Леся Колосенко: «Щоб народ процвітав – даруйте добро!»

6 февраля 2014, 04:55
журналіст, волонтер, видавець, голова Білоцерківської "Просвіти"
0
297
Леся Колосенко: «Щоб народ процвітав – даруйте добро!»

Виставка Лесі Колосенко "Українське Різдво" у музеї Івана Гончара триватиме до 20 лютого

Ми друкували репортаж із виставки майстра травоплетіння Лесі Колосенко, але обмежитися сухим фотофактом було б неприпустимим недбальством, адже пані Леся напрочуд світла людина. Ми дуже довго спілкувались в її квартирі, яка знаходиться на Троєщині, у будинку на межі розкішних луків й досить похмурого спального району. Їли смачний борщ, пили узвар і раділи з того, що наша земля багата талановитими людьми.

- Ви довго працювали над виставкою?

- Я спеціально над виставкою не працювала. Я намагалася працювати над кожним образом, шукати його. Спочатку малювала їх в уяві, потім намагалася матеріалізувати їх. Мабуть потрібно робити записи та замальовки, бо коли працюєш над образом, то багато нашаровується роздумів, болю, муки. Як писала Ліна Костенко: «3 такого болю і з такої муки, що проминуло так багато літ, душа не створить бутафорський плід». До моїх робіт дуже тягнуться діти, бо вони відчувають, що тут немає ніякої фальші. Я не маю художньої освіти, але всі художники приходять до мене і просять потиснути руку, кажучи при цьому: «Я професійний художник, але ваші образи такі живі!» І справді, з якого боку на них не подивитись, ви відчуєте їхню присутність, бо вкладена душа. Я навіть не можу назвати свої образи роботою, бо ви тільки погляньте на оленицю, яка вона жива, які від неї йдуть вібрації добра й тепла. 

Я переглядала нещодавно фотографії з фестивалю «Трипільське коло» і ще раз милувалася реакцією дітей на фігури. Дівчинка бере мишку й інстинктивно пригортає її, наче немовля, до грудей. Цього ніколи не навчиш. 

Читайте також: Леся Колосенко відроджує українську легенду

Так і з моїми образами – сідаєш і дивишся на трави, куди яку можна використати. От мені прийшло в уяві образи сорока левів, і я їх кожного бачу. Всі вони зовні неповторні й ідейно-духовне навантаження у них теж у кожного своє. Щоб підготувати виставку, яка відбувається в музеї Івана Гончара, потрібно витратити кілька років.

- Як ви підбираєте траву для своїх образів?

- У мене особливе ставлення до рослин, кожна травинка, росинка, жучок, павучок для мене святі. Я виходжу на луки, і земля сама починає до мене промовляти, наче посилає те, що ти повинен узяти. Часом буває, що єдина квіточка потрібна тобі саме у той час і ту пору, й тобі відкривається, де вона має бути. Шукаючи гармонію в собі – ти відкриваєш гармонію з навколишнім світом. Коли ти стаєш у полі на курганах нашої благословенної землі, то відчуваєш себе малесенькою частинкою безмежного Всесвіту. Людина повинна задумуватися про своє місце у ньому. Я завжди пригадую старих людей з мого рідного села поблизу Білої Церкви, як вони ставилися до праці на землі. То були святі, просвітлені працею селянки. І тоді починає стеблинка лягати до стеблинки, сорти трав сплітаються у потовщення, аж ось і ніжки у тваринки починають набувати форм і контурів. Намотаєш перший шар майбутнього образу, і потрібно дати йому вистоятися, щоб трава підсохла, бо як стебла пересохнуть, то трава ламається. Це дуже важка праця, бо треба слідкувати за вологістю повітря, щоб не пересушити матеріал. Потрібно знати, коли збирати траву, щоб у ній не завелася міль. Так і народжуються Оленичка-вогнедариця, Веприк – тотем села Народичі, Олень, Тур, Павичі, які переносять наші душі в інший світ. Коли усі фігури перебувають в квартирі, то відчувається їхня присутність, як живих істот.

- До Вас додому приходять брати майстер-класи чи, може, вивчати Вашу майстерність?

- Багато ходять, навіть кіно знімають, тут є кіностудія недалеко. Приходять діти, актори і всі ці люди, які побачили в своєму житті багато цікавого кажуть: «У вас так добре, що не хочеться йти звідси». Особливо не можна витягнути дітей з кімнати, де лежать зібрані трави (а запах там справді такий, що хочеться лягти просто на підлогу і насолоджуватися спогадами про літо, луки і нескінченно синє небо, - авт.). Кожна травинка береже пам'ять про життєдайну енергію, яку нам дає природа. Її відчути дуже легко, варто лишень вийти вдосвіта на луки в росу і зустріти перші промінчики сонця. Це магічне поєднання сонця і води, яке наш народ відобразив у своєму прапорі.

- Важко було організувати виставку в такому престижному музеї?

- Для мене цей музей знаковий, адже я знала Івана Макаровича Гончара особисто. Ще у студентські роки, як тільки я приїхала до Києва вчитися у педагогічному інституті, першим домом, куди я потрапила, була оселя Івана Гончара. У нього було безліч книг, а мені страшенно хотілося усе знати, особливо я шукала твори Богдана Лепкого. У 1988 році ми з молодесенькою бандуристкою Тетяною Лободою, кобзарем Тарасом Компаніченком, Василем Хитруком, який розшифрував «Велесову книгу», Павлом Лисицею зважилися створити перший вертеп. Василь Хитрук написав сценарій, спираючись на прадавні звичаї, проклав лінію дохристиянських колядок, і вийшло унікальне дійство. У нас був посох із тризубом, і багато людей саме від нас почули про українське трисуття. У мене була роль Лади, а Галя, дружина Хитрука, якраз чекала народження синочка й виконувала роль діви Марії. Микола Будник, який відродив кобзарський цех і мистецтво виготовлення бандур, був у нас козою. Це була найбільш філософська коза за усю історію вертепів. Коли ми прийшли до Володимирського собору й заколядували, люди почали ридати. Потім приїхав автобус із міліціонерами, щоб нас арештувати, але кияни взялися за руки й утворили коло, не пускаючи до нас правоохоронців. Ми змогли повністю виконати свою програму. З нами був жовто-блакитний прапор і люди бачили національне знамено. А потім наша компанія пішла колядувати до Івана Гончара. Він нас прийняв, як рідних, запрошував у гості. Потім, коли музей створився, я багато працювала в ньому, завдяки музею закохалася у Марусю Чурай, створила лекцію про неї...

- Помітно, що Ви дуже любите рідну землю…

- А як же її не любити, коли вона є центральним місцем на землі. Саме звідси почалося розселення народів, і тут сформувалася велика культура, про що свідчать Кам’яна могила на Мелітопольщині й Кам’яне село на Житомирщині. Знаєте, я багато разів бувала за кордоном, але довго там перебувати не можу – тиждень без України для мене трагедія. Спочатку нікуди не хотіла їхати, щоб не витрачати свого часу, але потім вирішила пізнавати світ. Але найперше треба пізнати свою країну, щоправда, мені здається – життя для цього буде замало. Прикро, що діяльність людини поставила цивілізацію на грань самознищення. Людина не відчуває межі своїх потреб. Не треба мати більше, ніж треба. Треба дякувати за усі випробування так само, як і за радощі. Люди занапастили рай на землі, і мені хочеться сказати: «Зупиніться! Схаменіться! Ми гості на цій планеті, а гості мають залишити Землю ще кращою, ніж до свого приходу!».

- А де шукати духовність, в релігії?

- Духовність не там, де церква із золотими куполами, хоча це говорить про пожертву людей. Люди зводять храми, їх стало дуже багато, але життя не стає кращим. Чомусь люди обмежені, практично духовні каліки, чомусь опиняються там, де мали б бути люди духовні, яким гроші важать не найперше. Тому не зрозуміло, чому вбивці, у яких на руках багато крові, сьогодні при владі, чому виник Євромайдан – хвиля обурення, агресії, протестів. Це непрості речі, які ми накликали своїми думками і буттям.

- То що нам робити?

- Вчитися, читати і згадувати якого ми роду. Навіть, якщо ви не маєте часу читати якісь наукові та філософські статті, то прочитайте поезію Ліни Костенко, де є майже усі відповіді. Ми маємо Ігоря Каганця, нещодавно нас покинув Сергій Плачинда, який відродив нескінченний світ української міфології, Леся Українка. Беріть, вчіться, любіть. Але людина, вочевидь, істота лінива. Їй потрібно більше працювати, бо примітивізм – найбільша трагедія. Для процвітання нашого народу ми маємо творити добро, любов і наповнювати щастям усіх, хто знаходиться поруч із нами.  

Виставка Лесі Колосенко "Українське Різдво" у музеї Івана Гончара триватиме до 20 лютого

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.