ЧЕРВОНА МЕРЕЖИВНА БІЛИЗНА. Оповідання про війну. Присвячується гарнюням кору.

4 февраля 2014, 13:47
Цар, ватажок народів
0
1016

Літературні читання. Центі, Оплі, Чуді, Марічці.. І багатьом іншим. Публікується в інеті вперше. Меліна Камерич, Боснія і Герцеговина. Наше недалеке майбутнє в побутовому сенсі. Події 1992-го




ЧЕРВОНА МЕРЕЖИВНА БІЛИЗНА (Оповідання)

 ===

Запізнюся. Знову запізнюся. І не матиму годящого пояснення.

Ніби комусь є діло до того, що я мусила підготуватися. А цієї ночі погано спала. Треба було вбратися. І нафарбуватися. І зробити ще мільйон дрібниць. Сьогодні мушу виглядати досконало. Просто досконало. Сьогодні приїде Він. Я повинна була підібрати правильний гардероб. І макіяж. І парфуми. І спарувати сумочку й туфлі. Бо побачу його після двох місяців.

Блі-і-і-н... два місяці... без нього. Без сексу. Звісно, я запізнюся. І зовсім не володітиму собою.

Мама трохи бурчить. Каже, що голландці їй завжди здавалися ніякими. Знаю, що вона думає. Він не наш. Не засмаглий. Ніби мені не все одно. І їй так само. Коли він приїздить, привозить цигарки. Привозить і продукти. І тоді

5

 

мамі вже нема діла, засмаглий він чи ні. Татові минулого разу привіз тютюн для люльки та бурбон. Одразу став його найбільшим улюбленцем на планеті. Тато навіть перестав казати, що голландський медінститут - це мох і болото, і що Він, мабуть, закінчив вечірні курси з вірусології.

Мене хвилює тільки те, що Він приїде. Конвой мав би бути тут біля одинадцятої. Якщо їх пропустять на всіх чек-пойнтах.

"Шанель № 5" чи "Анаїс-Анаїс"? Ах... запізнююся, запізнююся... "Шанель" Він привіз мені минулого разу. Отже, йому подобається... "Шанель"... Спізнююся... боюся, що доведеться йти коротшою дорогою. Сподіваюся встигнути.

Він вірить у зв'язок наших душ. Так говорить. Я цьому вірю. Думаю, що ми знайшлися у світі загублених. За абсолютно ненормальних обставин...

А ще й секс у нас неймовірний!

Я у дверях. І ще раз дивлюся у дзеркало. Досконало. Досконало. Знаю, що Він пахнутиме потом. Своїм чоловічим потом. Буде втомлений і брудний. Але я мушу бути досконалою. Він це заслужив. Спізнююся...

Біля входу в будинок сусідка вже розпалила піч і готується пекти хліб. Піч димить і під'їзд повний густого диму зі смаком пластику. Зараз я вся просмерджуся її грьобаними пластиковими пляшками.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку... агх... хгх... - відповідає вона, кашляючи і давлячись пластиковим канцерогенним димом.

Надворі сонячний день. Один із досконалих днів. Дві- три хмаринки на блакитному полотні неба. Видимість

6

 

прекрасна. Дивлюся на годинник. Сильно запізнююся. Треба йти короткою дорогою.

Проходжу під будинком. Назустріч мені йде сусід. Несе каністри з водою.

— Доброго ранку, сусідко!

— Доброго ранку! - і кваплюся далі.

— Можете спокійно йти через перехрестя. Я щойно звідти із водою. З вечора не стріляли. Мабуть, снайпер втомився, тварюка.

— Дякую!

Я на розі будинку. Дивлюся/Слухаю. Ніде нікого. Треба тільки перескочити перших два кроки. А тоді я в умовній безпеці... захищена сміттєвими контейнерами. Треба буде трохи нахилити голову. Потім знову два кроки відкритого простору, і за десять хвилин я на роботі.

Глибоко вдихаю. Перший великий стрибок.

Чую, як куля розсікає повітря. І удар! Швидко ще один крок. Батька його за ногу! Мені на роботу треба. Сподіваюся, він зараз у мене не влучить. Я за контейнером. Скрутилася навпочіпки. А наді мною і контейнером повітря пронизують гарні округлі шматки металу. Калібр 7,62.

Деякі вдаряються у контейнери. Переважно пролітають над нами. Наді мною і контейнером. І вдаряються в стіни будинків.

Повертаю голову і дивлюся на вулицю, з якої щойно вийшла. Сусід зупинився і опустив каністри на землю. Дивимось одне на одного, він і я. Повільно, без слів, він мені рукою показує, щоб я залишалася внизу. Наче боїться, що голос може видати і його позицію. Мені з цього смішно. Я тут на відкритому місці, за брудним і покоцаним контей-

7

 

нером для сміття. Його ж від снайпера на горі захищають чотири поверхи австро-угорської архітектури.

Дивлюся на годинник. Ой... як спізнююся. Спізнююся жахливо.

Він іде до мене. Його конвой проходить чек-пойнти, а я ховаюся за контейнером.

Починаю повільно рухатися. Десять грьобаних метрів. Десять метрів - і я вже буду за будинком...

Повільно... дуже повільно висуваюся вперед. А тоді одна куля як просвистить наді мною так близько, що, здається, відчуваю запах розжареного металу. Від страху падаю на коліна. І, звісно ж, рву колготки. La Perla. Вони у мене ще відтоді, як востаннє перед війною їздила в Трієст. Йобана війна, і снайпер... і контейнери!

Цей стріляє і стріляє. Спочатку по одній, а тепер цілий залп. Бавиться. Яке йому діло до того, що я спізнююся. І що мій коханець приїжджає. І що в мене щойно порвалися колготки-сіточка від La Perla. Йому пофіг! Хіба ж він знає, яка я збуджена і як хочу кохатися зі своїм голландцем з гуманітарної місії. Йому пофіг, він сидить на горі та приколюється.

Рачкую тут уже десять хвилин. Ну, тепер вже точно спізнююся на роботу. А якщо цей ідіот продовжуватиме, запізнюся і на приоуття конвою. І вже мені підступає, мало це починаю кричати, мовляв, йоб його батька-при- дурка, так зіпсувати мені день!

Стріляє. Стріляє. Зараз націлився на дерево, оте праворуч. Трохи нижче по вулиці. Заплющую очі. Свист - і потім чути, як роздирає куля м'ясисте листя на дереві. Як удари батогом. Один, другий, третій... і нескінченно. Як бичування. Йоб його батька, як у нього палець не затерпне? Або хай хоч набої закінчаться.

8

 

Двадцять хвилин. От задниця!!! Найгірше - він знає, що я тут сиджу. І йому пофіг. Чекає, поки я висуну голову. Тоді підстрелить мене. Кретин.

А я тільки хочу якось допхатися до свого офісу. Хочу СЕКСУ Він приїде менш ніж за годину. Сексу я хочу де завгодно. Якщо треба - то й на палетах на складі. Просто хочу КОХАТИСЯ ЗІ СВОЇМ МУЖЧИНОЮ!!! Хочу відчути його руки всюди на тілі. ХОЧУ ЙОГО СИЛЬНО І глибоко всередині себе. Безупинно. Щоб надолужити ці два місяці...

І тут раптом відчуваю гарячий поцілунок з правого боку живота. Чи не поцілунок, суко палена! Куля. Йоба- ний рикошет. І гарячінь. Знаю, що це не подряпина. Добре знаю, що не подряпина. Пробую подивитися. Все гарячіше і гарячіше. А на білій блузці з'являється велика червона пляма.

Здається, я зіперлася на контейнер. Не впевнена, чи болить мені. Чи просто гаряче. Намагаюся не думати. Можливо, мене вчасно витягнуть. А може й ні. Починаю сміятися. Штука в тому, що моїй червоній мереживній білизні та підв'язкам чудуватимуться тільки лікарі й медсестри у приймальному покої. А може, і двоє отих похмурих типів у синіх робах, із трупарні. Ха-ха-ха-ха. І тоді за якийсь день ціле місто знатиме, що я носила червону мереживну білизну і підв'язки.

Уявляю, що станеться далі. Знаю тільки, що червону мереживну білизну мій коханець з мене не зніматиме. Уявляю своє тіло на якомусь холодному металевому столі, у подертих колготках La Perla і в червоній мереживній білизні.

А той кретин уже й стріляти перестав. Мабуть, палець занімів.

9

===========
Бережіть себе, дівчатка! ;)

Грушевського 23.01.14

Пархоменко Александр
Фотограф


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.