Правий сектор замість лівої півкулі мозку?

5 февраля 2014, 07:55
Издатель.
0
252
Правий сектор замість лівої півкулі мозку?

Активісти «Правого сектору» найближчим часом будуть найбільше потрібні Україні не у парламентських кріслах, а у суддівських мантіях, у формі правоохоронців, міліціонерів, прокурорів

Інтерв’ю лідера «Правого сектора» Д. Яроша на «Українській правді» дуже оптимістичне. Там і віра в справу революції, і бадьорі слова про побратимів, і мрії про мирне життя та політичну кар’єру після перемоги над ворогом.

Оптимізм, бойовий дух – це добре. Дуже добре, що Ярош відмежувався від політиканів-расистів, які підігрують ворогам України, створюючи нам за кордоном імідж ксенофобського народу. Якщо б він ще менше називав учасників руху «хлопцями», дівчата майдану перестали б звинувачувати хлопців у сексизмі, що, до речі, нічим не краще за расизм. Але то окрема тема, і загалом інтерв’ю показує організацію позитивно, як спілку порядних людей.

Але це інтерв’ю, так само як вимоги «Правого сектора» до влади від 28 січня, яскраво демонструє правову та політичну наївність мужніх бійців нашої революції.  Ця наївність проявляється в тому, що вони неправильно дивляться у майбутнє. Звикнувши жертвувати собою заради всього народу, вони не зробили очевидне – не передбачили найближче спільне майбутнє всіх українців і не запланували своє особисте майбутнє у спільних інтересах, неправильно визначилися з тим, на якому саме місці в суспільному та державному устрої від них буде найбільша користь Україні.

Почнемо з вимог. Я не кажу, що вони неправильні – вони тактично правильні та повинні бути виконані владою та опозицією. Але не треба ідеалізувати ці вимоги. Ніякого стратегічного сенсу вони не мають, так само як було мало сенсу у вимогах про євроінтеграцію, з яких почалася революція і які так слушно критикує Ярош (у перші ж дні протесту я написав про це статтю «Справжній Євромайдан: будемо відвертими», а згодом і книжку «Мій Євромайдан»).

Перша вимога. Конституційна реформа. Вона стратегічна чи тактична? Поміркуємо.  Сильний президент вам здається непотрібним зараз, коли це крісло окупував тиран та лицемір Янукович. Коли президентом буде обрано людину, яка поділяє цінності «Правого сектору», а українофоби всілякими бандитськими методами блокуватимуть його ініціативи у парламенті, ви ж самі будете наполягати, щоб президент отримав максимум повноважень і навів порядок у державі.

Сильний президент – об’єднуюча фігура для держави. Можна скільки завгодно сперечатися щодо персоналій, але безлідерність добра лише у монолітному середовищі. Коли країна ментально розколота навпіл на совків та європейців, щось має тримати її вкупі. Це щось – політична воля, проявлена у всенародному виборі глави держави, гаранта територіальної цілісності та непорушності конституційного ладу. Звісно, якщо такий гарант забагато краде і відбирає у нас людські права, його треба гнати в три шиї, але це не означає, що гаранта не має бути. 

Росія спить і мріє, щоб у нас була парламентська республіка з федеративним устроєм. Тоді ніщо не заважатиме купувати та завойовувати схід України крок за кроком, поглинати наші банки, роздавати тітушкам кредити і далі розвішувати всюди вивіски свого «Сбербанку Росії» та показувати нам яйця своєї МТС, а депутати-резиденти влаштовуватимуть хаос і придушуватимуть будь-які спроби коаліційних урядів зупинити повзучу експансію путінської імперії.

Що краще: деякий час терпіти вибрики гаранта, людини, здатної помилятися, але все ж своєї людини, яку до того ж завжди можна переобрати, або допустити окупацію бодай частки України? Адже часткою Росія не вдовольниться. Віддай їм Крим – вони відгризуть Донбас, а після того прийдуть у Київ і у Львів, поки в Страсбурзі чухатимуть ріпу. Зрештою Путін отримає протестного листа, в Гаазі через кілька років суд проведе перше засідання з приводу військових злочинів Росії за заявою купки вцілілих політичних біженців, якась комісія видасть двозначний звіт на зразок звіту по Російсько-Грузинській війні, а звільнювати Україну від окупації ніхто і не подумає.

Отже, вимоги парламентської республіки актуальні лише до переобрання президента. Це не міняє систему, це лише тактичний крок у стратегії обрання сильного президента, який служитиме єдності та процвітанню Українській нації. От коли нація буде єдиною – сподіваюся, через одне-два покоління – тоді можна буде казати про те, щоб прем’єр був головнішим за президента, як в європейських демократіях. Зараз це не на часі. Треба це розуміти і не мати ілюзій.

Друга вимога. Амністія учасникам масових заворушень, «звільнення полонених». Це правильна і гуманна, але недалекоглядна вимога. Стратегічно Україні потрібний чесний суд, а не амністії порядних людей, яким владна банда ламає долю.

Чесний суд має відрізнятися однією простою якістю – демократизмом. Зараз це адміністративно-командний, забюрократизований, інквізиційний радянській суд, де-факто підпорядкований владі, а не народу. А насправді суд має бути як парламент, тільки дискусія там точитиметься навколо локальних, а не загальнодержавних спорів, і з прицілом на придушення нелегітимного бандитського насильства легітимним державним насильством. Суд має бути гласним, відбуватися у великих залах, якщо не йдеться про статеві злочини – з вільною телевізійною трансляцією (в ідеалі, всі зали судових засідань мають бути обладнані веб-камерами і кожне відкрите засідання слід стрімити в інтернет через сайт суду).

Коли опозиція оголосила про створення народних рад, я одразу здивувався, що опозиція не створила народні суди. Я написав у фейсбуку наступне. Людям потрібен закон та чесний суд, і революціонерам не уникнути створення народних судів рано чи пізно. Зараз під час створення революційних структур трохи недооцінюється третя, судова гілка влади. Хоча вона є. Я бачу існуючу інфраструктуру революції такою: у нас народні зібрання (майдани) в реалі та в онлайні є законодавчими органами революції, виконавчими органами є інституції активістів (ГО Майдан, політичні партії, громадські організації, ініціативи та рухи, загони самооборони), а от судовими органами є експерти – такі собі "народні судді", критеріями довіри до суджень яких є фаховість та об'єктивність. Причому, як і в державі Януковича, судові рішення по справді спірним питанням часто не виконуються, тоді як замовні та кон'юнктурні рішення виконуються оперативно та додають авторитету "народним суддям", які їх приймають.

Зараз до написаного хочу додати, що професіоналізм судді має проявлятися не в тому, щоб він свою професію ставив вище за громадську думку. Суддя має приймати популістські рішення, суддя бути політиком – він представник влади, судової влади, і він має владу вирішувати спори, в яких завжди є як мінімум дві антагоністичні сторони з різними поглядами на життя. Але популізм судді має виявлятись зовсім не в тому, що він йде на поводу у громадської думки. Майстерний політик, лідер, ніколи не підкоряється опортуністичним настроям, він допомагає людській масі почути голос здорового глузду!

Суддя, як депутати, як всі майстерні політики, має погоджуватися з громадською думкою і служити народові, але водночас використовувати всі свої таланти і знання для того, щоб не дати народові помилитися. Якщо завдяки піару чи ще з якихось причин люди вбили собі в голову, що викритий маніяк-убивця, розбійник чи інший злодій є безневинною жертвою міліцейського свавілля, суддя має впустити пресу в зал судових засідань, дати можливість прокурору продемонструвати докази злочинів перед телекамерами, а адвокату спробувати спростувати ці докази, і хай народ вирішує, хто був більш переконливим.  Але якщо більшість людей у суспільстві навіть після демонстрації різноманітних доказів на відкритому судовому засіданні сильно сумнівається у винуватості обвинуваченого, якщо під судом збираються численні маніфестації на захист безневинно обвинуваченого, не може так бути, щоб суддя повністю ігнорував громадську думку та саджав, наприклад, учасників протестних акцій за такий «кримінал», як інакодумство та активні протестні дії, які нікому не завдали значних збитків.

А тепер поміркуємо, чому судді пляшуть під дудку вищого керівництва держави та прокурорів, хоча у нас декларується суддівська незалежність. Причина проста: нема ніякої незалежної судової влади! І справа навіть не в тому, що суддів призначає президент, іспити проводять «свої люди» і вони ж легко можуть зняти мантію з непокірливих суддів. Зрештою, у суддів є сильна професійна солідарність. Це міцна корпорація, спадкова, сімейна, відшліфована роками, яка вміє постояти за себе, якщо йдеться про шкурні інтереси. Влади у них нема з трьох причин: судді розділені, суди погано фінансовані, а виконання судових рішень взагалі залежить не від суддів, а від державної виконавчої служби, яка належить до іншої гілки влади (тобто, судді не можуть прямо забезпечувати виконання своїх рішень, і одне це вже робить беззубою їхню владу).

Судді розділені, бо не існує одного верховного суду, який би був вищою судовою владою в державі та вирішував усі спори. До речі, це до питання про парламентську республіку: не буде у нас одного центру влади, президента – держава буде такою самою керованою, як зараз керована судова система. У нас є п’ять вищих судів (КСУ, ВСУ, ВССЦКСУ, ВАСУ, ВГСУ), які з усіх сил відбрикуються від політичних та резонансних справ, бояться їх, як чорт ладану, судді беруть лікарняні, затягують розгляд, поки нарешті не надійдуть керівні настанови згори, як треба вирішувати подібні спори. Суди не працюють на народ, вони не бояться бути відверто антинародними та хизуватися своєю зневагою до громадської думки. Багато справ вирішуються негласно в тісненьких кабінетах суддів, куди ніякий народ ніколи не пустять, хоча по закону і зобов’язані пускати.

В державі має бути один вищий суд замість п’ятьох, найвищий авторитет з питань закону після законодавця (парламенту). Абсолютно демократичний та відкритий для кожного громадянина суд, куди кожен зможе звернутися зі скаргою або просто прийти подивитися на засідання. Суд, рішення якого виконуватимуться невідкладно, незалежно від того, подобаються вони комусь чи ні. Вищий суд, достатньо сильний, щоб сказати «ні» будь-якому корисливому політику чи ділку, навіть Президенту, якщо той всупереч інтересам народу тягне ковдру на себе, облудно маніпулюючи законодавством. І його влада має бути підкреслена символічно, цей суд має бути розташований у величному палаці правосуддя, а не в якійсь тісній старій будівлі, відданій суддям з барського плеча президента та його міністрів.

Погане фінансування судів взагалі є загальновідомою проблемою, яку не обговорює тільки лінивий. Судова влада в нас досі за радянською звичкою ставиться на четверте місце після «верховної, керуючої та спрямовуючої» (зараз – президентської, за совдепії – компартійної), а також виконавчої та законодавчої. Це практичний вияв безсилля закону, фінансування та матеріального забезпечення юстиції за залишковим принципом, оскільки чиновників, які звикли вирішувати проблеми адміністративно-командними методами, не хвилюють проблеми більшості населення, яке не отримує якісних державних послуг із доступу до правосуддя. І чиновники, й політики не хочуть ділитися владою з правниками. Чиновники побоюються втратити свої бюджети, а політики – свій авторитет. Тому в нас досі немає справжньої незалежності суддів, що має ґрунтуватися на демократичних процедурах, які дають судді мандат на прийняття самостійних рішень у межах закону та справедливості. Саме в цьому причина залежності суддів від примх правлячого режиму, низький рівень оплати праці суддів та працівників судів, перевантаженість суддів справами, безсоромний тиск на суд із боку чиновників усіх рівнів та політиків, принизливе становище суду порівняно з іншими гілками влади, коли місцеві адміністрації, податкові інспекції, а іноді навіть органи прокуратури та МВС розташовані в більш пристойних будівлях і мають краще фінансування, ніж суди. І це не в останню чергу спричиняє та пояснює тяганину в судах, забюрократизованість, на те, що навіть за законне рішення іноді доводиться платити хабарі, а за своєчасне – платити тричі, не кажучи вже про величезні проблеми з виконанням судових рішень. 
 
Отже, треба розуміти, що вимоги амністії – тактичний хід. Cтратегічно Україні потрібні народні суди, народна прокуратура, міліція, адвокатура (щоб, до речі, адвокатуру не монополізувала кишенькова «асоціація», нав’язана адвокатам владою, і щоб кожен студент-правник міг іти в суд і надавати людям правову допомогу по простим справам, які не потребують великої грамотності та досвіду). Суддів має призначати народ з числа кандидатів, які мають диплом юриста, а відверто некомпетентних, корумпованих, схильних до безчесної та аморальної поведінки осіб, які стали суддями випадково – бо навіть народ іноді може помилитися в людині – мають у подальшому відсіювати органи суддівського самоврядування. 

І останнє. «Правий сектор» хоче бути партією. Може, в цьому є сенс. Я не проти. Але ця організація показала себе як лицарська організація. Її цінності – дисципліна, честь, сила і порядність. Можливо, я занадто оптимістичний – під впливом оптимізму Яроша? – але ця організація могла б влити нову кров, додати лицарства та демократизму традиційним силовим структурам держави. 

Активісти «Правого сектору» найближчим часом будуть найбільше потрібні Україні не у парламентських кріслах, а у суддівських мантіях, у формі правоохоронців, міліціонерів, прокурорів,  судових виконавців, яка звільниться після чистки, скорочення та перетворення репресивних органів у правоохороннні, на місці адвокатів поряд з безневинно обвинуваченими в судах. Це – ваш пост, ваша місія. Це так само важливо, як зараз – охороняти Майдан.

Я розумію, що політикою займатися легше і приємніше, ніж захищати порядок та права людини. Всі «знають», як керувати державою – згадаймо побрехеньки Леніна про кухарку при владі. Але це все емоції, кураж. Просування бренду «Правий сектор» не може бути важливішим за оновлення державної системи – першу ціль української революції. Правий сектор замість лівої півкулі мозку – це смішно! Почуття спільності та крутизни не має бути сильнішим за здоровий глузд. Тому, здобуваючи тактичні та стратегічні перемоги, нашим бійцям слід менше мріяти про політичну владу (найдостойніших вона сама знайде, не сумнівайтеся – головне, не спокушатися занадто легко!) і більше думати про те, коли і як зробити те, чого ще не робили українські герої – увійти до силових структур, очистити і зміцнити їх зсередини та поставити на службу народові.

А для цього треба вивчати правознавство та політологію, вчитися розрізняти ідеали, стратегію і тактику, вміти правильно тлумачити закони, розуміти та опановувати механізми демократії, ставити і досягати прагматичні цілі. Тільки так станете грамотними, порядними, авторитетними правоохоронцями, яких дуже не вистачає нашій державі, за відсутності яких демократія легко вироджується у бандократію.

Після перемоги революції ви зможете і далі пильнувати, щоб бандити знову не взяли гору, або самовільно залишите свій пост і підете боротися за владу. Мирний час наближається, вибір за вами. Від вашого вибору залежить майбутнє України.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.