З Л О Ч И Н без К А Р И.

31 мая 2012, 10:22
0
672

Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. (В. Симоненко)

1. Р Е П Р Е С І Ї. Коли говорять про вседозволеність культу і пов‘язані з ним репресії, то мають на увазі завжди 37-38 роки. І це зучить так і запам‘ятовується, що ні до цього не саджали, ні після, а тільки ось в ці роки. Але потік цей був ні єдиним, ні навіть головним, а тільки може бути одним із найбільших потоків , які розпирали темні зловонні труби тюремної каналізації імперії, і якій, на жаль, існували ми з вами. До нього був потік 29-30 років, який проштовхував у тундру і тайгу мільйонів п‘ятнадцять , якщо не більше, що можна порівняти хіба що з переселенням народів античност, і стало етнічною катастрофою шостої частини світу. Людей, так званих куркулів, а насправді - чесних трударів, які любили свою землю, вивозили цілими сім‘ями без ніяких засобів до існування на холодну і голодну неминучу смерть у необжитих районах тундри і тайги Півночі та Сибіру. Багато з них загинуло в дорозі в товарняках, а всі інші - на місцях. Яничари виконували настанови і інструкції вождя: «А суть дела та, что борьба( с крестьянами) есть и будет еще более отчаянная, еще более жестокая, чем борьба с Колчаком, Деникиным», і дальше: «Против же кулаков, как отьявленных наших врагов, у нас только одно оружие. Это насилие», або «Черт с ними, с этими крестьянами – ведь они тоже мелкая буржуазия, а значит пусть и они исчезнут так же с лица земли как рудимент» (В.И.Ленин,Социализм и крестьянство). Але селянин - народ безмовний, неписьменний, скарг не писали, тим більше мемуарів. З ними і слідчі по ночах не корпіли, протоколів не писали - достатньо було постанови сільради. Пролився цей потік, всосався у вічну мерзлоту, і ніхто про них не згадує, зовсім не зачепив совісті людей. А цим було переламано хребет найбільш активній і культурній частині селянства і народу в цілому, залишивши в душах тих, кого оминули репресивні дії, такий страх перед можливим покаранням, що він у більшості не минув і донині. Але цього "виховного заходу" - страху - було замало системі, й світ явив українському народові голодомор 1932-1933 років. "Ось на землі буде дешевизна у всьому, і подумають, що настав мир..." Чим погано? "Але саме тоді, - мовить далі пророк Ездра, - і зійшли на землю біди - меч, голод і велике сум‘ятя. Від голоду загинуть численні жителі землі, а інші, які перенесуть голод, загинуть від меча". Здається, страх був основою життя і можна було б зупинитись виродкам - їхня ціль досягнута. Але маховик було запущено: косіори, чубарі, вишенські, балицькі, кагановичі, ягоди, єжови, смірнови. берії, молотови і мільйони інших , подібних до них, нижчі по ієрархічній службовій драбині бюрократи всіх мастей, аж до сексотів, не знайшли в собі волі і особистої мужності протистояти диктату "вождя народів", приласкані, допущені до корита влади воїни - іроди повинні були відробляти свій "хліб", якого так прагнули. По суті, за словами А. Ахматової, світ поділився на тих людей, які саджали і які сиділи, а між ними - "гниюче болото", з мовчазної згоди яких творилося і твориться зло. Найспекотніше місце у пеклі чекає на тих, хто в часи морального падіння, залишається байдужим, - пересторогою звучать слова Данте Алігєрі. Після був потік 44 - 46 років, де гнали по стічних трубах цілі нації: кримські татари, інгуші, прибалти, месхетинці, чеченці, - із 650 тисяч дві третини загинуло, а ще мільйони і мільйони тих хто побував у полоні, вивезених у Німеччину на роботи. Вони теж не писали. А потік 37-38 років прихватив і поніс на Архіпелаг людей з посадою і освітою. Революція, як та гадюка, що почала їсти себе з хвоста, нарешті добралася до голови. Вони, як павуки в банці, почали нищити одне одного. Доносили всі на всіх, бичували та шельмували інших: брат пішов на брата, син на батька, відказувалися від батьків і дітей..., щоб самому скласти голову через якийсь час. Епоха породжував павликів морозових, стаханових та різного роду дегенератів, кремлівські жінки яких сиділи в тюрмах. Психоз та істерія доходила до крайнощів: так, голова уряду червоної Уркаїни, якого Ленін називав «человек выдающейся воли», П‘ятаков запропонував власноручно розстріляти…, – ось його ж слова, які писав сталіну, коли був заарештований: «Чтобы доказать лояльность к партии, я готов расстрелять всех эсеров, осужденных по первому процессу, включая собственную жену». Ще дальше в своїй аморальності пішла донька полум‘яного більшовика Г.Гринька, яка захотіла знищити свого батька. Віршомаз дем‘ян бідний(на голову і совість) бажав бути присутнім при розстрілі: «Я пошел с великим удовольствием. Для революционного вдохновения». Ленін істерично писав: «Зажиточные крестьяне - это вампиры, это пауки, это кровпийцы. Смерть им!». Крупська згадувала що Ілліч сідав в лодку і бив прикладом по головах зайців, які безпомічно скупчилися на льоду. Ще один приклад: Горький спитав цього ж типа, чи любить він Бетховена. «Я люблю музыку, но сейчас такое время, что надо наивных людей бить по голове», - відповів вождик. Боже! Боже!...Морок і тьма поглинули все людське… А куди віднести і хто спроможний згадати всі невеличкі потічки, які, зливаючись, утворили моря горя і страхів для всіх людей. А вони почались зразу, коли до влади прийшли нелюди: з розгону Установчих зборів і оголошення поза законом усіх партій. Вже в статті "Як організувати змагання" в січні 1918 року Ленін оголосив загальну мету: "очистку земли от всяких вредных насекомых". Він писав у листі членам Політбюро, ОГПУ , наркомату юстиції: «Чем большее число представителей реакции, духовенства удасться нам по этому поводу расстрелять, тем лучше». І пішли в "расход" кадети і меншовики, есери, анархісти, соціалісти і толстовці, телеграфісти і кронштадці, тамбовські, рязанські, костромські, київські і смоленські учасники заворушень, комбіди шльопали за сіньми сільрад або в задвірках, заручники із селян і перші концентраційні табори Тухачевського; наукові круги, всі університети, художні, літературні і інженерні, священники, монахи і ті, що в хорі співали; баржі з офіцерами і висилка інтелигенції за кордон 1922р., а сумнозвісний закон від 7 серпня 1932 року про 5 колосків, тільки до 1933 року було арештовано 55 тис. селян і 2110 розстріляно. Нам зараз зрозуміти важко, майже неможливо, як це робітники й селяни, тільки-но ставши диктатурою пролетаріату, тут же відлинювали від роботи й крали. Кодування страху, систем страху спричинили до масового зомбування населення на безпорадність перед дійсністю, на страх перед реформами надовго наперед. Тобто сталінська параноїдальна система ще не зникла і довго буде даватися взнаки. Адже насилля не живе одне і не може жити окремо: воно напряму переплетено з обманом і між ними тісні природні зв‘язки; насильству нічим прикритись, крім обману, а обману, в свою чергу, нічим втриматись, крім як насильства. Кожний, хто хоч раз проголосив насилля своїм методом, безперечно, повинен вибирати обман своїм принципом. У Російському державному архіві соціально-політичної історії збереглася частина відверто цинічної записки, яка була написана Леніним наприкінці жовтня – на початку листопада 1920 р. і була адресована помічникові Троцького Є. Склянському: «...чудовий план! Докінчуйте його разом із Дзержинським. Під видом «зелених» (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10–20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 карбованців за повішеного». За підрахунками істориків у Криму 1918–1921 рр. було знищено від 56 до 120 тис. осіб, населення півострова зменшилася на 100 000 осіб, окремі татарські села були повністю ліквідовано. Ось їх методи. Але часи змінюються і знаменням доби стає те, що народу повертається історія, точніше - народ повертає собі історію - правду. Минуле боліло кожного із нас - справжнє, не прикрите і не прикрашене вимислами і перекрученнями, яке було в житті. А інше минуле - спеціально створене для "поглибленого вивчення" і твердого запам‘ятовування і оболванювання мас - вправлялось в лискучі рамки історичних термінів та економічною і філософською фразеологією, з розписаними дійовими особами та відзначеними виконавцями, із величезними подвигами, відкоригованими помилками і засудженими відхиленнями. Для виправдовування, на всяк випадок, стверджувалось, що велика мета породжує велику енергію, а при фантастичних кроках і величі задумів спробуй обійтися без "видатків виробництва", без отих споконвічних трісок, що розлітаються врізнобіч при карколомних темпах древорубства: «Пусть моськи буржуазного общества визжат и лают по поводу каждой лишней щепки при рубке старого леса. На то они и моськи, чтобы лаять на пролетарського слона» (В.И.Ленин, т.36, с.193). Між тим, що були і запаморочення, але то від успіху, шкідництво - протидія ворогів, антипартійний ухил - це зловмисність шпіонів, але це переборено і подолано. "Вороги народу" канули в небуття, а залишилась чиста історія - героїка боротьби і перемог, а решта - не варте уваги. В ті часи користувалися визначенням історії апологета і корифея радянської історичної науки М.Н.Покровського:"Історія - це політика, обернена в минуле" Розумієте? Вона аж ніяк не виконувала постулат родоначальника історії Геродота:"щоб часом не кануло в забуття те, що діялось на світі". Забуті слова гідальго Дон Кіхота з Ламанча: «…історики завжди мають бути точними, правдомовними і безсторонніми, щоб ні власний інтерес, ні страждання, ні ворожнеча, ні дружба не могли збити її з путі істини, бо істина – це матір історії, а сама історія – це суперниця часу, хоронителька дій, свідок минувщини, приклад і пересторога для сучасності, наука для майбуття». Отак і жили: з дисцильованою історією, знеболювальною ідеологією, флюгерною політекономією і дишельними законами, що обслуговували злочинний режим. А робили це лизоблюди, що спеціалізувалися на підробках, досягаючи цим чинів, ступенів та звань, і відстоювали вузьковідомчі інтереси верхів державного апарату та партійної номенклатури, а народ - творець і великомученик історії - залишався осторонь. Вони, герострати сучасності, повинні бути викреслені з пам‘яті людської, бо розум жахається перед картинами пекла, який вони творили, відмовляється собі навіть уявити, як безсилий він перед безмежністю. Совєтська червона чума в образах леніна, сталіна та інших, з кошмарами тих часів, приголомшує людське розуміння, паралізує свідомість. Нелюди, в кому поєднувались страх, підступність, зрадництво та нечувана жорстокість, власноруч кров’ю заливали Україну, відчиняли ворота ворожим полчищам, нацьковували на своїй землі брат на брата. Справжніх істориків - професіоналів, які повинні по деяких скупих уривках і фрагментах тексту, читанням між рядків і навіть інтонації, встановити дійсну ситуацію, як Кюв‘є по зубу встановити скелет, не було. "Брехня во спасіння" стала неписаним правилом суспільної свідомості, домінантою і найкоротшим шляхом до благополуччя в житті, в науці, яка, як підступна діва, віддалась за безцінь на глум тоталітаризму, що створювало атмосферу, коли кожний натяк на здоровий глузд піддавався травлі і улюлюканню. Фундаментальних ідей не було - про що мова?- тільки схоластика і догматизм, які обслуговувались нечесними на руку і з запроданою душею лженауковцями. І багаторічні колективні зусилля сотень так званих науковців, об‘єднаний потенціал багатьох науково-дослідних та академічних інститутів виплодили монументальний друкований "серіал" - про історію та розвиток радянської влади. Коштовне, що блистіло, як алмаз, в порівнянні з яким все інше лиш оправа, але безглузде видання стало невід‘ємною частиною оздоблення і компонентом інтер‘єру високих службових кабінетів, в яких вироблялась стратегія страти свого народу. Творці фундаментальних багатотомних студій замахувалися на вічність, попираючи святе, надихнуті романтичними концепціями соціалістичного реалізму, побудованого на простому обмані. Як могли повірити неприкритому Злу. Ось як думав класик Ф.Енгельс: «Не удалась лобовая атака, перейдем в обход, будем действовать осадой и сапой. А вообще эту варварскую страну, идущую своим неисторическим путем, победить извне невозможно. Надо бы внедрить в нее какую- то не свойственную ей идеологию». І закинули ідіотологію. Як її розумів В.Ленін? Так само. Ієзуітськи. У листі до РЦХОНу писав: « Советская власть в деревне очень слаба. Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там, что мы смогли сделать в городе». Коментувати?.. Нехай це зробить фізіолог І.Павлов, який сказав, що «революция была сделана сумашедшим с сифилисом в голове». Філософ Ільїн відмічав, що слов‘яни по менталітету дуже наївні і готові йти в тяжку годину за будь-яким негідником, навіть в прірву. І пішли… На початку липня 2009 р. Парламентська Асамблея Організації з безпеки та співпраці у Європі прирівняла сталінізм до нацизму, а кілька місяців пізніше Європейський парламент заявив про тотожність фашизму та комунізму. І ставлять боввани тирану. Це те саме, що ставити Гітлеру. Про комуністичний масовий терор у Радянському Союзі, складовою частиною якого була Україна, та про пригоди «привиду комунізму» в усьому світі написано чимало – можна сказати навіть дуже багато, особливо,коли взяти до уваги свідчення, які з’явилися фактично відразу після приходу комуністів до влади. Відсилаю читача до досліджень С.П.Мельгунов в книзі "Красный террор" в Россiї 1918 -- 1923. Окреме місце належить дослідженню французьких дослідників за назвою «Чорна книга комунізму: злочини, терор, репресії», український переклад якого забарився більше ніж на 10 років. А почали з «опіуму народу». Релігія – це загальна теорія неправдивого світу, який може бути поборений тільки через «скасування релігії як ілюзорного щастя народу», - проголосили вожді. Скасування існуючої релігії і запровадження войовничого атеїзму визнаються передумовою комуністичної справедливості. В 1917 р. Росію завоювали прибульці-сатаністи в шкіряних тужурках і оголосили знищення не просто релігії, а передусім віруючим, священикам, храмам, культурі, що відводили б увагу від революційного перетворення старого світу. Землю топтала людськими ногами жорстока невидима потвора, людськими руками виривалося з неї святе коріння. Найчастіше орудували ночами, як вовче кодло. Була оголошена війна власному народові, для цього потрібно знищити його святість - духовність. Завоювання влади комуністами у Росії, а незабаром і в Україні, розпочалося зокрема з терору проти священиків і віруючих. Церкви висаджували у повітря, священнослужителів репресували, релігійні свята фактично заборонили. Ленін твердо дотримувався принципів і в листі до членів Політбюро вимагав: «Тепер, коли панує повний голод, слід якомога більше розстрілювати представників церковної ієрархії». До 1921 р. зі ста тисяч дореволюційних священиків залишилося 40 тис. Видатні філософи ХХ століття – Франк, Ільїн, Бердяєв – прийшли до думки, що з‘явився новий антропологічний тип - по своїй суті антинаціональний, з антихристиянськими поглядами на життя, а Вернадський - на поверхню із цього хаосу вилізли мародери, вбивці злодії, асоціальні елементи. Ленін прямо заявляв: «Мы должны принимать в партию воров, лакеев, пауперов(нищих) и проституток». У 1932 р. Сталін оголосив «безбожну п’ятирічку» і зажадав, щоб ім’я Бога зникло в СРСР. Мали зникнути цілі народи. До геґелівської концепції про неісторичні народи Енгельс додав радикалізму – він диференціював нації на «революційні» і «контрреволюційні». В Австро-Угорській монархії до революційних націй потрапили німці, мадяри й поляки; до контрреволюційних – решта «малих слов’янських народностей». Думки Енгельса з цього приводу просто шокують сучасника: він писав буквально таке: «У найближчій світовій війні з лиця землі зникнуть не тільки реакційні класи і династії, але й цілі реакційні народи. І це теж буде прогресом». Енгельс переконував, що «великі» народи неминуче поглинуть «малі» народи, асимілюють їх культуру і мову, як народів «неісторичних». Наприклад, Маркс і Енгельс не могли зрозуміти навіщо чехам потрібно повертатися до своєї майже витісненої «великою німецькою культурою» провінційної і непрестижної селянської культури, розвивали думку, що чехи – це «реакційна руїна народу», яка має бути розчищена вихором світової революції задля прогресу комунізму. Польсько-американський дослідник А. Валіцький міркує так: «важко заперечити, що це не було заохоченням до геноциду». Ось слова Енгельса зі статті «Демократичний панславізм»: «… не обходиться без того, щоб не розтоптати кілька ніжних національних квіток. Але без насильства і невблаганної нещадності в історії ніщо не робиться». Ці слова цілком могли б належати Гітлеру, і це дає підстави говорити про комуно-фашистський аспект марксистської ідеології. Нарком юстиції РСФСР І. Штейнберг писав, що «терор – це не одинична дія, не ізольований, випадковий, хоч і повторюваний прояв владної більшості… Терор – це узаконений план масового залякування, примушування, винищення зі сторони влади». Перші концтабори у советській Росії почали створюватися після ленінського розпорядження у вересні 1918 р.– Соловецькі табори, як механізм майбутнього ГУЛАГу. Ленін обґрунтовував: «ми над «чистою» демократією глузуємо… революційна доцільність вище формального демократизму … ». <…> «Ми не визнаємо ні свобод, ні рівності, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу». Наведу ще кілька цікавих фактів з не опублікованих рукописів Леніна «секретного фонду» бувшого Центрального партійного архіву Інституту марксизму-ленінізму, відкриті восени 1990 року і які не потребують коментарів.Достатньо одного з цих фактів, щоб все зрозуміти. На 166 сторінці 5-го тому «Воспоминаний о В.И.Ленине», виданого Політвидавом в 1990 році в «Записях о Ленине» активного учасника Сергія Мстиславського (стаття перевидана через 65 років) читаємо: «Перед разгоном Учредительного собрания был розговор с Лениным группы членов ЦК левах эсеров. Спиридонова говорила очень возбужденно: сказала что-то про «хулиганство» и упомьянула о морали. Ленин сейчас же поднял брови: «Морали в политике нет, а есть только целеобразность». Обгрунтовуючи схему превентивного терору, для залякування населення, у всі кінці краъни летять накази: «…будьте образцово безпощадны», «Надо поощрять енергию и массовидность террора…», «Если вы абсолютно уверены, что нет сил для свирепой и беспощадной расправы, то телеграфируйте», «Расстреливать, никого не спрашивая и не допуская никакой волокиты». 26 червня 1918 року Ленін своєму пітерському наміснику вичитує: «Тов. Зиновьев! Мы услышали в ЦК, что в Питере рабочие хотели ответить за убийство Володарского массовым терором и что вы удержали. Протестую решительно! Мы комроментируем себя: грозим даже в резолюциях Совдепа массовым терором, а корда до дела, тормозим революционную инициативу масс, вполне правильную. Это не-воз-мож-но!» Ще до голоду і прийнятя рішення про масові розстріли заложників у відповідь за вбивство Урицького та поранення Леніна, 11 серпня 1918 р. шле лист «товарищам Кураеву, Бош, Минкину и другим пензенским коммунистам»: «Товарищи! Восстание пяти волостей кулачья должно повести к БЕСПОЩАДНОМУ подавлению. Этого требует интерес ВСЕЙ революции, ибо теперь ВЗЯТ «последний решительный бой» с кулачьем. Образец надо дать. 1( Повесить (непременно повесить, дабы народ видел) НЕ МЕНЬШЕ 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц. 2) Опубликовать имена. 3) Отнять у них ВЕСЬ хлеб. 4) Назначить заложников – согласно вчерайшей телеграмме. Сделать так, чтобы на сотни верст кругом народ видел, трепетал, знал, кричал: ДУШАТ и задушат кровопийц-кулаков. Телеграфируйте получение и ИСПОЛНЕНИЕ… Р.S. Найдите людей ПОТВЕРЖЕ. Ленин». Після таких розпоряджень він дальше продовжував: «использовать латышей», «безпощадно», «обнаруживаете мягкотелость», «бездеятельность преступна», «возмущен вашей слабостью». Вивчивши досвід Паризької комуни, з уроків її поразки приходить до висновку: революція повинна вміти захищатися. Але чи може бути виправданим той факт, що заради тактичних військових цілей наказав підпалити все місто? В записці від 3 червня 1918 р. він поручає «передать Теру , чтобы он все подготовил для сожжения Баку, в случае нашествия (малось на увазі небезпека захоплення міста британськими чи турецькими військами), и чтобы печатно обьявили это в Баку». Яке лихо спіткало б населення стародавнього міста, якби голова ЧК Бакинського Раднаркому С. Тер-Габрієлян виконав цей наказ. Часто виникає питання: до яких джерел звертатися? До повного зібрання творів – 55 томів? Хто їх читав? Там все причесано, ретушовано і лаковано. В 51 томі в листі Л.Троцькому від 22 жовтня 1919 р. викинуто слова виділені курсивом: «Покончить с Юденичем нам дьявольски важно. Если наступление начато, нельзя ли мобилизовать еще тысяч 20 рабочих плюс тисяч 10 буржуев, поставить позади их пулеметы, расстрелять несколько сот и добиться настоящего массового напора на Юденича?» В жовтні 1918 р. ставиться питання « об уничтожении документов частной собственности». Для цього наказано всі нотаріальні акти, без всяких постанов «превратить в бумажную массу», рекомендуючи « технически это изучить заранее». У випадку поразки більшовиків ніхто довго не не зміг розібратися і довести, що і кому належить – така дрібна собі пакость класовому ворогу. В іншому листі – по питанню зустрічі іноземної профсоюзної делегації з Англії весною 1920 р. дає інструкції Чічерину: тайно підготувати компанію по дискредитації – «затравить, но в формах архивежливых». А з весни 1922 р. задумано широкомасштабну акцію по висилці за рубіж представників інтелігенції, яких в листі до Горького недвозначно оцінює «как интелигентиков, лакеев капитала, мнящих себя мозгом нации. На деле это не мозг, а г…» В листі до Дзержинського від 19 травня 1922р. опублікованому в ПЗТ він пропонує обговорити «все меры» до висилки, зібрати письмові відзиви на некомуністичні видання, «собрать систематические сведения о политическом стаже, работе и литературной деятельности проффесоров и писателей». Та вже в листі до Сталіна від 17 липня того ж року, що зберігається в «секретном фонде», він пише: «выслать за границу безжалостно», «всех их – вон из России», « арестовать несколько сот и БЕЗ ОБЬЯВЛЕНИЯ мотивов – выезжайте, господа!», «Очистим Россию надолго». І очистили, підмінивши її на лжеінтелігенцію… Так говорилося і так робилося. З перших кроків комуністична влада під керівництвом Леніна брутально ліквідувала правові норми і навіть уявлення про право: знищено діюче цивільне, кримінальне й адміністративне законодавство, усунуті всі судові органи. Голова Революційного військового трибуналу РСФСР К. Х. Данішевський заявив: «Військові трибунали не керуються і не повинні керуватися ніякими юридичними нормами. Це каральні органи, що створені у процесі напруженої революційної боротьби і виносять свої присуди, керуючись принципом політичної доцільності і правосвідомістю комуністів». Цілком у дусі ленінських настанов діяв комуністичний прагматик Троцький: «питання про те, кому панувати у країні, тобто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох сторін не посиланням на конституцію, а застосуванням усіх форм насильства. …Питання про форми репресій чи про їх ступінь, звичайно, не є принциповим. Це питання доцільності». Ленін категорично не підтримував національне прагнення до самостійності і визначав його реакційним та контрреволюційним. Влада необмеженої диктатури пролетаріату, за його задумом, повинна була розв’язати будь-які національні проблеми. Особливо ж Ленін ненавидів селянство, вбачаючи в ньому прихованого ворога – дрібного товаровиробника. 12 червня 1918 р. Тухачевський видає наказ № 0116 про використання хімічно-отруйних речовин для придушення селян Тамбовщини, це робили «герої» - котовські, уборевичі, ягоди, жукови…, знищивши 110 тисяч життів, заводили кримінальні справи на 13-літніх. Кожний десятий орден червоного прапора за «тамбовську Вандею». Кожен із цих малих більше значить любого з цих катів, що залишили після себе чумацький шлях міріад зірок – замордованих і закатованих життів. Світ уподібнився Ноєвому ковчегу: горстка людей і ума скотів. Ніхто з них не був винний ні в чому, але вони належали до класу, який був винен у всьому. Задум Леніна полягав у тому, щоб позбавити селянина засобів приватного виробництва – передусім землі і перетворити його на державних людей. Так воно і сталося завдяки колективізації, здійсненої Сталіним, – селяни до сьогодні фактично позбавлені землі і залишаються залежними від влади. «На землю України зло прийшло під виглядом найбільшого добра» і воно не зникло досі, писав Дж. Мейс. Це передусім стосується тої легковірності, з якою прості й освічені маси сприйняли великодержавну комуністичну риторику, приправлену гаслами «земля – народам», «фабрики – робітникам». Насправді ж дослідження показують, що за період 1917–1921 рр. загинуло внаслідок розв’язаної комуністами війни та репресій понад 8 млн. душ. Лише у Києві, Таганрозі, Криму і в станицях Кубані комуністичний режим приблизно за півтора роки (1918–1919) знищив 1 млн. 700 000 осіб – фактично суспільну еліту того часу. Взимку 1920 р. у Криму розстріляно 96 тис. людей. У перші місяці утворення Української Центральної Ради на кількох вузлових станціях було знищено 30 000 офіцерів і старшин українського походження. Водночас 9 000 курсантів українців було розстріляно у Саратові і Харкові. Це був заздалегідь продуманий випереджувальний удар по українському рухові за незалежність. Механізм масового терору був офіційно узаконений комуністами 5.09.1918 р. Декретом про «червоний терор» як «вищу форму» класової боротьби. Комуністи-ленінці з грудня 1917 до кінця 1919 р. розв’язали й інспірували три агресивні війни проти України. Вони завершилися поразкою українського прагнення до свободи, хоча спорадичний відчайдушний опір проти окупантів тривав ще років три. За період 1921–1922 рр. понад 10 тис. українських офіцерів, солдатів і представників адміністрації комуністи розстріляли у м. Вінниці за участь у національно-визвольній війні. Наслідком поразки національно-визвольного руху і втрати української незалежності стало творення міфу про так зване «добровільне» входження до складу СРСР на підставі «Договору про утворення СРСР…» 1922 р. Професор Ярослав Дашкевич ще в 1993 р. науково довів, що маємо справу з фальсифікацією й ошуканством усієї світової громадськості. Насправді, цей «договір» слугував лише фіговим листком для прикриття анексії та фактичної окупації більшовицькою Росією України. Комуністи виявилися неперевершеними майстрами інсинуацій, фальшування, обдурювання і видавання чорного за біле. Я. Дашкевич встановив, що т.зв.«Союзний договір» про утворення СРСР «ніколи не було затверджено і той проект (бо це був проект), що поданий на І-й з’їзд Рад СРСР, ніколи не набрав юридичної сили та в жодному випадку не став підставою існування СРСР». Його ратифікацію і введення у дію було перенесено на 2-й з’їзд Рад, але насправді це ніколи не було зроблено, а тому «Договір» так і залишився на стадії проекту. Проте слушно зауважує Дж. Мейс, що лише «соціальним расизмом Леніна неможливо пояснити суть національної політики більшовиків. Показова щодо цього історія українського національного комунізму. Він виступав із тими ж гаслами, тією ж ідеологією, соціальною платформою, що й російські більшовики». Саме вони й підтримали наступ радянських російських військ у Лівобережній Україні 1919 р. і в цьому несуть відповідальність за всі наступні наслідки комуністичного панування. Народна самоорганізація вилилася у 1917–1923 рр. у створення організованого збройного опору комуністичним загарбникам, які вторглися в УНР з Росії за наказом Леніна. Війна велася на два російські фронти: з Червоною армією і білогвардійською. Часом виникав ще один фронт – внутрішній з махновщиною. У будь-якому разі, це була національно-визвольна боротьба українців за власну національну державу і широкі громадянські права. Після поразки офіційних збройних формувань УНР, боротьба перетворилася на повстанську. Дуже важливо усвідомити, що збройний повстанський опір почався не у 1942 р. а у 1919–1923 рр. – його організували отамани Великої України – від Холодного Яру до Слобожанщини і Півдня. Саме досвід цієї повстанської боротьби послужив переконливим прикладом для організованого опору на Західній Україні у роки Другої світової війни. Важливо також розуміти, що ж сталося після поразки українців, адже вони війну програли. Хто тоді її виграв? Відповідь на це питання дав російський кат-загарбник Муравйов, той, хто перший зайняв Україну в ім'я Совєтської Росії. Здобувши Київ у 1918 р., він повідомив Москву, що принесену багнетами його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. «Це і є офіційне підтвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами». І знову ж таки, вирішальну роль у конвертацію комуністичного інтернаціоналізму в великодержавний російський націоналізм комуністичного ґатунку відіграли Ленін, Троцький, Сталін і керована ними компартія. Колоніальна політика кремлівських комуністів була цілком послідовною і стосувалася всього українського суспільства. Ось типові слова гвинтика Латинова із таємного рапорту хорунжого Степана Львівського до начальника Військової ліквідаційної комісії від 30 грудня 1920 року: «Більшовики не рахуються зовсім з людністю, поводяться, як з окупованою місцевостею в повному розумінні цього слова. Наплювать, що голодують, хай вимре 75% людності, а не вимре, розстріляємо, - тоді 25 % стане покірною. Нам потрібна сама Україна, людність не потрібна». Покірність. Ось що потрібно було іродам. Що треба ще говорити, які наводити аргументи? Зараз всі думають що Совєтська влада впала, прийшла демократія. Обман , - хохлократія. Вона тільки трансформувалася, завуалізувалася, прикрилася. Більшість біля корита, ті самі, що породив їх єдиний член - ЦК-КГБю. Звернемося ще до іншого джерела. Згідно з офіційною статистикою у 1925–1926 рр. частка України у союзному виробництві була такою: 81% вугілля, 68% залізної руди, 77% сталі, 82% цукру і т.д. Вражаючі цифри як для самостійного державного розвитку. Проте у Україні вже цупко вкорінювалася колоніальна влада. Яскраве потвердження тому знаходимо у піднятих з архіву матеріалах. Придивимося, наприклад, до вражаючого документу, направленому групою делегатів ХІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад до його президії (28.02.1931 р., м. Харків). Текст документу з вимогою дати офіційне пояснення на з’їзді складається з 22 пунктів і викладений на п’яти друкованих сторінках. Наведу лише деякі:Пункт №4: «Чим викликана нинішня централізаторська стихія – ліквідація Наркомземів Союзних республік, переїзд основних трестів з України в Москву, повна концентрація в апаратах Союзних наркоматів – управління промисловістю, науково-дослідних і навчальних закладів?»;№ 7:«Хто повинен мати більший бюджет, республіка з 30 мільйонами населення чи Московський округ з 5-ма мільйонами? Чому тоді перша у 1929 році мала такий самий бюджет, як друга, у 270 000.000 рублів? Як це треба розуміти і звідки це походить?» (із статті «Геноцид»). Мовчить офіційна статистика про лихі часи, відмовчуються архіви, абсолютно нічого взяти з кишенькової преси. Звичайно, на десятиріччя можна засекретити архіви, можна приховати в глибоких спецсховищах викривальні документи або їх знищити,можна прикритись маревом діалектичного словоблуддя, можна замести сліди злочинів переписуванням по кілька разів історію на догоду диктаторів чи скороминущих ідеологічних божків. А з пам‘яттю народу нічого не вдієш. Приходить пора твердого осмислення недавньої історії, правдиво гострих оцінок, ще вчора сакраментальних подій і постатей. Падають догми і плакатні велети, і є надія на повернення добрих імен насправді чесних і мужніх людей. Бо після заборон, утисків, принижень людської гідності пам‘ять оживає, відроджується - що б там не було; кожна людина і весь народ хочуть осмислити власне минуле своїми доступними засобами, покладаючись на пропущені крізь себе достовірні історичні факти, на народну мораль і власний досвід пережитого лиха, на природне розуміння добра і зла, правди і кривди. Осмислити, нарешті, що з нами відбулося в близькі, далекі моменти нашої історії? Осмислити і пояснити собі і всьому світові, як могло це статися, що народ враз втратив весь зміст і сенс життя, що душа його зазнала жорсткого шоку, від кого не врятувала ні споконвічна практичність та еволюційне прагнення інстинкту до самозбереження. Пограбовані, розтоптані, зламані голодом і жорстокістю влади люди вже не намагалися шукати виходу з цієї обстановки і повністю віддалися на поталу і глумлення беззаконня бандитів - яничарів. Як могла прийти підміна суті, що Зло прийшло у масці Добра? Вічно нерозгадане запитання хвилюватиме уми людства:"Як це могло трапитись, чому люди вмирали мовчки? Як? Як? Безліч "Як"? Питань більше, ніж відповідей. Кожен міг би сказати, подібно жителю з Вінницької області Бойчуку Петру Кириловичу : «Всьому цьому одна назва - злочин. Злочин умисний, спланований і продуманий. Злочин, про який донедавна і сказати вголос не смів. Але люди нічого не забули. У людей добра пам‘ять. Вона не дасть забути помилок минулого, щоб вони не повторювались у майбутньому.» Ось іще одне свідчення: "Насамперед беззаконня пожирає совість та справедливість. Потім дружбу і родичання. Аби завмерли співчуття і милосердя. І згасла взаємодопомога. Опісля коса бере самих людей". Чи це і не про наші часи? Який історик, політик чи соціолог пояснить людську трагедію переконливіше щирше, аніж робить це на кількох сторінках учнівського зошита свідок? Зробивши такий довгий, повністю не вичерпаний, але необхідний вступ, як археологи, почнемо крок за кроком встановлювати, як художники, реставровувати загальну картину цього лихоліття. Все це, як не дивно, на перший погляд, проходило до банального просто. Робили темну справу злодії, як шакали, вночі, коли люди доброї волі з праці відпочивали. Тут і переваги очевидні: приїжджає декілька озброєних проти одного. За час збирання і обшуку, напевне, не збереться біля під‘їзду натовп однодумців чи просто зівак, та й ні сусідські будинки, ні міські вулиці не бачать, скільки повезли на ніч у воронках, замаскованих під вивісками "Хліб"; "Продукти" і т.п. А життя продовжувалось, всі вдавали, ніби нічого не відбувається: по тій же асфальтованій дорозі, по якій вночі сновигали воронки, вдень марширує молоде сліпе плем‘я із кумачем в руках, квітами і співає:"Как вольно дишит человек"? – писав О.І.Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ». Самі жертви в згоді з оперативниками ведуть себе як можна благородніше, щоб не дати тим, яких поки не чіпають сьогодні, затьмарити існування зникненням приреченого. Іноді арешти здаються ніби грою: стільки вкладено в них надлишкової видумки ситої енергії ледачого і злочинного розуму. І без цього спектаклю жертва б не опиралась, але оригінальність у темній справі приваблює. Це вже в 1945-46 рр. не було цієї гри, бо теорія сильно полиняла та облетіли ритуальні пір‘я, і виглядав арешт , як звичайна собі убога перекличка. Майже всі, більшість, тримались малодушно, безпомічно, фатально приречено. Зрозуміло, що арешт - це мить різкого переходу з одного стану в інший, це осліплення спалахом і удар, від якого дійсність просувається в минуле, а неможливе стає повнокровною реальністю. Різкий нічний дзвінок, або грубий стук у двері - і попереду розбите і спустошене життя. Ті, хто попав у пащу до них - назавжди і безповоротно. Не було безіменних, а були люди зі своїм ім‘ям, вірою і надіями, і муки найнепомітнішого з них були не меншими, ніж муки того, чиє ім‘я ввійшло в історію, бо під кожним могильним каменем, відмічав І.Гейне, лежить ціла історія Всесвіту, мікрокосму. "В чому вина цих людей?" - запитує і відповідає Ю.Фучик, жертва іншого "ізму".- Перш за все в тому, що вони ні в чому не винні. Просто , запах крові, яка неперервно ллється, лоскотить ніздрі двоногих звірів - це їхнє свято, торжество знищення. Свинцева смерть, як чума, розходиться по всій країні і не жаліє нікого. А людина серед цього жаху живе? Неймовірно. Але вона живе, їсть, спить, любить, працює і робить багато речей, які зовсім не в‘яжуться і не сумісні зі смертю. Напевне, кожен у глибині душі відчуває гнітючий тягар, але несе його не згинаючись і не падаючи духом... Вони шумлять, веселі, блаженно втомлені сонцем, водою. Однієї тільки смерті, яка кожну хвилину підстерігає їх, вибираючи все нові й нові жертви, я не побачив на їхніх обличчях. Вони копошаться, немовби кролики, легковажні і милі. Візьми й витягни одного з них - решта заб‘ється десь у куточок, а через мить дивись, уже знову почали свою возню, знову клопочуться і радіють, повні життя». Політичні арешти весь час відрізнялися саме тим, що заарештовували людей ні в чому не винних, тобто не підготовлених ні до якого опору. Складалося загальне враження приреченості, і уява вимальовувала, що від ГПУ-НКВД-КДБ втекти неможливо. І навіть в розпал епідемії арештів, коли люди йшли на роботу і кожен день прощались із сім‘єю, бо не були впевнені, що повернуться ввечері, - навіть тоді вони не тікали. Органи, частіше за все, не мали глибоких підстав для вибору арештанта, переслідувалась лише ціль конкретної цифри, накиненої зверху. Заповнювати цифри людськими життями могли закономірно і плавно, а могли носити чисто випадковий характер. Кожне місто, район, військова частина отримувала контрольні цифри і повинні були виконати їх вчасно. Все решта - від вправності оперативників. Ось буквально кілька прикладів. Новокузнецьк викликав на змагання Томськ: хто більше заарештує «ворогів народу» по першій категорії (розстріл) і по ІІ категорії (10 років без права переписки). Так, Томську пропонувалось пустити по першій категорії 10-20 тис. і більше, по ІІ – не менше 20 тис. Томськ став переможцем, за що Овчинніков і отримав орден Леніна. А бувало і таке: прийшла телеграма в Ташкент, щоб «слали двісті». А вони тільки що вигребли і ніби нікого брати. Правда, підвезли із району з півсотні. Ідея! Взятих міліцією побутових, перекваліфікувати по 58 статті! Сказано - зроблено. Але контрольної цифри все одно немає. І знову ідея! Еврика!.. На одній із міських площ цигани самовільно розбили табір. Оточили – і всіх чоловіків від 17 до 60 загребли. План виконано! В Осетії була видана директива розстріляти по республіці 500 чоловік, вони просили добавити, їм дозволили ще 250. Телеграми, злегка зашифровані, передавались звичайним зв‘язком. У Темрюці телеграфістка із святої простоти передала на комутатор НКВД, щоб завтра відправили в Краснодар 240 ящиків мила. Зранку вона дізналась про великі арешти – і здогадалась! Розказала подрузі про телеграму. Тут же бідолашну і посадили. Випадки один дикіше іншого, а скільки їх ?.?.?.. Загальна невинність породжувала і загальну бездіяльність? Може обійдеться? Хоча не в одного, а в багатьох було розуміння: кожна чесна людина повинна попасти в тюрму. Більшість жила надією : якщо ти не винен – то за що ж можуть взяти? Це помилка. Розберуться і випустять. Ти на цілих сто відсотків не винен, це вони – вороги народу. Ти ще розглядаєш Органи як заклад чисто логічний: розберуться і випустять. Та й чому саме опиратися? Адже арешт складається з маленьких дрібниць: багато численних дрібниць – і через кожного взятого окремо немає потреби і змісту полемізувати і сперечатися, - а всі ці разом дрібниці неминуче і складаються в арешт. Людина, внутрішньо не підготовлена до насильства, завжди слабша за нього. Мало які смільчаки думають миттєво. А що, якби кожний оперативник, йдучи вночі на арешт, не був впевненим, що повернеться живим, і прощався б із своєю сім‘єю. Якби у всі часи масових посадок, коли саджали чверть міста, люди не сиділи по своїх норках, мліючи від страху при кожному ударі парадних дверей чи кроках на сходах, а зрозуміли, що втрачати нічого. Якби… Якби… Вас ведуть крізь натовп, між сотень таких же невинних і завтра приречених. І ніщо, ніхто не заважає. І можна, і вкрай необхідно б кричати! Кричати, що невинно арештовані! Що переодягнені злодії беруть людей! Що беруть на підставних доносах і на основі брехні! Що йде глуха розправа над мільйонами чесних людей! І почули б такі викрики багато разів на день і в різних частинах села, міста, то , може, б і люди стрепенулись та задумались. Ні! Загіпнозовані люб’язно шанували своїх катів. Значить помилявся Ф.Енгельс , який писав: «На практике мы должны требовать решительных мероприятий и беспощадности. Побежденные должны безжалостно уничтожаться. Ну, а любить ведь нас демократическая, красная или коммунистическая чернь никогда не будет». Всупереч будь-якій логіці любили, і дальше раби шанують своїх катів... За словами художника-умільця Миколи Сядристого ворошилов підписав 19 тисяч смертних вироків, сталін – 43 тисячі, а молотов – 49 тисяч. Маленькі людці. Може, арешти не стали б такими легкими і масовими? Непоодинокі випадки були, що при крикові розторопні молодчики відступали. Кроти, бачте, не могли працювати при світлі, вдень. « Так чому ж мовчали і мовчимо?»- ще і ще раз запитуємо себе. Позицію громадськості та кожного зокрема можна передати словами Т.Шевченка: «А ми дивились та мовчали. Та мовчки чухали чуби. Німії подлії раби…». Бо у кожного знайдеться завжди дюжина гладеньких причин, чому він не жертвує собою: одні сподіваються на благополучне завершення і криком бояться його порушити, інші не дозріли до поняття протесту: вони покірні вівці. І, нарешті, розряд людей, в яких груди переповнені, очі багато бачили, щоб можна все виплеснути – це озеро негодування – в декількох беззв‘язних викриках. Попробуйте зараз , в час масового безправ‘я і показової демократії , викриктнути: «Ні!» - просто сказати? В час масових арештів, коли беруть всіх, як ти – чесних, а за тобою чомусь не йдуть і не йдуть… Це мука, це страждання, гірше всякого арешту. І не тільки для слабких духом арешт – полегшення, навіть радіти. Багато можуть разом із артистом Н.В.Богословським сказати: « В моїй біографії є один ганебний факт: я не сидів» Відомо, що будь-який орган без вправ відмирає, і вони вправлялись. Звідували новий смак, виникав новий апетит. Вони підчищали всіх і вся, очищались великі міста і малі, села для того, щоб наступило світле майбутнє для решти. Брали студентів, робочих, інтелігенцію, спеціалістів, державних чиновників, брали і особистих дворян, тобто тих, хто закінчив університет. Розум не потрібний, тільки його імітація Забастовка студентів… Що, розганяли, як у старі часи? Ні. В царськім режимі забушувала б вся благородна преса, весь вчений світ: геть уряд, геть царя! А тут ні – тихо записали ораторів, дали розійтись, а в літні канікули по одному взяли в різних місцях і назавжди. Будеш знати, як виступати. Жоден громадянин, який коли-небудь вступив у партію, але не до більшовиків, вже долі своєї не минув, він був приречений ( коли не встиг перебігти і стати перевертнем). Якщо не відмовився від своїх поглядів, то підпадав під грандіозний пасьянс, правила якого були не зрозумілі тоді і риси якого передалися нам: дальновидний розум спланував, чиїсь акуратні руки не пропускаючи миті, підхоплювали карточку того, хто відбував роки каторги, в першій колоді і легко перекладав її в другу колоду (заслання) і т.д. Все це без шуму. Без зайвих емоцій і ексцесів сходив на «ні» рух тих, хто бушував на студентських мітингах, хто гордо надзвонював кайданами, йдучи на каторгу за ідеї, за народ. Ми забуваємо рідних і близьких посаджених. Бо який в них настрій після арешту рідного? Тим самим вони просто видати і їх, якщо жінка або діти не відмовились від батька. Тим самим виховувались павлики морозови. І скільки дітей розділило трагедію батьків, яких любили. Вони не могли ходити до школи, бо їх дражнили: «Твій тато – ворог», а вчителі те допускали і дозволяли робити бридку справу. Скільки їх, засмутившись, ходили з опущеною головою, а старі жінки говорили? «В землю дивиться, помре скоро». Вони помирали від запалення мозкової оболонки і в обіймах смерті все кричали: «Де мій тато? Дайте мені тата!» А хто скаже, скільки їх в розпачі й горі вмирало, з безвиході, - бо «травили» і не давали жити, - кінчали життя самогубством. Це окрема сторінка розповіді, і колись до неї повернемось. Операція розтягнулась надовго, тому що головними умовами її були тиша і непомітність. А хто був свідком, його доля була наперед відома. В Томську був такий випадок (із книги Левка Лук‘яненка «Не дам загинуть Україні»): «Вночі на двох автомашинах, завантажених трупами розстріляних, виїхали робітники НКВС у ліс за місто для спалення їх. Операція проходила у суворій секретності. Ніхто з сторонніх не повинен був знати про місце і про сам факт спалення. Але вдосвіта в лісі зустрівся пішохід, що ішов назустріч. Керівник операції звернув увагу на те, що з-під брезенту, яким було вкрито кузов, стирчить нога. Це дало підставу думати, що пішохід зрозумів усе. Йому запропонували їхати до місця, де його кинули у багаття, і він заживо згорів» Вартовий революції не помиляється. І переламали хребет селянству, робітникам, офіцерському корпусу, інтелігенції і давно слід взятися за інтелігенцію технічну, яка дуже самовпевнена, веде себе незалежно, вважає себе незамінною. І яка не звикла схоплювати накази на льоту. Захотіли. І показали народу всі причини наших господарських невдач і недоліків, шкідники з усіх сторін – вороги із логарифмічними лінійками. І кожна галузь, кожна фабрика і кустарна артіль повинна була в себе шукати шкідників. Трагедію тих часів передають слова монологу: »В 20-х роках говорили: -Як ви живете? На початку 30 років: -Як Ви? Живете?» І ті, що саджали і мордували у виправдання цинічно стверджували: « Я вірю, що Ви ні в чому не винні. Але Ви грамотна людина, Ви повинні зрозуміти,. Що проводиться широка соціальна профілактика». Так за декілька років було зламано хребет старій інтелігенції – духовності народу. В ті роки люди були ще горді і в багатьох ще не було розуміння, що мораль – відносне поняття і має вузький класовий зміст. Добро і зло порівнювалось просто – серцем. Люди відмовлялись від сексотства, і всіх карали безжально. З часом цей потік зійшов до нуля: раз треба освідомлять, значить треба – куди діватися? Дуже багато мужності потрібно було, щоб в тому хорі і реві натовпу сказати «Ні!». І навіть не це. Просто промовчати. І це викликало підозру. Тільки окремі голоси протесту лунали в цій гробовій тиші зла. Цих сміливих героїв недалекого минулого забули, не хотіли пам’ятати, і тільки свіжа пам‘ять згадує В.Чорновола, Л.Лук‘яненка, В. Стуса, генерала П.Григоренка, Леоніда Кльоца, Василя Макуха, Олексія Гірника. Населення систематично «встряхували», лідери замовкали, тим самим залишались без можливих керівників опору. Часто можна було почути: «Ти що висовуєшся? Ти що! Кращий за всіх? Тобі що, більше всіх треба? Розумний знайшовся!» тощо, було спрямовано супроти формування сильної незалежної особистості з незалежним мисленням. Деспотична держава азіатського напрямку бачила потенційних лідерів і викорінювала їх у зародку за допомогою доносчиків, так і за створення громадської думки – чужинця-білої ворони , а посередність – свій. Вони думали, що смільчаки посягають на шматок не свого пирога, і такого не прощали. Створювалась атмосфера, коли будь-яка спроба на здоровий глузд піддавалася травлі і улюлюканню: будь-який ріст ставав одіозним, працелюбство осміювалося, інтелектуальні радощі викликали відразу, в мистецтві ішов упадок стилю, в науці оригінальні роботи витіснялись і витісняються компіляціями, а в суспільному життя узаконюється корупція і ціняться не здібності і таланти, а їх відсутність, не освіченість, а невігластво, не стійкість в думці, а безпринципність. Скільки людей з радістю вітали рев натовпу, не здогадуючись , що вони на порозі черги і скоро їх імена « поволочуть» у цьому реві. Більшість тих, які були при владі, до моменту власної «посадки» безжально саджали інших, слухняно знищуючи собі подібних, за тими ж інструкціями віддавали на розправу будь-якого вчорашнього друга або родича. Може бути, що 37-38 рр. показали, як мало коштували їх ідеологія, якою вони так хорохорились, грабуючи країну, знищуючи їх твердиню, плюндруючи і топчучи їх святині, думали побудувати ( і це їм вдалося) суспільство подібних до себе: шкурників, лизоблюдів і зависників. Зараз вони увінчані ореолом мучеників, бо тільки в передсмертному часі деякі ставали людьми – невелика їх заслуга, встигли побувати і палачами соратників, не враховуючи, що перш за все вони були палачами свого народу.Ось, наприклад,як писав гідний послідовник Г. Зінов‘єв в газеті «Северная пальмира» за 19.09.1918 року: «Мы должны увлечь за собой 90 млн.из 100 населяющих Советскую Россию. С остальными нельзя говорить – их надо уничтожить», йому вторив Троцький: «Репресии для для достижения хозяйственной цели – есть необходимое оружие социалистической диктатуры». І перед ямою, в яку вони вже зібрались штовхати людей – тебе мене, нас, - кожний повинен, оторопівши, зупинитись і задуматись: Це так склалося, що палачами були не ми, а вони. А не ти продавав друга не раз, а не ти глумився над правдою, чесністю і справедливістю, розпускав брехню і наклеп підтримуючи зло і кривду? Гординя полонить деяких, що ні разу не продався. « А вас купили»- запитай його, і він ніяковіє, бо був угодний злочинній владі. А крикнув би Малюта Скуратов їх, напевне, і вони б не сплохували. Вони перефарбувались із червоних кольорів у синьо-жовті, перейшли з фашистсько-комуністичної партії в демократичну, в перших рядах знову нищать розум, топчуть справедливість, насміхаються над чесністю. Хоча ми і не маємо права на критику, оскільки провина лежить і на нас, бо мовчали, коли били і втирали в болото інших. Та що говорити?! За себе постояти не могли і не можемо. Кожний має завжди осуджувати себе за гріхи інших. Відбір йшов і йде. Селекція людей, дарвінівський відбір… Це ціла трагедія і комедія, але це факт. Йде партійна конференція, яку веде новий секретар райкому, замість недавно посадженого. В кінці приймається звернення до товариша Сталіна. Розуміється, всі встають, як і по ходу вскакували при кожній згадці вождя всіх народів. І ось в залі лунають бурхливі оплески, які переходять в овації. 3хв., 4 хв.,5 хвилин – вже болять долоні, затікають підняті руки, задихаються похилі люди. Це стає нестерпно дурно навіть для фанатиків. Але хто першим осмілиться завершити цю комедію? Це міг би зробити секретар райкому, який стоїть на трибуні і зачитав звернення. Але він – недавній, він – замість посадженого і боїться. Адже в залі стоять і аплодують енкаведисти, вони-то стежать, хто покине першим. І це продовжується 6!, 7!, 8 хв… Вони пропали! Вони не можуть зупинитись, поки не з розірваним серцем! Ще в середині залу, в тісноті, можна ледь-ледь схитрувати, бити повільніше, не так сильно, не так активно, але в президії, на виду! Директор місцевої фабрики, незалежно сильна особистість, стоїть у президії і, розуміючи всю фальш, всю безвихідь положення, аплодує! -9хв.!, 10 хв.! Він дивиться з надією на секретаря, але цей не сміє зупинитися. Повально зійшли всі з розуму. Поглядаючи один на одного з надією, але вдаючи на обличчях щастя, керівники будуть аплодувати, поки їх не винесуть на носилках , а ті, що залишаться, не здригнуться!.. І директор фабрики на 11 хвилині приймає діловий вигляд і опускається на своє місце. І, о диво! – куди дівся загальний нестримний пафос і ентузіазм. Всі разом на тому ж хлопку сідають. Вони врятовані! Білка догадалась вискочити з колеса!.. Ось цим-то й визнають незалежних людей. Ось так їх ізолюють. У ту ж ніч директора фабрики арештують. Йому легко мотають по іншій причині 10 років. І після підписання протоколу слідчий навмисне нагадує йому: « Ніколи не полишайте аплодувати першим!» Оце відбір по Дарвіну. Оце і є вимотування дурістю. І усі органи - від сільрад, правлінь колгоспів та навіть школи і вище,- проникали найхитріші, найслизькіші, часто ледарі і пияки або й недавні відверті бандити різних мастей, що вчасно додумались повернути носи за вітром. Отак поступово приходили до влади сталінські яничари, котрі ладні були сплюндрувати все і вся заради власної вигоди. Вони стали вірними псами « батька» народів, за те, що той дав їм необмежену владу й сите життя, звичайно, за рахунок інших. Для підтвердження цих слів візьмемо статистичні дані про підвищення пільг по Вінницькій області. Коли на країну насувало чорною хмарою горе – голод, приймається 2 листопада 1932 року закрита постанова « Про поліпшення матеріально-побутових умов керівних районних робітників.» До загального контингенту внесено 4283 особи, в тому числі 2470 членів родин. Їм визначаються такі норми індивідуального постачання: Хліба печеного на день -800 г, крупи на місяць-2 кг, макаронів – 1 кг, риби – 2 кг, цукру – 2 кг, мила простого – 2 шматки, туалетного -1 шматок. Приблизно половину цього отримували і члени сімей. Крім того передбачалися і продукти для громадського харчування в закритих їдальнях. По всіх районах республіки встановлюються єдині ставки зарплати – 240 – 280 крб., в той час як народ працював за «палички-трудодні». Коментарі, як кажуть, зайві. Залишилось тільки, а це може подумки зробити кожен, провести паралель і спроектувати на сучасний стан речей. Селяни і робітники роками не отримували нічого, з країни зробили базар – люди кинуті на виживання, пенсіонери, які пропрацювали 30-40 років, отримують 800- 900 грн., яких вистачає хіба що на оплату комунальних послуг. Про ціни – краще мовчати. А керівники - слуги народу, збільшили собі зарплату до 10-12 тис. грн.. і більше; депутати і урядовці – 18 000-24000 грн. на місяць, пенсії – по 100 тис. в місяць та додатково призначають собі доплати, що становлять 50-100%, за інтисифікацію , в народі це розуміють як за інтенсивне розкрадання і розбазарування народного добра. Вони втратили стид і сором перед людьми і Богом. «Все пішло на круги своя. Нічого нового немає на світі»,- говорив Еклезіаст. Час незмінний, ми тільки іншими очима дивимось на нього. Слова, які хотів привести давно, просяться на папір і доречно їх вставити в будь-якому місці. «Якщо те, що роблять більшовики з народом, є експеримент, то для такого експерименту я пожалів би дати навіть жабу»,- говорив ще в 1928 році фізіолог І.П.Павлов. Ось чому кожна порядна людина може вслід за В.Набоковим повторити, що вона ненавидить «таку комуністичну віру, як ідею низької рівності, як скучну сторінку в святковій історії людства, яка відштовхує земні і неземні красоти, як те, що безглуздо посягає на моє свобідне я, і заохочує невігластво, тупість і самозадоволення.» Хто ж доручив владу негідникам? Народ? Ні. Народ тоді вже не питали, а якщо питали, то він знав що казати в угоду блазням. І коли зараз «совків» питають, то все повторюється знов і знов. Скільки можна наштовхуватись на граблі? Закликати до здорового глузду божевільних, які визнають тільки силу і тупість, - подібне можна кваліфікувати лише як проповідь серед оскаженілих псів. Сюрреалістична трагедія незбагненна й тим, що все це заради ситого, безтурботного існування зграї виродків, які дорвались до влади. Багато що можна зрозуміти і пояснити, але виправдати – ніколи. Адже мільйони зеків потрібно було вислідити, арештувати, допитати, ганяти по етапу, стерегти, стріляти за крок в сторону, розбивати мерцям голови молотками… Якщо не мільйони, то, напевне, сотні тисяч заробляли на життя боротьбою з « ворогами народу». Сотні тисяч! Як швидко, як надзвичайно швидко вдалось відшукати й виховати таку армію собак. Перекрили середньостатистичні показники 1913 року не тільки по всіх галузях, але й по катах. Та виліз на трон сам сатана зі своїми прісними, нічого б не зуміли вони без незліченого сонма бісів-простих виконавців. Яка тоненька, яка крихка оболонка моралі, якщо влада ніде й ніколи не мала недостатку в катах. Посилаються на наказ, на інструкції. Мені ось наказали – я виконавець. На це відповів міжнародний трибунал: виконувати злочинні накази – злочин. І межі давності немає. Але й без юристів зрозуміло одне: виконавці були не простачки. Бути бездушним виконавцем-гвинтиком - вигідна, але невірна, бездушна формула. Про себе вони, ці гвинтики, думали. І вбиваючи інших, свою шкуру дуже оберігали. Сотні тисяч селянських і робітничих хлопців, що вчора з жахом відкинули б думку про катів, сьогодні без опору стали вохрою. Цей проклятий ентузіазм?! Осліпив ціле покоління. Вони співають. Вони марширують: палають очі, сяють посмішки. Дилетанти – ентузіасти, вони натворили лиха більше тупих начальників. Можна тільки уявити, що було б при їх симбіозі. Навіть найбільш людяні активісти поступово до всього звикали, інакше як вони не зійшли з розуму, не покінчили з собою; в атмосфері жаху розвивали в собі внутрішній опір до дійсності, заставили свою совість замовкнути, інакше тюрма і табори. Люди безповоротно забули не тільки те, що кожен з них – людина, і несе в собі Божий Дух та здатний на високе, але й забули навіть, що люди безповоротно забули не тільки те, що кожен з них – людина, і несе в собі Божий Дух та здатний на високе, але й забули навіть, що спину можна розігнути, що проста свобода є таким же правом людини, як повітря, щоб дихати. Які знайти слова, щоб описати нелюдські страждання. Безвісні голоси мільйонів незчисленних людських жертв волають, щоб їх не послали на заслання знову. Тому продовжимо далі. Переставши працювати над пошуком істини, слідство стало для них у важких випадках – відбуттям функції ката, в легших – простим проведенням часу, основою для отримання зарплати. Вони по службі не мали потреби бути навіть людьми освіченими, широкої культури і поглядів, логічно думати ,- їм по службі необхідне чітке виконання директив, інструкцій та, в додаток, безсердечність до страждань інших. Це їх, це вони. Розуміючи, що справи – дуті і шиті білими нитками. Вони все-таки трудились рік за роком «аки пчёлки». Вони змушували себе не думати, а це розкладало людину. Той, хто пише для них інструкції, помилятися не може, - аргумент , яким оперували фашисти. Розчулившись напускною добротою, вони приблизно говорили: «Ти думаєш, нам приємно використовувати «воздєйствіє»(так називали ласкаво тортури), але ми повинні робити те, що від нас вимагає партія. Скажи, щоб ти робив на нашому місці?» Але частіше цинічно : «Слідство і суд – тільки формальність юридична і вони не можуть змінити вашої долі, яка накреслена раніше. Якщо Вас треба розстріляти, то будь ви абсолютно невинні – вас все одно розстріляють. Якщо ж вас потрібно виправдати, то будь ви як завгодно винні – ви будете виправдані!» Чому вони з такою впевненістю вклинилися в гонку не за правдою, а за дутими цифрами засуджених? Тому , що так їм вигідно було, не вибиватись із загальної колії. Тому, що цифри ці були їхнім спокоєм, додатковою оплатою, нагородами, підвищенням по службі і чинах, розширенням і благополуччя самих органів. При гарних цифрах можна було б і розслабитись, і похалтурити, і вночі погуляти. Низькі цифри вели б до розгону, скорочення і втрати цієї годівнички. Ось чому не почуття милосердя і жалоби, а гнів і ненависть загорались в них стосовно до тих впертих арештантів, які не хотіли піддаватись і «вкладатись» в хороші цифри, не піддавались ні безсонню, ні голоду, ні карцеру, ні іншим вишуканим тортурам. Відмовляючись від показань, вони шкодили становищу слідчого, вони ніби його хотіли збити з ніг. По роду діяльності і зробленому вибору голубопогонники, відкинувши верхні сфери людського буття, з ще більшим оскаженінням віддавались низькому рівню, де ними оволодівали інстинкти влади, наживи, які, в кінцевому рахунку опускали їх не те що до тваринного (образили б їх), а до рослинного рівня. Для типів вищеописаних, влада – це отрута трупна. Від її зараження немає спасу: гординя наростає як сало на свині. Згадаймо героя Л.Толстого Івана Ілліча, який, зайнявши таке службове становище, при якому мав можливість загубити будь-яку людину, яку хотів. Всі без винятку були в його руках, кожного, найповажнішого, він міг стерти на порошок, зігнути в баранячий ріг. Свідомість цієї влади складала для нього головний інтерес, стимул і зміст життя. Що ж таке смак влади? Це захоплює і окриляє – ти ще молодий, в думках, скажемо, сопляк, зовсім недавно горювали за тобою родичі, не вчився, двій очник. Куди ж приткнути тебе? Але на таких потреба – соціальне замовлення, і дивись, ти вже в мундирі, ти вже на плаву. Поки він маленький, але перед ним вже тремтять, його бояться, йому все дозволено: плюнути в обличчя Тимофеєву-Ресовському, оправитись на Вавилова, тягати за бороду священника і за коси – жінку. Прикладам немає меж. Тупість і міщанство не минуть нагоди помститись талантам за свою обмеженість. Кілька зірочок мають іншу вашу, мундир – другі виміри, а небесні фуражки – свою шкалу. А перед простим громадянином завжди маска достойного, зухвалого, загадкового і задумливого виразу, адже він завжди правий. Тільки потрібно про одне не забувати: і ти був би таким цурпалком, якби не пощастило тобі стати ланкою органів – гнучкою і живою по суті істоти, яка живе в державі, як солітер в організмі, - і тепер все твоє! Все для тебе. Тільки будь вірний їм, і за тебе завжди заступляться, витягнуть, бо закони не для них. Тільки роби, що скажуть! Все обдумано за тебе і твоє місце: сьогодні ти – ніхто, а завтра, дивись, уповноважений у справах церкви, або відповідальний секретар спілки письменників, або… або… або… Словом, «Хто був нічим, той стане всім!». Звичайно, робота слідчого потребує терпіння і праці: треба приходити вдень і вночі, висиджувати години, але все-таки легше, ніж кидати лопатою чи думати головою над «доведенням вини». Про це хай думає підсудний. Не задумуйся: винен чи ні, роби так, як треба органам і партії. Тобі все буде добре. Від тебе буде залежати , як провести слідство найприємніше, не дуже втомитися, чим поживитися, а то й розважитися. Адже нудно весь час одне й те ж: ці тремтячі руки, благаючи очі, овеча покірність. Хоча б якийсь найменший опір для різноманіття та веселості. « Люблю сильних противників, приємно переламувати їм хребет» - думав не один, відчуваючи себе після люті справжнім чоловіком. Це велике задоволення. Це – політ. Розпустити свій неконтрольований сказ, не знаючі йому меж. Вони нелюд; їм соромитись нічого і нікого. Що стосується витончених знущань, то переходили будь-яку межу і немає такої відштовхувальної дрібниці, якою вони б не гребували. Ніякого попереднього дізнання не було. О, свята простота! Опущені зверху списки або перша підозра, помста особиста, донесення сексота або анонімка тягли за собою арешт і неминуче обвинувачення. Відпущені для слідства 7 днів йшли не на розслідування злочину, а в 95 % на те, щоб втомити, вимотати, обезсилити підсудного, щоб він швидше сам вирішив: засуджуйте вже! І який взагалі сором може бути? Адже це близько до поняття «Бог», а вони його розп‘яли. І негідникам відкрився прямий шлях до Аду: сподобалась якась, і заграв тваринний інстинкт – користуйся і задовільняй свою хіть: одні потягнуться до твоєї сили, а другі поступляться зі страху. Зустрів якусь – буде твоя, бо чоловіка забрати нічого не варто. Ні, це треба пережити. Що значить бути голубою фуражкою! Будь-яка річ – твоя! Будь – якого ворога – з дороги! Будь-якого недруга – в порох зітерти. Все земне під тобою, твоє! Небо над тобою – голубе! А прагнення наживи – їх загальна риса, бо «всякого манить к наживі свій біс»(І.Котляревський). Як не використати таку можливість влади і безконтрольність для збагачення? Чи це святим треба бути?! Якби нам було дано взнати таємничу силу окремих рухів душі, ми б із здивуванням побачили, що світом рухає користь, заздрість і помста. Міркування ж і дії голубих кантів часто-густо були настільки дріб‘язковими, що диву даєшся. Кожний з них спокійний до тих пір, поки він непомітна частина загальних дій. Але, як тільки в ньому сфокусується особиста відповідальність , промінь світла впреться прямо на нього, вони бліднуть , бо розуміють, що й вони – ніщо, і можуть підсковзнутися на кожному кроці. Тому органи періодично піддавались малому жертвоприношенню, аби ті, що залишаться, набули вигляду очищених. І ці косяки очолювали ягоди, потім єжови, абакумови, берії… Історики органів коли-небудь розкажуть і викриють нам крок за кроком цю «білу пляму» трагічної історії, покажуть, що твердолобість перед фактом і логікою не вина, а біда цих людей в тому, що вони теж жертви авторитарної системи і не видадуть кровожерлих вовків за мирних овець. Бо, якщо міряти по злочинах, то вони були в крові вище голови. Ніколи раніше на землі не гинуло стільки людей від голоду та меча, як у науково-технічному 20 столітті – столітті торжества комуністичних і фашистських ідей. Тільки в Україні загинуло від голодомору у 20-40 роках понад 10 млн. людей. Нагадаю, що за 80 років інквізиції (1420-98рр.) в Іспанії спалено на багаттях 10 тисяч. Від революції, війн і репресій в СРСР, за підрахунками англійського історика Конквейста, загинуло від 110-до120 млн. Вдумаймося! І це тільки на шостій частині планети! Що було б, якби «світова революція»,- яка несла і продовжує нести чобіт, куфайку і матюччя,- перемогла? Уявляєте? Для чого? Невже тільки для того, щоб «когда мы победим в мировом масштабе, мы,думается, сделаем из золота общественные отхожие места на улицах самих крупних городов мира»(Ленин,т.44,с.225) Все це ціна ефемерної ідеї, яка затуманила маси; була штучно і цілеспрямовано нав‘язана їм. « Вони служать марності, спотикаються на дорогах своїх; залишивши шляхи добрі, щоб ходити стежками невірними, - писав пророк Єремія, - щоб зробити свій край страхіттям , вічним посміховиськом, так, щоб кожний, хто проходитиме по ньому, остовпів, і хитатиме головою своєю.» Звідки ж взялося це вовче плем‘я в нашому народі? Хто його виростив? Не нашого вони кореня? Не нашої крові? А якщо, не прикриваючись білими мантіями, чесно запитаймо себе: а повернись моє життя інакше – катом таким би не став? Не купився б на благополуччя життя? Сьогодення показує, що зміни обставини, дай шкірянку – і зараз же все повернеться « на круги своя». Це важке і страшне питання, якщо його ставити відверто і чесно до себе. Як осмислити минуле? Як знайти слова, щоб висловити те, що проходило тоді? Мільйони людських смертей. Мільйони ненароджених дітей. Навіть зовсім нездатна до спостереження і співставлення людина, не може не усвідомлювати трагедійність цього «Освенціма без печей». Від усвідомлення цього розум тупіє, воля паралізується, коли приходиш до думки, що не маємо права на критику, оскільки провина лежить і на нас, бо ми мовчали і були рабами. Як було б просто: є люди зі злими намірами; тільки треба вміти відрізнити їх від решти і знищити. А користувались принципом Катерини ІІ: краще згноїти 999 невинних, але не пропустити хоча б одного злочинця, забувши кантівський імператив: «Не роби людині того, що не хочеш, щоб робили тобі» Звичайно, лінія, яка розділила добро і зло , проходить через серце кожної людини. Хто знає своє серце і душу?.. Ця лінія протягом життя переміщується по серцю – то вона тісниться радістю зла, то звільняє простір для розквітаючого добра. Одна і та ж людина в своїх різних роках і різних ситуаціях життєвих зовсім різна: то близька до Сатани, а то – свята. Якби чеховським героям, які гадали, що буде через 20-30-40 років, відповіли, що будуть тортури під час слідства, будуть затискати череп залізним кільцем, опускати в кислоту, заганяти розжарені голки під нігті в т.д., а у вигляді найм‘якшого , легкого і « гуманного»: мучити тижнями безсонням, спрагою і биттям до кривавого місива, жодна б п’єса не дійшла до кінця першого акту, бо всі герої і глядачі потрапили б у божевільний дім.Та й не тільки чеховські герої, але кожна нормальна людина на початку століття не змогла б повірити, не змогла б винести наклеп на світле майбутнє. Що було допустиме в середньовіччі, то в розквіті 20-го століття в суспільстві , задуманому на соціальному принципі рівності, братерства і справедливості, в роки, коли літали літаки, з’явилися звукове кіно і радіо, було здійснено не одним злодієм і не в одному потаємному місці, а десятками тисяч спеціально навчених, точніше, видресируваних людей-звірів на беззахисних мільйонах жертв. Що ж таке злодійство? Як його зрозуміти? Чи є воно на світі? Світова література дає нам образи , і, головне, ці злодії добре усвідомлюють своє злодійство, душу – темною, серце – нечистим ы не можуть жити , якщо не робити зло, називають свої цілі ы прагнення брудними, які породжені ненавистю. Навіть будь-яке зло шукає виправдання своїм діям, така природа людини. Однією, або, в окремих випадках кількома десятками жертв обривається фантазія і душевні сили макбетів, раскольнікових, джеків, чекотіл, онопрієнків. Як це могло статися, що мільйони людей були підведені і кинуті в провалля зла? Чому виконавці, усвідомлюючи своє зло, не втратили розуму? Так, вони втратили розум і душу свою до того, тому що в них їх не було, а була ідеологія, яка заміняла їх і давала шукане виправдання злодійству і потрібну твердість злодію.. Та суспільна теорія, яка самому собі і перед іншими обіцяла виправдати свої вчинки і давала відчути не докори та прокляття, а славу і повагу. Паралелей в історії безліч. Ось вони: інквізитори- захищали християнство; завойовники – несли закони варварам, колонізатори – так звану цивілізацію; нацисти прикривались расовою теорією, а якобінці, більшовики, полпотівці, маодзедунці, чаушески і фіделі – рівністю, братерством, світлим щастям майбутніх поколінь. Леді Макбет, жінка, що стала вбивцею. Душа її не знаходить спокою, вчинений нею гріх мучить і тривожить серце. Її руки обагрені кров’ю, але совість прокинулась. Що робити? Де вихід? – думає щекспирівська героїня. Хто з читачів Ф.М. Достоєвського не пам‘ятає докорів сумління Родіона Раскольнікова, який вбив старуху- процентницю і її сестру Лізавету? Усвідомлення здійсненого злочину не давало йому спокою. Пробуджена совість переслідує його на кожному кроці. У всьому нещасний студент почув про диво воскресіння Лазаря Ісусом Христом. І ніхто інший, як обездолена «дівчина з вулиці» Соня Мармеладова читає йому 11-у главу Євангелія від Іоанні; Ісус сказав їй : « Я воскресіння і життя. Хто вірує в мене - хоч і вмре, оживе. І кожен, хто живе та хто вірує в мене, повіки не вмре. Чи віруєш ти в це??» Вона каже йому: «Так, Господи. Я вірю, що ти Ісус Христос, Син Божий, що має прийти в цей світ» Далі Соня читає про велике диво воскресіння, про нове життя, яке прийняв Лазар від Ісуса. Він теж осліплений і невіруючий, він теж зараз почує. Він теж повірить. Так, так! Зараз же. Відразу»,- сподівалася вона. Вона тремтіла від радісного очікування. І вона не помилилася. Слово Боже має велику силу. Раскольніков повірив. Він каявся в серці своїм. Все разом у ньому пом‘якшало, і ринули сльози. Як встав, так і впав він на землю… Він звівся на коліна серед площі. Поклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. А тоді став і поклонився вдруге… Раскольніков сповідував свій гріх і не тільки перед всім світом. Хто не боїться робити гріх, не повинен соромитися покаяння… Тільки яким чином Роскольникову відкрилося нове життя. І хоч це життя пролягало через заслання в Сибір, але це було вже життя Боже - нове, вільне і вічне. Завдяки ж тоталітарній ідеології дісталось ХХ століттю випробувати злодійство мільйонів. Його не минути, не відкинути, не змовчати. Воно кривавим рубцем навічно закарбувалось найграндіознішою трагедією століття. Але, головне, хто ці мільйони знищував? Їх, злодіїв, то й немає. Країна не тільки не покаялася у злочинах революції і громадянської війни, але й у всіх наступних гріхах: голодоморах, репресіях, переслідуваннях… А злочини ці жахливі. У цьому столітті на території країни вмерло насильницькою смертю більше людей, ніж на всій планеті за всю історію людства. Може, тому розумом її не зрозуміти, бо вона зійшла з розуму. Інакше як пояснити той жах, що царював протягом століття. У природі існують порогові величини, або явища, яких зовсім не існує, доки не пройдеш якийсь, лише природі відомий і зашифрований поріг. Скільки не світи жовтим світом на літій – він не віддасть електронів, а засвітився слабий голубенький – і вирвані, вони переступили поріг фотоефекту. Так само, напевне, злодійство є величина порогова у взаємовідносинах між людьми в суспільстві. Лінія, яку не переступити шекспірівським злодіям. Але злодій, підкутий «передовою» ідеологією, переходить її, і очі його залишаються не опущеними. Він герой. Так коливається і борсається людина все життя між добром і злом, зривається, карабкається , розколюється, посковзується. А тоді – морок. Переступлена межа – залишає можливість повернення. Коли ж густотою злих вчинків , або якимось їх ступенем , або абсолютною владою він переходить через поріг – він залишає межі людяності, він – звір. А ось як повелися із фашистськими злочинцями проти людства. До 70-х років було засуджено близько 100 тисяч нацистів. Усіх, хто був в нацистській партії, відсторонили від політики: будь-ласка, працюйте, тільки не політиками, не вчителями, не депутатами. А до влади прийшли тверезі, мислячі люди, які сказали: « Давайте піднімати економіку». Яким чином?- через масове приватне підприємництво, економію і сумлінну працю. За скільки років у нас нікого не знайдено, нікого не викликали до суду, навіть не думали про це. Бояться розворушити їх рани? Та ні – вони такі самі: ворон воронові очей не виклює. Ще й ставлять і охороняють пам‘ятники катам. Загадка, яку не нам розгадувати: чому Німеччина покарала своїх злодіїв, а ми – ні? Ті діяли 12 років, а ці – 80, і ще діють. Щоправда, вони теж перекувались, і , тримаючи носи за вітром, діють під егідою партії влади. Там, в судових справах, підсудний береться за голову, відмовляється від захисту і ні з чим більше не звертається до суду. Він говорить, що його злочин, висвітлений і виставлений на показ знову, наповнив його відразою і він не хоче жити. Так ось у чому вище осягнення суду: коли зло настільки засуджено, що від нього відсахнувся і сам злочинець. І, зрозуміло, країна, яка 100 тисяч разів засудила зло з помосту суду, на сторінках літератури, преси, серед молоді, у школі – рік за роком очищалась і ставала здоровішою і сильнішою. Що ж робити нам?.. Коли-небудь наші нащадки назвуть декілька наших поколінь. Що ж робити нам?.. Коли-небудь наші нащадки назвуть декілька наших поколінь – поколінням слюньтяїв: спочатку ми покірно дозволили винищувати нас мільйонами, потім турботливо пестили вбивць у їх благополучній старості. Звичайно, тваринний страх пережити, навіть тисячну долю того, що вони причиняли іншим, перевищує у них будь-який потяг до справедливості. І вони залізною хваткою тримаються за урожай благ, вирощений на крові страчених і даний самим собі через законодавчі органи. Творцем геноциду під час другої світової війни проти слов‘ян і євреїв називають Гітлера – це вічне тавро нацизму. Але чомусь і досі сором‘язливо промовчуємо, коли треба назвати великих предтеч Гітлера: Леніна, Троцького, Дзержинського, Сталіна…Слова і діла Леніна: «Воля сотень тисяч людей должна подчинитья воле одного» цілком співзвучні словам із «Майн кампф» послідовника, що в підметки не годиться наставнику: « Вся организация общества должна представлять собою воплощенное стремление поставить личность над массами, т.е. подчинить массы личности». За злочини в масових масштабах нацисти пройшли через чистилище Нюрнберзького процесу. Злочини наших вітчизняних «творців» геноциду проти власного народу досі не дістали належної юридичної оцінки на підставі норм міжнародного права. Невідплачені за катівські дії злочинці проти людства і людяності фігурують у нашій історіографії як великомученики. І стоять на постаментах пам‘ятників, їхні криваві імена живуть у назвах вулиць. А ми смиренно і покірливо миримося з цим. Доки ж триватиме така терпимість, це мовчазне потурання фальсифікації нашої трагічної історії, насміхання і кощунство над загиблими. Світ знає Нюрнберг, де сиділи на лаві підсудних 22 гітлерівських злочинців проти чужих народів ,а потім і 28 японских мілітариста були покарані за злочини проти людства, але світ не знає процесу над злочинцями, які чинили катівську наругу куди більших масштабів над своїм народом. І. Багряний у статті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» писав: «Більшовизм — це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволя політичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна.» Десятиріччями мирилися з фальсифікацією, підчищеним і відкорегованим життям, замовчували і оббріхували історію народу. Потрібен суд честі, суд справедливий над сталінською імперією, над неосталінізмом, що дається взнаки сьогодні – над злочинами проти українського народу ХХ сторіччя. За кордоном розшукують, знаходять і судять злочинця, що заплямував себе розстрілом десятьох громадян. А до живих злочинців, які живуть під захистом закону про давність злочину, яких і розшукувати не треба, - нема закону. Живуть собі легально, а на їхній совісті не якийсь там десяток людських життів – тисячі жертв. Це не тільки був би суд над мертвими. Це було б застереження живим. Розуміється, що ті, хто крутив ручку м’ясорубки в ті роки, вже не молоді. Свою кращу пору вони прожили безбідно, сито і в комфорті. Покарання запізнилося і не може здійснитися над ними. Але засудити не стільки їх, скільки їхні злочини. Добитися, щоб кожний з них зрозумів свій гріх і хоча б сказав тихенько: «Так, я був катом і вбивцею», - і закинув свої брудні, в крові, собачі медалі, - не варті нічого і,які є символом продажності, лакейства і потуранню злу, - подалі. Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. (В. Симоненко) На порозі нового тисячоліття не можна розрізняти, що таке підсудне звірство і що таке «старе», яке не треба ворушити. Антилюдські, антиприродні вчинки – непрощенні. Ми повинні осудити публічно саму ідею розправи нелюдів над людьми. Тому що мовчанням про нього ми заганяємо його всередину. Ми сіємо його, і воно тисячі разів зійде в майбутньому. Те, що ми не показуємо, не згадуємо злодіїв, оберігаючи їх нікчемну старість, ми тим самим з-під ніг нових поколінь вириваємо будь-які основи справедливості. Саме від того вони байдужі і ростуть. А не від нестачі виховної роботи. Вони засвоїли, що підлість ніколи на землі не карається, а інколи приносить благополуччя. Їм, молодому поколінню, доводиться самим шукати азимут життя, бо хто зробив висновок бодай до половини – не зробив його взагалі.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.