Російське євразійство, інформаційна війна та олігархічна змова

18 марта 2014, 03:11
Член Національної спілки журналістів України, член Українського Географічного Товариства, стипендіат Вроцлавського університету
0
234
Російське євразійство, інформаційна війна та олігархічна змова

Думки з приводу нової української перспективи

      Україна остаточно втратила Крим 17 березня 2014 року. Згоден із політичним консультантом і аналітиком Т. Березовцем: втрата частини нашої території – розплата за нераціональне розпорядження українцями державною територією. Вчора Крим, на підставі нелегітимного референдуму, проголосив незалежність і 21 березня він стане частиною Росії практично, тоді як  українською землею він залишиться юридично (принаймні, найближчим часом).  

      Поява Республіки Крим є лише першим практичним кроком євразійців відносно нашої країни. Продовження буде обов’язково. Створена у Міністерстві Закордонних Справ РФ робоча група вже веде напрацювання стосовно нової «української федеративної Конституції», російська інформаційна кампанія знаходиться на своєму історичному піку, євразійська державницька ідеологія входить у фазу відкритої зовнішньої політики офіційної Москви.

      Стратегічний план Кремля дуже багатовекторний. Він обдумувався довго, протягом останніх п’ятнадцяти років. Сама концепція євразійства, витоки якої лежать ще у пізніх слав’янофільських ідеях імперських часів (К. Леонтьєв, М. Страхов, М. Данилевський) пропонує політичну інтеграцію територій із «православною» і «монгольсько-тюркською» культурами. Для сучасної Москви, євразійський проект – це відновлення Радянського Союзу, можливо навіть у більш широкому форматі. Євразійці виводять свої проекти, в тому числі і з відомої праці Освальда Шпенглера «Занепад Європи», де німецький вчений прогнозує початок ери «російсько-сибірської цивілізації» наприкінці ХХ століття, на противагу цивілізації європейській. До сибірського і тюркського (оформленого Л. Гумільовим) «азіатських» контекстів було додано слов’янофільський. Так до середини 30-х рр. минулого століття євразійство було оформлене в якості політичної ідеології. До речі, російський еміграційний філософ-неокантіанець Федір Степун навіть називав євразійців середини ХХ ст. «слов’янофілами епохи футуризму». Євразійство для Путіна – державницька позиція, котру він розвиває в якості державної ідеології. Синтез «почвенничества» Достоєвського, критики європоцентризму М. Трубецького і «антилатинства», на фоні насичення російського інформаційного простору «щасливим радянським минулим» роблять цю російську державну ідеологію успішною.

      Реалізація євразійського сценарію в Україні розпочалась 21-22 листопада 2013 року, коли український уряд Азарова був змушений відмовитись підписати угоду про економічну асоціацію з країнами Європейського Союзу у Вільнюсі. Подальші акції громадської непокори, створення Євромайдану довели можливість формування в Україні громадянського суспільства, як елемента взаємодії із владою та контролю над нею. Але українське суспільство, особливо його протестуюча частина, одразу стали інструментом, який був вигідний одночасно Росії і США. Цілком можливо, що роль Росії у отриманні вигоди від масових протестів в Україні навіть була значно вищою від ролі офіційного Вашингтона. Масовану інформаційну війну проти української державності російські засоби масової інформації розгорнули ще на початку грудня 2013 року. Наростання громадської непокори пропорційно збільшувало в Росії кількість статей, сюжетів і коментарів, охоплених стурбованістю «українським націоналізмом». При цьому, була припинена досить різка критика В. Януковича, якого ще в листопаді 2013 року деякі російські журналісти звинувачували у «неомазепинстві». Протягом грудня, січня і лютого 2014 року російський інформаційний простір висловлював йому підтримку, але продовжував невпинну ідеологічну обробку жителів пострадянського простору, а особливо Російської Федерації і південно-східних областей України в руслі «небезпеки українського нацизму». По майже однаковому сценарію протягом цих місяців було сформовано два штучних політичних стереотипи «ворогів»: «тітушки» та «бандерівці». Російська інформаційна політика грамотно і послідовно працювала на розкол в українській суспільній думці. Нарешті, перша кров і бої на барикадах у центрі Києва були спровоковані на початку і під час проведення Сочинської олімпіади, коли увагу всього світу було прикуто до Росії і можливості реагувати у міжнародної спільноти були обмежені. Далі була історія із снайперами, яку ніхто не збирається розслідувати, як і всі вбивства цього періоду в центрі Києва. Зам'ято інформацію як про нібито знайдений «російський шеврон», так і про наявність «третьої сторони серед снайперів».

      Важливо усвідомити, що лютнева революція задекларувала зміну донецької еліти на дніпропетровську політичну еліту. Протягом останніх трьох з половиною тижнів вся повнота влади в країні була зосереджена в руках «Батьківщини» та дніпропетровської команди Ю. Тимошенко. Під шум «російської агресії» дніпропетровський олігархат повністю узурпував владу та головні фінансові потоки. Всі ключові посади в уряді, державних адміністраціях, державних службах отримали представники «Батьківщини» і їхні сателіти.

      Те, що відбулося в Криму і далі буде відбуватися на півдні й сході країни вигідно одночасно двом сторонам: євразійцям на чолі Російської Федерації та дніпропетровському олігархічному клану.

      Перші, на хвилі «зростання екстремізму» отримали змогу анексувати Крим, ввести свої війська в Україну, підготувати грунт для повномасштабної агресії у Східну Україну, розпіарити проект «федералізації» нашої держави.

      Другі перевели погляди українців із діяльності уряду, кадрових призначень, неймовірних і відкритих фактів корупції у своїх лавах, нестабільності на вулицях, рейдерських захоплень всіх і всього на кримське питання. Навіть, якщо серед нової політичної еліти і немає відкритої змови з метою підтримки офіційної Москви, то вигода від наявності «фактору нестабільності» в Україні для неї очевидна і вона, анітрохи не соромлячись, користується цією вигодою.    

      «Тимчасовий уряд Турчинова-Яценюка» в момент іноземної військової агресії перетворився в товариство з обмеженою відповідальністю і відверто торгує посадами. Саме цей факт зумовлює дві речі: повну анархію державного менеджменту та правоохоронної системи в регіонах і використання цього російськими засобами масової інформації в якості «ключової загрози російськомовному населенню України».

      Побудова російської внутрішньої та зовнішньої інформаційної політики дає безліч корисних аспектів для використання у будь-яких проектах спрямованих на формування державницької позиції для «початківців». Втім, коли мова йде про Україну, то зрозуміло, що ресурси, інформаційний простір, соціально-психологічне сприйняття – абсолютно не ті, котрі могли б справді гідно протистояти або хоча б копіювати стиль російської пропаганди. Протягом останніх 22 років, ресурси було «самоусунуто» самими ж українцями, інформаційний простір також русифікований і деградований саме завдяки пасивній, хуторянській у своїх ментальних характеристиках позиції українців – споживачів усього того безглуздя, що відбувалося, відбувається і буде відбуватися у сферах масової інформації, масової культури, суспільної моралі. Закритий «хуторянський» тип життя українців в етноісторичному процесі зумовив перевагу індивідуальності серед інших колективно-психологічних рис. Українці – індивідуалісти, тоді як росіяни – колективісти. Парадокс українського історичного розвитку: наша економічна та географічна самодостатність спричинила морально-психологічну поразку більшості українських державницьких проектів у політичній історії. Це варто було зазначити заради обґрунтування аналогій для України між 1917-1918 рр. з одного боку та 2013-2014 рр. з іншого. Українці тоді були абсинтеїстами і сьогодні вони абсинтеїсти. І не тільки політичні, на чому я наголошував у  статті «На кожен закон знайдеться українець: політологія і менталітет» (21.11.13). Українець – це «тихий» політичний, економічний і культурний абсинтеїст. Не пасіонарний українець завжди абстрагується, коли досягне локальної мети.

      У 1917-1918 рр. більшовики перехопили ініціативу на території УНР саме завдяки «неучасті» більшості українців у політичних процесах (після перших кроків по розподілу «панських» земель і майна) та змогли налагодити дуже агресивну інформаційну кампанію по обробці «нейтрального» українського селянина. Результат – знищення українського заможного та середнього селянства у 1920-1930-х роках (головного компоненту нації). У 2013-2014 рр. російські засоби масової інформації, маючи за плечима десять років підготовки, ведуть себе значно агресивніше. Російське євразійство зразка 2014 року, на відміну від російського більшовизму 1918 року, не орієнтоване на «самовизначення народів у межах дружби з братньою Росією». Воно відверто імперіалістичне. І московське євразійство перехопило інформаційну ініціативу, як і в 1917-1918 роках.

      Українці сьогодні так само оголосили психологічний нейтралітет (банальне несприйняття фактів) стосовно анексії Криму та назріваючого протистояння, як і на межі 1917-1918 рр. жителі УНР відмежували себе стіною від факту початку російської агресії. Це стосується Центральної Ради, Генерального Секретаріату тоді та «Тимчасового уряду Турчинова-Яценюка» сьогодні. Між ними напрошується особливо багато аналогій. Однак, політико-історичні аналогії нині не допоможуть. Анексія Криму – доконаний факт. Євразійська агресія Москви, ідеологічно виправдана «месіанською» роллю «Русского мира», що відштовхується від політичної сторони концепцій Трубецького і Гумільова, лише починається. 

      Потрібен чіткий, ідеологічно обґрунтований, підкріплений серйозною інформаційною «артпідготовкою» план дій, реорганізована військова доктрина, які Кабінет міністрів не надає. Здається, що «революційний» уряд навіть і не думає такий план обговорювати. Хіба не нагадує ситуації листопада 1917 – січня 1918 років у керівництві УНР? Уряд не може бути «абсинтеїстом» навіть тоді, коли політична активність простих громадян різко знижується. Робити заяви і організовувати безкінечні «флеш-моби» – не вихід. Це – сором. Дуже соромно, що в підсумку пролиття крові протягом січня-лютого, ми отримали такий уряд. Всі важливі рішення приймаються із запізненням. Особливо це стосується останніх голосувань парламенту, постанови про часткову мобілізацію. Схожа ситуація спостерігалась і наприкінці 1917 року, коли уряд В. Винниченка до останнього відмовлявся створювати армію, говорив про розпуск напівмілітарних формувань, всіляко декларував свої «сподівання на мирне врегулювання» конфлікту з Москвою. Напрошується висновок: в обох випадках була та є присутня або комплексна злочинна безвідповідальність, професійна некомпетентність або ж злий намір. Останнє означає зраду.

     

      Проти української державності ззовні виступає величезна російська інформаційна машина, напрям і стиль якої визначається агресивним євразійством. Вона опирається на численну проросійську п’яту колону в Криму та на Східній Україні. Втім, набагато більш загрозливішим є внутрішній ворог. Таким ворогом сьогодні став дніпропетровський олігархічний клан. Жоден президент чи уряд від 1991 року не спромоглись так швидко здати без бою, фактично віддати цілий український регіон. На це спромоглись тільки дніпропетровські. Однак, євразійці зупинятись не будуть. Отже, слід очікувати, що дніпропетровський олігархат буде йти на нові територіальні поступки, взамін за можливість якнайдовше побути в статусі революційної влади.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.