрібно видати всі твори В’ячеслава Чорновола. Ми – це Фонд В’ячеслава Чорновола, який очолює його дружина Атена Пашко, редакційна рада. Уже видали 7 томів. Тепер я працюю над 8-ою книгою. Упорядкування повністю лягло на мене. Це було трохи незвично, адже я цим ніколи не займалася. Але свого часу Михайлина Коцюбинська пояснила мені, що і до чого в тому упорядкуванні. Вона, на жаль, на Різдво дуже несподівано пішла з життя. І мені дуже її бракує тепер.

Раніше думалося, що кожен том буде хтось інший упорядковувати, залежно від змісту. Сам В’ячеслав хотів, щоб упорядником першого тому став літературознавець Василь Яременко. Але він дуже зайнята людина. Нам ледве вдалося «вирвати» в нього передмову. Я зрозуміла, що, крім мене, ніхто того не зробить. Я перегортаю все це через власну душу. Намагаюся якнайбільше всього подати, навіть записки якісь, бо розумію, що вже потім воно не буде видане. Можливо, пізніше хтось із того видаcть вибране. Я собі навіть уявляю ці майбутні проекти, наприклад, це можуть бути спогади про В’ячеслава Чорновола. А тепер я просто кладу туди все, що знаходжу в архіві Чорновола. Перший том – це літературознавство й журналістика Чорновола, збірники «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», за які його ув’язнили вперше, складають другий та третій томи. Також ми подали повністю позацензурні нелегальні «Українські вісники», які він редагував. Адже в них була закладена велика його робота в той час, коли ніхто вже нічого не робив, бо всі були налякані попередніми арештами 1965 року. Це, я вважаю, насамперед, корисний матеріал для дослідників. Окремий том складає його справа 1972 року.

За роками ми подавали також його виступи на мітингах, матеріали Української Гельсінської Спілки, виступи в обласній раді, Верховній Раді. Самих томів – сім, але книжок – вісім, адже листування видано у двох книгах по тисячі сторінок кожна (четвертий том). Поспішаю видати все, але це не дуже виходить - десь по одній книзі за рік. Адже це займає багато часу: підібрати матеріали, опрацювати їх, набрати (це робить видавництво «Смолоскип»), вичитати, зробити примітки, іменний покажчик. Все це лежить на мені. Також я подаю в книжках великі додатки: документи відповідного періоду, спогади. Це необхідно для того, щоб краще показати його діяльність, події, які відбувалися в той час.

Останній том – період 1993-1995 рр. – це, в основному, його виступи у Верховній Раді та інтерв’ю. Ці твори цінні будуть для того, хто досліджуватиме життя та діяльність Чорновола. Адже це, по суті, вже опрацьовані архівні матеріали – основа для монографій.

Василь Деревінський, історик та доцент, який викладає в Київському національному університеті архітектури й будівництва вже видав одну книгу про Чорновола й планує видати ще одну. Мушу сказати, що працює він над цією темою дуже ретельною, я йому в тому допомагаю – надаю необхідні матеріали.

— Хто фінансує ці видання?

На видання книг грошей немає. Держава нам дала гроші тільки на один том – третій. Цього ж року, уже готовий том чотири місяці лежав у видавництві. З Держкомвидаву нам зателефонували й сказали, що можемо подати цю книгу на комісію для державної оплати. Засідання відбулося в середині березня, але нашої книги там не виявилося. Коли ми запитали, нам відповіли, що це було лише затвердження попередніх списків минулого року. Але ж це неправда. І дуже сумно від того, адже В’ячеслав Чорновіл – це все-таки видатний державний діяч, політик, депутат та Герой України.

Гроші допомагає діставати директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич за кордоном. На восьмий том ще гроші маємо, їх дав свідомий українець, якому вже понад дев’яносто років. Але чи видамо щось іще?.. Важко сказати…

Ті книги, що ми видаємо, це наукова література, до якої звертатимуться не кожного дня, але звертатимуться ті, хто потребуватиме її у свій час. Це правдива історія, а не спогади. Бо тепер стало модно писати спогади. І їх пишуть не зовсім об’єктивно це виходить. А Чорноволові не було коли писати спогадів, йому потрібно було діяти. За Чорновола скажуть його твори.

— Чи проходять в Україні якісь регулярні заходи, присвячені пам’яті В’ячеслава Чорновола? Чи підтримуються вони на державному рівні?

Єдиний держаний захід – це було 70-річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола. Але це було ще за президентства Віктора Ющенка. Інші заходи влаштовували й підтримували Фонд В’ячеслава Чорновола, Народний Рух України. Але Атена Василівна і Лесь Танюк вийшли з Руху. НРУ двічі на рік лише покладає квіти на могилу та до пам’ятника Чорновола. Фонд та видавництво щороку організовують презентації творів В’ячеслава Чорновола.

Я завжди говорила, що треба людям нагадувати про Чорновола хоча б два рази на рік презентаціями, вечорами пам’яті. Тому що молоде покоління вже й не знає наших видатних політиків, письменників, діячів.

— З ким із його найближчого оточення, соратників Ви спілкуєтеся і досі? Чи підтримує Вас хтось з них?

Я можу до будь-кого з цих людей звернутися, зокрема, до Леся Танюка. Ми вже стали старші, щоб просто збиратися і спілкуватися. Але от минулого тижня, наприклад, у нас були збори громадської організації «Музей шістесятництва». Багато прийшло самих шістдесятників, які ще пишуть, займаються діяльністю, випускають книжки, як от Василь Овсієнко, який напрочуд багато працює. Приємно від того, що ми ще є: це і Маргарита Довгань, і Галина Севрук, і Людмила Семикіна. Всі ми, шістдесятники, вийшли з того періоду, коли багато хто сидів по тюрмах. Але все це високодуховні люди, з якими дуже приємно спілкуватися і сьогодні, деяким з них уже й по 90 років виповнилося. Звичайно, що це духовне покоління. Дуже прикро, що тягнеться вже 17 років створення «Музею шістдесятництва». Тут, у будівлі Руху, є цокольне приміщення і нині вирішується питання ремонту. Але все те дуже довго тягнеться. А в них стільки матеріалів уже зібрано: самвидав, документи, понад 600 картин художників того періоду – і все це немає де зберігати.

— Як Ви вважаєте, чи зміг би В’ячеслав Чорновіл, якби не його трагічна загибель, і сьогодні протистояти брехні й несправедливості в політиці, зважаючи на те, що сучасна політика найчастіше не лишає місця для правди й порядності?

Думаю, він би завжди був взірцем порядності й честі. Він робив би все можливе для того, щоб усе в нашій країні було інакше. І, можливо, воно й було б інакше. Тому що Чорновіл міг добре організовувати людей, він був стратегом і тактиком, міг бачити на кілька кроків вперед, блискавично реагував на всі події, міг, зрештою, переконувати людей. А те, що відбувся той розкол у партії, це не тому, що він не зміг організувати людей. Це все йшло ззовні – просто було необхідно знищити самого Чорновола.

— Як Ви вважаєте, чи є в Україні сьогодні такі люди, які б могли стати гідними послідовниками В’ячеслава Чорновола?

Послідовники..? Нічого такого тепер не робиться. Очевидно, що немає поки що тих послідовників. У нас у державі не все гаразд. Немає таких людей, які б могли говорити так відкрито й відверто, як Чорновіл, могли кидатися у справу, організовувати. Кожен ніби й може щось робити сам по собі, але от зорганізуватися ніхто не може.

Хтось щось скаже, вийде жменя людей, трошки помахають прапорами. Але різними прапорами…
Можливо, не настав ще той час, щоб прийшли нові Чорноволи. Але сподіватимемося, що той час усе ж таки настане. Порожнім місце довго не буває. Або хтось недобросовісний його заповнює, або приходить добросовісний. Був у нас Шевченко, був Франко, була Леся Українка – було багато достойних людей; було те «розстріляне відродження», було козацтво, багато було людей, що усвідомлювали себе українцями, які боролися за Україну. Я не думаю, що сьогодні все це згасне. Просто треба вірити. Це, можливо, не один рік і не десять.

Яка, наприклад, різниця між нами та поляками: поляк завжди усвідомлює себе поляком. Поляк-комуніст при владі – він теж поляк, який буде завжди дбати про свою Польщу, не оглядаючись ні на схід, ні на захід. Духовне повинне стояти понад усім іншим. Це те, чого нам бракує. Наша доля була тяжка століттями. Нас так гнули, що й досі не можемо випростатися.

Будемо сподіватися, що з’являтся такі люди, адже не можуть не з’явитися. Не всі виїдуть за кордон. Хтось має залишитися і усвідомити себе українцем, зрозуміти, що тут його земля, тут його держава. Бо ніхто ніде й ніколи не відчує там, на чужині, що він звідти родом, що то його земля, що там його мати колихала, що там соловейко співає, що там його садок вишневий коло хати.

— Що в сучасній Україні Ви хотіли б змінити?

Хто б там що не казав, стосовно того, що економіка на першому плані, я вважаю інакше. Звичайно, людину першочергово цікавить, де взяти хліба насущного, але ж духовне стоїть понад цим хлібом. Духовне – це усвідомлення себе людиною, українцем. Навіть, якщо ти не українець, але живеш тут, ти повинен усвідомити себе громадянином цієї держави. Коли буде таке усвідомлення, людина буде працювати на благо своєї Батьківщини. Якщо ж немає цього усвідомлення, ми починаємо рватися в інші світи. Таке враження, що держава спеціально сприяє тому, щоб молодь тікала за кордон і не поверталася. Лишаються в нашій державі тільки літні люди. А де ж та молодь? Хто ж буде цю державу творити?

Ніколи не було мені матеріально добре, але я ніколи навіть думки не мала, щоб виїхати кудись за кордон. У 80-ті роки, у період діяльності Гельсінської спілки через видання легального позацензурного «Вісника» проти В’ячеслава Чорновола й Михайла Гориня було дуже жорстоко налаштоване КДБ. Організовували збори, де поставало питання видворення їх з Радянського Союзу. То Чорновіл з Горинем понаписували заяви в усі країни, куди можна було, щоб їх жодна держава не приймала. Чорновіл казав, що тут, в Україні, коли навіть його посадять, боротиметься за свою державу, а там – це вже все, звідти неможливо боротися.

Ситуація в нашій державі тепер не з простих. Я вважаю, що необхідно підняти й поставити на певний рівень (у тому числі і матеріальний) і музейних працівників, і працівників освіти. Музеї, які ще живуть, покликані давати людям щось дійсно вартісне. Натомість відрубується все українське – а це наша історія. Ми ж повертаємося в далеке 19 століття, навіть не до переддня незалежності, а до тих законів, які заперечували нашу мову як таку.

Дуже прикро, що так гальмується відкриття «Музею шістдсятництва», адже саме в ньому нашій молоді можна було б багато чого дізнатися. Прикро, що самі вчителі не дуже люблять водити учнів до музеїв у позаурочний час, адже це їм не оплачується. Я знаю, що вчителі бідують, ми теж бідували свого часу, але працювали на совість. Тепер більшість учителів – люди старші, і викладають вони те саме, що й викладали колись. Вони самі не знають багато чого про шістдесятництво, про правозахисний рух. І це вже залежить від того, чи ініціативний сам історик, мовник чи літератор. Але все-таки більше залежить від держави.

Наприклад, Кабінет-музей В’ячеслава Чорновола - зовсім невеликий. Але там можна зосередитися на будь-якій темі, тому що Чорновіл і наша історія другої половини 20 століття, як і боротьба за незалежність – невіддільні, на всіх цих етапах, скрізь присутній Чорновіл. Сюди можна приводити молодь і чути розповіді на різні теми.

— Якою, на Вашу думку, була б сьогодні Україна, якби Чорновола не вбили КАМАЗом і чи міг би він бути обраний Президентом України?

Президентом, можливо, і ні, а можливо, на тій попередній хвилі, коли Віктор Ющенко прийшов до влади, і так. Тому що народ був тоді готовий прийняти свою людину. Казали, що його знищили тому що він хотів іти в Президенти, а я не думаю, що це саме так. Тому що тоді, у 1999 році, видно навіть з тодішніх газет, як виступали проти Руху й Чорновола. Він розумів, що тоді не час було йти в Президенти, і вдруге програти він собі не дозволив би. Люди зараз шкодують, що Чорновіл не став тоді Президентом. Важко сказати, що там відбувалося на тих виборах, але, ясно, що було зроблено все, щоб він не вийшов у другий тур. Просто, соратникам треба було його підтримати, а не ставити спиці в колеса.

Михайло Хейвец, єврей, що сидів у мордовському таборі разом з Чорноволом, писав про нього, що він був політиком західного зразка. У своєму ворогові, він бачив не ворога, а противника. Він хотів боротися із супротивниками силою слова, а не так, як боролися з ним кадебісти. Він європейський тонкий політик. Не тут би йому було бути.

Дуже прикро, що його тепер з нами немає. Я думаю, все було б по-іншому. Буває, що й від однієї-єдиної людини багато чого залежить. Це була саме така людина.

1991 р., Валентина Чорновіл і В’ячеслав Чорновіл на могилі батьків під час президентської кампанії на Черкащині

1991 р., Валентина Чорновіл і В’ячеслав Чорновіл на могилі батьків під час президентської кампанії на Черкащині

1985 р., В’ячеслав та Валентина на похоронах матері

1985 р., В’ячеслав та Валентина на похоронах матері

1979 р., Валентина Чорновіл, Ярослав Малицький та Валентина Чорновіл під час засланської відпустки у селі Вільхівець

1979 р., Валентина Чорновіл, Ярослав Малицький та Валентина Чорновіл під час засланської відпустки у селі Вільхівець

5_Chornovil-Valentyna_i_vjacheslav1

1979 р., Валентина Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Чорновіл та Атена Пашко

Спілкувалася Аліса Мотошина, “Спротив”

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.