Панове, ви зміните систему, чи очікуєте на лідера з народу?

13 мая 2012, 10:17
Журналіст
0
711

Чому Арсеній Яценюк і Сергій Тигіпко не змогли домовитися...

...Спроби українських лідерів домовитися поки що закінчилися фіаско. Як розповідають  наближені до Тигіпка джерела, діалог відбувся, але з нульовим результатом:

Тигіпко – Яценюку: я – президент, ти – прем’єр?

Яценюк – Тигіпкові: давай навпаки, я – президент, ти – прем’єр?

Тигіпко – Яценюкові: … !

Далі ми все побачили. В Арсенія «шлюб»  з Тимошенко, у Тигіпка з Януковичем,  нарощують біцепси і чекають сприятливої політичної погоди...

Об’єднана Опозиція головним ворогом проголосила кланово-олігархічну команду Віктора Януковича і закликала знищити Карфаген – Межигір’я.

Під час всенародного обговорення програми опозиції народ внесе свої корективи. Одна із них полягає в тому, що Янукович лише ширма, за якою приховуються  представники трьох десятків найбагатших сімей України, справжніх господарів країни.

Дуже показовим з того приводу став круглий стіл у Львові Інституту трансформації суспільства та Українського фонду «Громадська думка». На запитання – як перемогти на парламентських виборах політичним партіям, які не фінансуються олігархатом? –  прозвучала одна відповідь: «Це не можливо»!

В Україні діє кланово-олігархічна модель дикого капіталізму, яку на сьогоднішній день ми безсилі змінити.

Діючі ерзац-партії обслуговують олігархічні  клани та їх вождів, які тяжіють до диктатури та монополії. Такі партії не сприяють розвитку громадянського суспільства та  парламентаризму і в кінцевому результаті  приведуть до краху системи партійного будівництва.

Вони вже привели до зневіри в українському суспільстві. Чи не на кожному кроці людям демонструють, що ми безсилі будь-що змінити.

Олігархічна модель розвитку України себе вичерпала – ось головний урок львівського круглого столу.     

До влади та політики дорвалися ділки, у яких досить  часто слова розходяться з ділом. Ми щодня чуємо їх з екранів провідних українських телеканалів. Одні й ті ж обличчя.

Недовіряють політики один одному. Недовіряємо ми партіям, судам,  міліції,  президенту, міністрам, адміністраціям – усій владній машині,  і навіть медицині.  

 У суспільстві падає рівень довіри навіть до церви, армії та ЗМІ. Як же інакше, якщо священик відмовляється без грошей мерця похоронити, якщо армія на вихідні розбігається по домівках,  а прапорщики  зекономленими пайками торгують, якщо олігархічні медіа стають знаряддями безкомпромісної битви за владу та сфери впливу.

Ми ризикуємо перетворитися на країну, де панує недовіра. Що можна збудувати на зневірі? Люди щасливі в тих країнах, де високий рівень довіри один до одного.

 

Як жити в країні, де панує  зневіра

Запущена в масштабах України політична технологія «Недовіра»  у  Львівській області  привела до того, що  депутати відмовляються на сесії вчасно затверджувати економічні програми, гальмують процес виділення фінансів. Локомотив регіональної економіки забашмачили на запасній колії, бо на носі  вибори.

Схоже, не тільки у Львівській області, в усій Україні стаємо свідками, коли опозиція оголошує політичну технологію «Недовіра» основною зброєю в боротьбі з нинішнім режимом.  

Ми  вже це проходили, на Майдані. Але найбільш гнітючі враження довелося пережити після Майдану, коли п’ять років два демократичні лідери – Вітя і Юля –  розривали країну і сперечалися, у чиїй команді більше корупціонерів.   

Щось негаразд в нашому царстві. Від зміни однієї команди на іншу, а після пережитого у нас вже  жодних сумнівів не виникає, нічого не змінюється.

Потрібно міняти систему. Сідати за стіл і  домовлятися, як у 80-х роках зробили поляки, де посередникам виступила Церква.

Політичні партії повинні визначитися, чи вони далі обслуговують інтереси олігархічних сімей, чи йдуть шляхом розвитку  парламентських партій за європейськими стандартами. Тільки це дасть змогу українцям перейти від дикого капіталізму до цивілізованого суспільства.

Оглянемось назад. Рокіровка Віктора Ющенка на Віктора Януковича до суттєвих перемін не привела. Ті, хто сьогодні за вказівкою влади тримає в тюрмі Юлю, завтра з такою ж запопадливістю запроторить за грати Вітю. Схожий сценарій очевидний, якщо до влади прийдуть нинішні опоненти. 

Двадцять років ми виховували не українців, а рабів і слуг, чиє благополуччя залежить від «папи». При існуючій системі слуги закону автоматично стають слугами влади. Благо, ця іграшка так усім подобається, що опозиція за п’ять років перебування при владі не намагалася змінити правила гри.

Яку творимо владу, добре видно на прикладі тієї ж Львівської області. З шести(!) заступників губернатора два колишні міліціонери – генерал і полковник, і на додачу ще залізничний генерал – екс-заступник начальника залізниці. Жодного відомого економіста-практика чи політолога. Вони надувають щоки, поважно ходять коридорами, але нічого не вирішують, бо така система влади.

У чиновників створюється ілюзія, що вони контролюють ситуацію. І грають в досить небезпечні ігри.

 У головного штабіста регіоналів  екс-мер Львова якось запитав:

 – Чому підтримуєте радикалів на Заході України?

   Один заклик у Львові «бий москалів», і на  Півдні та Сході наш рейтинг на кілька відсотків підстрибує.

Ось і вся філософія влади – розділяй і володарюй.


І багаті плачуть

Багатим теж не солодко від такого суспільного ладу. Найбільш поширеніша байка останніх днів, як львівський олігарх бігав проситися до партійного списку – шукав місце під владною парасолькою.

Прийшов, а йому кажуть: 10 мільйонів доларів США.

–У мене медіа ресурс!

– І ЗМІ згодяться! 

Нині вишикувались черги заможних людей за депутатськими мандатами. Насамперед тих, хто не вірить в торжество закону. Крісло народного депутата стає найбільш надійним бронежилетом.

За рівнем недовіри Верховна Рада  серед владних інституцій займає одне з перших місць. Що треба зробити, аби акумулювати стільки ненависті.

Можливо,  відповідь частково знайдемо у тому, чим рядовому виборцеві запам’яталися народні депутати з Львівщини?

Петро Димінський за 200 тисяч доларів купив у народного депутата карточку для голосувань і отримав ще один голос, після чого натискав на кнопки, як заманеться. Ще недавно патріот без карточки  керував фракцією.

Петро Писарчук закликав галичан українізувати Партію регіонів. Масово  вступати у ряди «регіоналів»  і поширювати галицькі ідеї на всю Україну.

Олексій Івченко хотів їхати до Росії на газові переговори з перекладачем, а в трускавецькому готелі, де висить його портрет, обслуговуючий персонал змушували говорити російською.

Орест Фурдичко  пробивав для жителів Сколівського, Турківського  та Старосамбірського районів Львівщини двадцятивідсоткову надбавку з бюджету. Замість того, щоб розвивати приватну ініціативу,  відкривати нові виробництва, горянам почали видавати, як в індіанських резерваціях,  подачки з бюджету. Новий закон про статус гірських районів привів до того, що бізнесу стало невигідно у цих краях працювати.

Іван Денькович став єдиним народним депутатом, чий триповерховий особняк під Львовом пікетували кілька сотень робітників підприємства з виробництва колійних систем. Роботяги боялися, що численні скарги Деньковича приведуть до закриття заводу.

Більшість народних депутатів  можуть похвалитися не прийнятими законами чи поправками, а лобіюванням чиїхось інтересів чи роздачею подачок для виборців. Причина – у парламенті  панує дух бізнесу, а не законотворчісті.

Англійський філософ Джон Локк колись повчав: якщо законодавець пробує відібрати і знищити  власність народу, або штовхнути його в рабство деспотичної влади, то ставить себе в стан війни з народом, який у зв’язку з цим  звільняється від обов’язків  бути  покірним.

Настрої закономірні: українці не довіряють владі, що не захищає їхніх інтересів. Напівголодна Україна наплодила більше олігархів, ніж сита Європа. Чому б не прийняти закон і не спитати власників найбільших українських підприємств, як вони виконали взяті під час приватизації інвестиційні зобовязання? Зате благословляємо податківців збирати ПДВ з театрів.  

 

«Кіндерсюрприз» і «комсомолець» з металевим стержнем

Українці хочуть бачити  лідерів з європейським мисленням, за яких влада стане владою, а не ширмою для олігархів. З перспективою на майбутнє  наші погляди нині спрямовані на лідерів нової формації.  

Придивляємось до Арсенія Яценюка і Сергія Тигіпка. «Кіндерсюприз» і «комсомолець» з металевим стержнем – два найбільш вірогідні кандидати на президентських виборах 2015 року. Вони ще не стали вічними ворогами і можуть  внести свіжу струю оптимізму, щоб зупинити руйнівні процеси суспільної недовіри.  

Один грає роль лідера крутої опозиції, інший – працьовитої конячки.

Спроби українських лідерів домовитися поки що закінчилися фіаско. Як розповідають  наближені до Тигіпка джерела, діалог відбувся, але з нульовим результатом:

Тигіпко – Яценюку: я – президент, ти – прем’єр?

Яценюк – Тигіпкові: давай навпаки, я – президент, ти – прем’єр?

Тигіпко – Яценюкові: … !

Далі ми все побачили. В Арсенія «шлюб»  з Тимошенко, у Тигіпка з Януковичем,  нарощують біцепси і чекають сприятливої політичної погоди.

Не можуть домовитися, бо за ними стоять олігархи й смикають за ниточки?  Що ж, тоді слово візьме  народ, бо існуюча влада привела до того, що від знедолених сахаються як від набридливих мух.

Нечесно прихоплені багатства породжують цинізм і спустошують людські душі, заражають суспільство бацилами вседозволеності. Ця гниль лікується тільки хірургічними методами.

У влади та олігархів залишається вибір: або провести системні зміни, або в ситуацію втрутяться низи. Тоді операція з вирізання гнояків пройде без наркозу.

У жорсткому протистоянні боротьби кланів нівелюються підвалини суспільства. На додачу ще низький життєвий рівень, відсутність середнього класу – це  служить хорошою ілюстрацією до думки, що зневіреному народу нічого втрачати.

Привід може завжди знайтися,  і  на зміну ставленикам олігархічних груп з вулиці прийде дядько з мозолястими руками.  

Якщо зневірені  маси висувають лідера з народу, як свідчить історія, олігархічні мільярди перетворюються на папірці.

 

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.