МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ЧИННИКИ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ.

23 июня 2011, 15:00
радник
0
662

Для усвідомлення причин економічної кризи, яка от уже два десятиліття руйнує Україну, а під час світової поглибилася, необхідно проаналізувати ситуацію, яка складалася в Україні напередодні здобуття незалежності і яка склалася у перші роки після її здоб

 The article analyzes the situation, which consisted in Ukraine before independence and which has developed. Analysis of the situation and the factors that led to the crisis in Ukrainian society, including the economic crisis, shows unexpecting findings: the crisis in Ukraine is artificial and inspired by deliberately brake by elite ethics and moral rules and implementation principles of lyumpenprolitary society.

 

Для усвідомлення причин  економічної кризи, яка от уже два десятиліття руйнує Україну, а під час світової поглибилася,  необхідно проаналізувати ситуацію, яка складалася в Україні напередодні здобуття незалежності і яка склалася у перші роки після її здобуття. Аналіз ситуації і чинники, які призвели до кризових явищ в українському суспільстві, у тому числі до економічної кризи, призводить до несподіваних висновків – криза в Україні штучна і інспірована навмисним не дотриманням правлячою елітою правил етики і моралі та впровадженням принципів формування люмпенпролітаризованого суспільства.


Глобальною геополітичною подією останньої чверті ХХ ст., яка докорінно змінила ситуацію в світі, на погляд визначних політологів, зокрема З.Бзежінського,  було зникнення з мапи планети Союзу РСР[1]  і відповідно, утворення на його тлі нових незалежних країн, у тому числі України. І. Ґ. Гердер у своїх славетних «Ідеях  філософії історії людства» писав, що «природа виховує родини; найприродніша держава має один народ з одною національною вдачею, що в ньому виховується впродовж багатьох тисячоліть; нічого не є більше протирічним, як неприроднє перемішування людських племен і народів під однією булавою». Гердер передбачає, що «держави з національного боку мішані розпадуться й що ідеал всесвітньої людяности здійсниться в національних державах».[2]

Союз РСР розпався в наслідок природних причин, зініційованих бездумними імперськими амбіціями та антилюдськими вчинками керівників  радянської Росії. Причини розпаду цієї наддержави були об’єктивними, що зароджувалися, загострювалися впродовж десятиліть. Внаслідок застосовування керівниками СРСР,  незграбної соціальної,  національної і економічної політики та, використання так-званої «марксисько-ленінської» ідеології, яка не давала відповідей на можливе вирішення новітніх проблем, загострились міжнаціональні конфлікти і посилились відцентрові рухи. У СРСР різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для компартійного керівництва, заколиханого самими створеною ілюзією зближення націй (обрусіння- авт.), в наслідок чого, на їхню думку,  в СРСР сформувалася «нова історична спільність людей – радянський народ (обрусівший-авт.)». Тільки у вересні (1987 р.) пленум ЦК КПРС  розглянув питання міжнаціональних відносин і констатував, що «негативні явища і деформації проявилися і в сфері національних відносин».  Це сталося  через дев`ять місяців після того, як  у грудні 1986 року  в Алмати та Караганді відбулись міжнаціональні заворушення, а саме фізичне протистояння між автохтонним та слов`янським (яке утотожнювалось з радянською владою)  населенням  Казахської РСР. Причиною заворушень стало «обрання» (призначення) першим секретарем ЦК Казахстану, росіянина за національністю,  Г.Колбіна. Тільки завдяки використанню військ (а військовими холодної зброї та водометів), та масовим арештам,  заворушення вдалося придушити[3]. Отже дуже повільно і неохоче російські шовіністи, зосереджені у ЦК КПРС, почали усвідомлювати глибину національних проблем в СРСР, необхідність докорінної зміни ситуації у міжнаціональних стосунках. Проблеми ідеологічного характеру в новітніх умовах вже не можна було вирішити шляхом застосування «ленінської політики» голоду, як зброї проти населення, теоретично обґрунтованої ідеологом більшовизму і «вождем пролетарів» В.Ульяновим (прізвисько «ленін») у статті «Сумеют ли большевики удержать власть»[4], ще до жовтневого перевороту. Тепер те,  що голод у 20-30-х роках, став інструментом впровадження колгоспної системи, а українці стали жертвами цієї політики в місцях їхнього компактного проживання на Кубані, в Поволжжі, на Білгородщині, Воронежчині, в Північному Казахстані, окрім власне нинішньої території України, вже не залякувало, а стало  суспільним подразником. Стали відомими прізвища зачинщиків та практичних виконавців «ленінської» політики: Секретар ЦК ВКП(б) - Сосо Джугашвілі (прізвисько Йосип Віссаріонович «Сталін»), Секретар ЦК ВКП(б) - Лазарь Каганович,  Голова Ради народних комісарів СРСР - Вячеслав Скрябін (прізвисько «Молотов»), Секретар ЦК ВКП(б) - Павло Постишев, Голова Ради народних комісарів УСРР -  Влас Чубар, Генеральний  секретар ЦК КП(б)У - Станіслав Косіор, другий секретар ЦК КП(б)У - Мендель Хатаєвич, та інші високопоставлені діячі ВКП(б). Стали відомими цинічні слова Менделя Хатаєвича восени 1933 року: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну»[5][4]. «Ця найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття: колективізація і штучний голодомор 1929—1933 років призвели до більших жертв, ніж перша світова війна, адже то й була справжня війна радянського режиму проти українського народу, відлуння якої чутно й дотепер, адже  на сім мільйонів померлих від голоду близько трьох мільйонів були діти»[6].  Та голод був тільки початком репресій. Сосо Джугашвілі («сталін») і його поплічники, панічно боялися українського відродження і тому стали відстрілювати без розбору, більш-менш освічених українських комуністів. Микита Хрущов, якого Сосо Джугашвілі відрядив наводити лад в КПБ(У) у 1937 році, згадує: «…Не залишено жодного секретаря районного виконавчого комітету, жодного секретаря Ради народних комісарів і навіть жодного депутата ( всі розстріляні[7]). Ми мали почати перебудову з нуля» [8].

Таким чином, відокремленість КПБ(У) від ВКП(б) була просто ширмою, за якою російський  партапарат послідовно вдавався до репресій за будь який прояв національної свідомості і спротив насильній русифікації. Не допомагали ні цитати Володимира Ульянова (прізвисько «Лєнін»), який вимагав від кожного комуніста в Україні, знання української мови, ні високий партійний статус. Володимир Щербицький, на засіданні політбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 року характеризував ситуацію в Україні як небезпечну для радянської влади, звинуватив творчу інтелігенцію в націоналізмі, долучив до злочинців» і свого попередника Петра Шелеста - за книжку «Україна наша радянська» і за те,  що на письменницькому з`їзді той закликав «берегти нашу рідну українську мову». [9]

Під час започаткованої в СРСР «перебудови», українське керівництво комуністичної партії, залякане можливими звинуваченнями і кадровими перетасовками, боялось проявляти буд-яку ініциативу і тому в усьому «пасло задніх». Така ситуація викликала законне невдоволення творчої інтелігенції і молоді, яка очікувала перемін,  обіцяних центральною владою. Саме це спонукало Донецьке відділення фонду культури поставити на порядок денний  питання захисту української мови на Донеччині, а Спілку письменників України вимагати її конституційного захисту. Під тиском Народного Руху України, який був утворений всупереч волі керівництва КПУ і об`єднав у своїх лавах широкий спектр громадськості,  масових  шахтарських страйків,  та інших обставин,  КПУ змушена була іти на поступки, навіть погодитись на зміни до Конституції, та декларування української мови, як державної.

Під час ДКНС (Государственный комитет чрезвычайных происшедствий – рос.) керівники КПУ-КДБ підтримали дії заколотників, тому  у серпні 1991 року  Указом Президії Верховної Ради України, який схвалила більшість Верховної Ради України, діяльність КПУ в Україні була  заборонена[10]. Під тиском членів РУХу, комуністів у минулому, РУХ не згадав КПУ-КДБ ні організованих ними побиттів[11], ні фізичного знищення активістів РУХу, не наполіг на проведенні люстрації (усунення з посад осіб, які скомпроментували себе співпрацею з КДБ, переслідували інакомислячих, підтримали ДКНС (рос.-ГКЧП)). За даними Нормана Девіса з Польщі під час проведення “десталінізації” (деКДБізації-авт.) 1968 року, в СРСР (читай в Україну -авт.)  тільки за два місяці виїхало більше тридцятип`яти тисяч бувших радянських агентів спецслужб. За кілька років виїхало більше двох мільйонів[12].[9]. Безпідставна віра  лідерів РУХу, зосереджених у парламенті у те, що лідери  КПУ-КГБ та її сателітів, після здобуття незалежності України,  будуть служити інтересам українського народу, позбавляться комплексу меншовартості та, відповідно, перестануть захищати інтереси Росії в Україні, призвела до  відмови РУХу від просування ідеї люстрації (деКДБізації суспільства), а з урахуванням того, що голова КДБ України Михайло Галушко у 1991 році в Москву через аеропорт «Бориспіль» вивіз всі документи на агентуру КДБ в Україні, це призвело до надзвичайно негативних наслідків. За словами полковника СБУ (у відставці) Віктора Бурлакова, який налагоджував функціонування СБУ в 90-х роках, вони «застали пусті кабінети, порізані папери і відсутність будь-яких даних про агентуру»[13]. 18 вересня 2005 року року бувший Президент України Леонід Кравчук заявив про те, що «у Москві є досьє народних депутатів України, які у радянські часи були агентами Комітету державної безпеки СРСР (КДБ). І тепер частина цих народних депутатів і досі залишаються народними депутатами, але справи на них лежать у Москві. Я думаю, що Москві завжди можна легко їм про це нагадати». Л.Кравчук сказав, що у нього є список депутатів, які були агентами КДБ , але він не має наміру його оприлюднювати[14].

Конституційний Суд України зазначає, «що відповідно до Конституції (Основного Закону) СРСР 1977 року (стаття 6) та Конституції УРСР 1978 року (стаття 6) КПРС визначалась як керівна і спрямовуюча сила радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій. На відміну від громадських організацій (професійні спілки, кооперативні об’єднання тощо) вона не була на конституційному рівні віднесена саме до таких організацій (стаття 7 Конституції УРСР). Ці функції фактично здійснювались нею і після виключення 24 жовтня 1990 року статті 6 з Конституції УРСР. Тому КПРС і Компартія України (КПУ) у складі КПРС не були політичними партіями і громадськими організаціями у сенсі статей 15, 36, 37 чинної Конституції України. У зв’язку з цим Конституційний Суд України вважає, що Комуністична партія України, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об’єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України у складі КПРС.»[15]

Зважаючи на сказане вище, КДБ України, як спеціальний орган КПРС (КПУ у складі КПРС), не може вважатися спеціальним органом (безпеки) незалежної України у зв`язку з тим, що КПУ-КГБ служила іншій меті і її діяльність була направлена проти отримання незалежності Україною, а офіцерами КДБ, починаючи з інструктора райкому КПУ, ставали особи, які працювали у апараті КПУ (у складі КПРС). Саме вони (КПУ-КГБ) розробляли спецзаходи, направлені проти отримання незалежності Україною[16]. Враховуючи те, що матеріали про їхню діяльність перебувають у спецслужбах Росії, нащадком КДБ СРСР є ФСБ та Зовнішня розвідка Росії, а не СБ України. Спецслужби Росії, як нащадок КДБ використовують агентуру КДБ у своїх антиукраїнських цілях, і ця агентура, не зважаючи на те, що була завербована до незалежності України, є агентурою іноземної розвідки (в тому числі колишні працівники апарату КПУ (в складі КПРС) починаючи з інструктора  райкому. Таким чином агенти російських спецслужб займали і займають посади на різних щаблях в державі[17], з них сформований нинішній апарат Служби Безпеки України, Міністерства Внутрішніх Справ України, Міністерства Закордонних Справ України, вони є високопосадовими урядовцями, депутатами Верховної Ради України. Абсолютна більшість парламенту, сформована з компартноменклатури та штатних і позаштатних працівників КДБ СРСР, провела приватизацію підприємств на свою користь, утворила законодавчу базу для беззмінності своєї влади.

Пострадянська  комуністична номенклатура, яка  залишилась у спадок від тоталітарного російсько-радянського суспільства, на початку 90-х контролювала і нині контролює всі сфери суспільного життя. Абсолютна більшість парламенту, сформована з компартноменклатури та штатних і позаштатних працівників КДБ СРСР, провела приватизацію підприємств на свою користь, утворила законодавчу базу для беззмінності своєї влади, робила і робить вона це не тільки прямими методами адміністративного тиску, а й через створення широкого прошарку безправного люмпенпролетаріату, позбавленого права голосу на виборах. В Україні зусиллям пострадянської бюрократії, по суті, не скасована прописка, названа тепер “реєстрацією”[18] вона і надалі закріпачує пересічного громадянина: блокує відхід від корупційних принципів пересування трудових мігрантів, реєстрації та функціонування підприємницької діяльності, послідовно ускладнює перебування людини за реальним місцем проживання,  ставить її та сім`ю у залежність від працівників ЖКУ, міліції, чиновників адміністрацій, не дає можливості без хабарів отримати належну медичну допомогу, влаштувати дітей в дитячі заклади, школу, тощо.

Пострадянська компартноменклатура (КПУ-КДБ), маючи переважну більшість у Верховній Раді України, розуміючи і втілюючи по-своєму висунуті РУХом і підтримані нацією ідеї, сприяла отриманню незалежності України лише з метою особистого збагачення. Процеси приватизації були втілені не на користь працюючих на підприємствах робітників, з порушеннями принципів прозорості, відкритості, вільного доступу кожного громадянина до процесів приватизації, участі громадян в державному управлінні. Для цього була здійснена зупинка виробництва та проведені масові звільнення працівників. Під час приватизації 90-х років компартійно-радянській номенклатурі (КПУ-КДБ) вдалося поділити суспільство на люмпенпролетарів, чиновників та творіння КПУ-КДБ, олігархів. Практика творення люмпенпролетаріату в Україні, підкріплена соціальними подачками, набрала гіпертрофованих форм ще напочатку 90-х і була направлена в першу чергу проти РУХу, та його прихильників.

В Україні олігархи і державні службовці високих рангів далекі від інтересів нації. Статки свої вони накопичили користуючись високим компартійним (КДБ), або кримінальним статусом. Не будучи поєднаними з суспільством, паразитуючи на ньому, вони не тільки не дбають про націю, а й сприяють подальшому її зубожінню. Підприємства, якими вони заволоділи, не модернізовані до сучасних вимог, можуть бути рентабельними лише тоді, коли робоча сила в Україні коштує менше, ніж вона реально може коштувати на загальноєвропейському ринку праці, коли пролетаріат упосліджений: малоосвічений, “русскоговорящій”, без реєстрації, питущий, згодний на мінімальну заробітну платню. Тому ними культивується «проблема рускоязичного», таким ускладненим є просування України в Європейське Співтовариство та інтеграція в євроатлантичні структури. Таким чином нещадна експлуатація потужного потенціалу України і її нації використаний КПУ-КДБ та криміналом для увічнення своєї влади. Внаслідок того, що вони заволоділи підприємствами в Україні, зробили їхніх працівників люмпенпролетарями, а самі стали олігархічною силою, яка в парламенті відстоює непорушність процесів приватизації, впродовж 20 років вони знаходяться при владі: займають посади в органах виконавчої влади, є народними депутатами ВРУ. Як відмітив Міністр юстиції України, перебуваючи на посаді  заступника голови Верховної Ради України Олександр Лавринович: “У людей проблеми, вони ніяк не можуть сторгуватися, щоб розрахуватися з комуністами, яким мало пільгових підходів по обленерго, які їхнім спонсорам надаються, мало їм (комуністам-авт.) посад у виконавчій владі, їм ще потрібна ця посада (заступника голови Верховної Ради України)” (18.02.2009 рік) ”[19]. За його думкою: “уряд (Юлії Тимошенко – авт.) змушений розраховуватися зі своїми асоційованими участниками коаліції таким чином, узв`язку з тим, що без голосів фракції КПУ у них, ймовірно, не виходить рішення про зміну складу Кабміну”[20].

Методи їхньої діяльності в різних сферах  суттєво відрізняються, іноді вони відверто кримінальні. Так використовуючи механізм заборони на відчуження землі, який олігархи провели через парламент[21],  вони  досьогодні безоплатно забирають землі, отримані селянами в наслідок реформи при розпаюванні. Заключаючи угоди про оренду землі на 10-50 років, отримавши корпоративні права на неї і провівши фальшиву (із заниженням реальних результататів плодючості) експертизу на початку оренди, та правдиву у кінці, вони виставляють селянину рахунок за поліпшення плодючості землі, якої не здійснювали. Селянин, збіднілий і незахищений законами, може компенсувати це «поліпшення» тільки відмовою від прав на власну землю.Таким чином олігархи мають у своїй власності сотні тисяч гектарів землі.[22] Люмпенпролетаріатизація закінчується там, де починається вільна інформація і преса, а чиновники дотримуються законодавства.  Олігархам що керуються тільки власними інтересами, для того, щоб такий стан залишався якнайдовше, необхідно не тільки люмпенізувати країну, а й, в першу чергу, заблокувати будь-яку вільну інформацію. Тому, замість того, щоб створити повноцінну національну телевізійну мережу, сприяти розвитку засобів масової інформації, вільному доступу громадян до інформації, олігархія і пострадянська бюрократія створила умови для того, щоб держава 20 років не мала захищеного інформаційного простору, антидержавні сили вільно пропагують свої антиукраїнські погляди в Україні[23],  немає в Україні розвиненої і конкурентноздатної національної телевізійної мережі, національної загальнодержавної преси, яка б доносила до народу України інформацію про стан розвитку державної політики у сфері формування національної ідеї, підтримання культурної самобутності народу України, популяризації здорового способу життя, дбайливого ставлення до навколишнього середовища, вихованння поваги до держави і її символів та гордості за Батьківщину. Непослідовність у проведенні внутрішніх реформ говорить про залежність влади від різного роду зацікавлених осіб, що призводить до втручання у внутрішні реформи зовнішніх гравців. Така непослідовність прослідковується у різних сферах, зокрема у втіленні соціально-гуманітарної політики щодо: закріплення авторитету державної української мови, впровадження національних ідеалів, реформи у сфері освіти: масове закриття українських шкіл[24] за умов, коли за даними перепису населення 2001 року українську мову вважають рідною майже 70% населення держави[25]; внесення змін у процедуру вступу до ВНЗ, які роблять її менш прозорою і сприяють корупції, що призведе до невизнання українських дипломів про освіту та ізоляції українських фахівців на світовому ринку. Порушення питання зміни державної мови свідчить про те, що діюча влада не ідентифікує себе з українським народом, а швидше ідентифікує себе з сусідньою державою – Росією, що провокує нестабільність в країні та можливість заворушень. Останні реформи у сфері медицини (з 2010 р.), які супроводжуються ліквідацією медичних закладів[26] та ускладнює громадянам отримувати медичну допомогу, а також залежність отримання медичної допомоги від наявності реєстрації, призводить до скорочення тривалості життя населення держави, особливо сільського та малих міст, в той час як народжуваність не перевищує смертності. Паралельно з цим здійснюється пенсійна реформа, яка передбачає підвищення пенсійного віку[27]. Такі заходи уряду справляють враження про здійснення політики гноблення й визискування та надмірної експлуатації громадян держави, що безумовно не повинно знаходити  підтримки в міжнародної спільноти.

Підсилює ці негативні впливи втручання влади у внутрішні справи незалежних громадських організацій, зокрема, Федерації Футболу України[28], що мало не призвело до виключенням усіх українських футбольних команд з турнірів під егідою УЄФА та позбавлення України права на проведення "Євро-2012", вибіркове кримінальне переслідування політичної опозиції (на сьогодні в Україні порушено близько двох десятків кримінальних справ проти опозиційних політиків та членів попереднього уряду[29]), що порушує питання про використання силових структур (СБУ, МВС, прокуратури), судової влади для боротьби з опозицією та викликає сумніви стосовно верховенства права в державі.

Особливо турбує незавершеність розслідувань резонансних злочинів: убивства керівника секретаріату Народного Руху України - Михайла Бойчишина, голови Народного Руху України - Вячеслава Чорновола , В.Климентьєва - головного редактора газети (висвітлював тему корупції в Харківській області), отруєння президента України Віктора Ющенка. Це ще раз свідчить про залежність системи кримінального розслідування від політичної кон’юнктури, порушення принципів незалежності та справедливості ведення досудового слідства.

Україна визнана країною походження та транзиту мігрантів у напрямку Схід-Захід, впродовж десяти років цей статус так і не був змінений: не вживається дієвих системних кроків, які могли б знизити рівень міграційних потоків; заходи у сфері боротьби з організованою злочинністю та торгівлею людьми є неефективними.

Саме ці обставини призвели до того, що у щорічному рейтингу свободи, який складає американська організація «Freedom House», Україна була виключена з групи «вільних країн»[30], а за даними «Democracy Index 2010», Economist Intelligence Unit, за версією видавництва «Экономист» в Україні відбувся найбільший спад демократії серед усіх країн Європи за рейтингом «демократії країн світу», крім того Україна спустилась на 42 пункти за рейтингом свободи слова, який складають «Репортери без кордонів»[31].

Високий рівень корупції на всіх щаблях влади та відсутність системних заходів для боротьби з нею  та надмірне втручання великого бізнесу в політичне життя призводить до різкого зниження рівня життя населення, скорочення соціальних видатків держави та різкого збільшення прибутків олігархів. Більшість членів українського уряду - мільйонери. Як передає власний кореспондент УНІАН в Брюсселі, про це йде мова в доповіді Інституту Горшеніна «Великий український бізнес і уряд України», представленій в березні 2011 року  в Брюсселі керівником Департаменту медіа-програм Інституту Горшеніна Ксенією Василенко. У доповіді з посиланням на відкриті джерела дана оцінка станів 12-ти членів уряду з 16-ти, а також сфер їх основних інтересів.  «Нинішній український уряд - кабінет прем'єр-міністра Миколи Азарова - одне у своєму роді, де більшість займають не професійні політики, але дуже багаті люди, які тримають владу зараз», - сказала вона. К. Василенко зазначила, що з 16 членів нинішнього уряду п'ятеро - Андрій Клюєв, Борис Колесников, Сергій Тігіпко, Юрій Бойко та Микола Присяжнюк - є офіційними мільйонерами. За її словами, ще двоє - Віктор Балога та Микола Злочевський - хоча і не декларують свої мільйони, проте, де-факто також є мільйонерами. У доповіді наголошується, що ряд міністрів в уряді реєструють свою власність на близьких родичів. Так, Микола  Азаров і Олександр Лавринович реєструють свою власність на синів, а Дмитро Табачник - на рідного брата. У доповіді К. Василенко зазначила, що за останній рік рівень стану багатьох урядових мільйонерів значно зріс. «І це лише інформація з відкритих джерел», - уточнила вона. Так, за її словами, статок  першого віце-прем'єра А. Клюєва за 2010 рік зріс більш ніж на півмільярда доларів, а статок віце-прем'єра С. Тігіпко - на 223,6 мільйонів доларів[32]. Журналісти журналу "Фокус" склали щорічний рейтинг найбагатших людей України, що включає 200 персон. Всього ж у цьому році рейтинг включає 21 мільярдера, що є абсолютним рекордом з часу подібного аналізу, а їх сукупний статок складає $ 58 млрд. Це більше половини від загального стану 200 найбагатших людей України ($ 93 млрд.). Більшість з них у минулому році наростили свої капітали, що особливо характерно було для металургійного сектора і АПК. Так, наприклад, вартість активів співвласника компанії "Кернел Груп" Андрія Веревського (7 місце рейтингу) за 5 років зросла майже в 10 разів, майже увійшов до першої десятки багатіїв Україні і власник бренду "Наша Ряба" Юрій Косюк (11 позиція) - його стан нині оцінюється в 2,070 млрд. доларів США. Статок Ріната Ахметова за період з березня 2010р. зріс з 7,52 млрд. доларів до 15,59 млрд. доларів (1 рядок рейтингу). Матеріальне становище співвласників групи "Приват" поліпшилось так саме вдвоє, замість 2,95 млрд. доларів у другого багатія Україна - Ігоря Коломойського - тепер є 5,323 млрд., а його компаньйон Геннадій Боголюбов наростив статок з 2,74 млрд. до 4,975 млрд. доларів США. На п'ятому місці - власник корпорації "Інтерпайп" Віктор Пінчук (2,97 млрд. доларів). Також до першої десятки "товстосумів" увійшли Вадим Новинський ("Смарт-груп"), Костянтин Жеваго ( Ferrexpo), Костянтин Григоришин ("Енергетичний стандарт"), Сергій Тарута і Віталій Гайдук (нинішній і колишній власники корпорації "Індустріальний союз Донбасу". ).[33]  Аналогічний рейтинг склав Український Forbes. Він оцінив статки Ахметова в 16 мільярдів долларів, статки Віктора Пінчука оцінено в 3,3 мільярда, Генадія Боголюбова і Ігоря Коломойського - 2,5 мільярда доларів у кожного, Константина Жеваго - 2,4 мільярда. З шестого по восьме місця розташувались в рейтингу аграрні мільярдери - власник "Миронівского хлібопродукта" Ігор Косюк (1,5 мільярда), власник "Кернел груп" Андрій Веревський (1,1 мільярда), голова ради директорів агрохолдинга "Авангард" Олег Бахматюк (1 мільярд). Статок Дмитра Фірташа український Forbes оцінив в 996 міліонів доларів, Олександра Ярославского - 958 мільйонів, Петра Порошенка - 866 мільйонів, Сергея Тігіпка - 827 мільйонів, Леонида Черновецького - 745 мільйонів, Олега Мкртчана - 694 мільйонів, Сергія Тарути - 694 мільйонів. Голова СБУ Валерий Хорошковський займає 23 місце в рейтингу з 426 мільйонами доларів, віце-премь`єр Борис Колесніков - 42-й з 230 мільйонами, а ще один віце-премьер Андрій Клюєв - 43-й с 225 мільйонами. При цьому його брат Сергій займає 41-е місце в рейтингу з 232 мільйонами доларів.[34] Такі успіхи українських мільярдерів, які належать до владної верхівки правлячої еліти, що за роки кризи не тільки не втратили, а й значно наростили свої статки, повинні радувати пересічного громадянина України, та нажаль такий стан, на фоні зниження соціальних стандартів в Україні, підвищення цін на продукти харчування (ціни перевищують Західноєвропейські), намаганні перекласти на дрібний і середній бізнес всі видатки держави, турбує і непокоїть її громадян, тим самим переростаючи у соціальний конфлікт. Особливо хвилює не  бажання можновладців дотримуватись морально-етичних принципів і відсутність у них бажання  їх дотримуватись. Так за інформацією опозиції,  нинішні урядовці після продажу банківських установ, які їм належали,  не сплатили у бюджет жодних податків, а син президента України  Віктор Янукович, за даними інтернет-видання   "Українська правда",  при прибутках, які перевищили мільйон сто тисяч гривень,  отримав з державного бюджету  матеріальну допомогу  в розмірі 34 тисячі гривень.  Про це свідчить декларація надана народним депутатом України Віктором Януковичем за 2009 рік.[35]

Негативно впливає на міжнародний імідж України і викликає стурбованість міжнародної спільноти у сфері економіки України те, що: незавершене спорудження об’єкту укриття 4-го енергоблоку ЧАЕС, єдиний виробник первинного алюмінію в Україні – Запорі́зький  алюмі́нієвий комбінат – з 2004 року належить російській компанії «Русал» (97,5 % акцій)[36], а із шести НПЗ, які сьогодні працюють в Україні,  більшість належать іноземним власникам, таким чином щорічні сезонні проблеми, пов’язані із транспортуванням та постачання в Україну та через її територію до Європи російських енергоресурсів (нафти й газу), що особливо негативно впливаю на міжнародний авторитет України, є власне наслідками монопольного володіння енергоресурсами та НПЗ Росією[37]. Нездатність України провести на принципах відкритості й прозорості модернізацію газотранспортної системи, в тому числі встановити лічильники та програмні засоби для обрахунку кількості поставленого з РФ газу, ще раз підкреслює залежність України від політики сусідньої держави та її нездатність гарантувати безперебійне постачання нафти й газу до країн ЄС, що в свою чергу псує стосунки України з державами Європи.

За двадцять років не створено належних умов для діяльності інвесторів, міжнародна спільнота негативно оцінює регуляторну базу, в державі  яка надто ускладнює діяльність приватних підприємців зокрема: закон не завжди захищає умови контракту, загальмований процес приватизації, іноземні інвестори не можуть стати власниками землі.

Не краща ситуація з бюджетними видатками. Урядові витрати вже досягли 47,3% ВВП, а погано керована державна НАК «Нафтогаз України» висить важким тягарем на фінансовій системі і загрожує стабільності країни як такої. У зв’язку з цим Україну неодноразово критикували країни ЄС.

Зниження України в рейтингу розвитку інновацій: впродовж 20 років Україна опустилась з 9 на 90 місце. Це швидше, пов’язується не зі втратою інтелектуального потенціалу, а з неналежним захистом інтелектуальних прав в державі, адже інновації розвиваються, проте реєструються не в Україні, а в іноземних державах, крім того не існує дієвих механізмів захисту вже зареєстрованих патентів та механізму їхнього втілення. Це явище затримує розвиток конкурентоздатності держави, а сучасна економічна теорія пропонує орієнтацію на інновації, залучення інвестицій саме у високотехнологічні, інноваційні сфери розвитку. Ці тенденції помічають не тільки українські аналітики, а й іноземні. Так Російський політолог Андрій Окара вважає, що шанси Віктора Януковича відбути свій президентський термін повністю (до 2015 року) поступово зменшуються: «Авторитарний режим в Україні створюється не під яскравого харизматичного лідера і не під ідеократичної доктрину, як це зазвичай буває, а під, фігурально висловлюючись, невгамовне бажання еліти розпатрати країну й остаточно капіталізувати її тушу», - вважає Окара. «Головним економічним досягненням нинішнього політичного режиму стало перекладання податкового тягаря з великої буржуазії і великого бізнесу на середній і дрібний бізнес, що в перспективі найближчих місяців може призвести до загальноекономічної колапсу, зростання безробіття і соціального дефолту держави», - упевнений Окара.

«Міжнародний імідж України погіршився, податкова привабливість різко знизилася, країна" впала "в усіх авторитетних міжнародних рейтингах. Україна стає все більш залежною від "зовнішніх суверенів" - перш за все, від Росії і МВФ », - зазначив політолог. «Головне досягнення "колективного Януковича "- це створення в Україні системи моноцентричний влади (за фактом - суперпрезидентської республіки), а також нейтралізація Конституційного Суду, Верховної Ради (перетворення її у «не-місце-для-дискусій») і маргіналізація опозиції», - вважає він. «Ні про який реальний поділ влади мова вже не йде. Кримінальні переслідування політиків епохи Ющенка (Георгій Філіпчук, Євген Корнійчук, Богдан Данилишин, Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, та інші) дають підстави говорити про політичні репресії », - упевнений політолог. «Саме помітне за перший рік президентства Януковича - це радикальна зміна суспільного клімату та громадських настроїв: у суспільстві складається консенсус, що в України взагалі немає майбутнього. І що мова йде не про еміграцію, а про евакуацію », - констатує Окара.[38]   З огляду на всі соціально – економічні, політико – ідеологічні, господарські та вікові специфіки президента, цей термін можна охарактеризувати як ризик можливості майбутньої нестабільності.

За його словами : ˮніяких гарантій для авторитарних режимів тепер не існує: їх кінець наступає раптово й звідти, звідки ніхто не чекаєˮ.[39]  З урахуванням того, якою складною для сприйняття  є Радянська символіка в Україні, адже  «Серп і молот - смерть і голод» – характеризували радянські символи герба УРСР ті, кому вдалося пережити страшні часи штучних голодоморів 20-х, 30-х, 40-х років. ˮКрасная звіоздочка всєх побєдітˮ – говорили  їх організатори, пояснюючи її центральне місце в гербі УРСР[40]. З волі влади попри двадцятиріччя незалежності,  пам`ятники цим подіям у вигляді «стел-фалосів», увінчаних зіркою, та «соцреалістичного дядька з фуражкою, який рукою показує на горілчаний магазин»[41], до сьогодні повинні нагадувати нащадкам гнобителів і пригноблених рабів: хто в хаті господар і чия правда. Журнал Тиждень в аналітичній редакційній  статті ˮ Вони дограютьсяˮ аналізуючи прийняття більшістю рішення про вивішування радянських червоних прапорів дев`ятого травня цього року пише: ˮДивні речі відбуваються в нашій країні. Партія великого олігархічно-монополістичного капіталу залюбки бавиться з комуно-совковою символікою. Мільйонери і мільярдери жити не можуть без червоного прапора, без серпа та молота, без п’ятикутної зірки, без пам’ятників «пролетарським» сатрапамˮ[42]. Таким чином в Україні завдяки останнім подіям склалась ситуація, коли від Президента України залежить її подальший розвиток, адже саме тепер  тільки глава держави повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед прем’єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його завданням є підписувати закони, обов’язкові для громадян усієї держави і обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, виконуючи цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. А у випадку небезпеки, його обов’язком є гарантування державної незалежності й угод, укладених в інтересах України та турбота про стабільність і демократичний розвиток держави. Складається враження, що особисті амбіції Президента України Віктора Януковича примусять його захищати інтереси України і українців і рано чи пізно примусять його піти шляхом президента Франції Шарля Де Голя, адже виступаючи в парламенті України  з щорічним посланням  про внутрішню політику і зовнішній стан України в 2011 році звертаючись до народу, він промовив: ˮЗ цієї трибуни я хочу звернутися до кожного українця: вистачить  жалітися і принижуватися, Україна – сильна и амбіційна держава ˮ. ˮ Прийшов час проявити характер, доказати і собі, і світу, що Україна – це країна – лідер ˮ[43].

         На наш погляд завданням Президента України, Прем`єр-міністра  України для подолання кризи в Україні та утвердження позитивного авторитету України на міжнародному рівні уряду повинно стати  вживання невідкладних заходів для збереження свободи слова й багатоманітності ЗМІ, запровадження демократичної, дієвої та стабільної системи стримувань і противаг, створення можливостей для дієвого функціонування інститутів громадянського суспільства, вдосконалення  виборчих рамок  та забезпечення своєчасного завершення роботи над виборчим законодавством. Політика у сфері освіти та медицини має базувати на принципах протилежних від тих, які впроваджує нинішня українська влада,  «послуга до споживача, а не споживач за послугою». Закріплення авторитету державної української мови, впровадження національних ідеалів сформує самоповагу громадян і таким чином підвищить їх конкурентоздатність у світі. Тобто реформи у соціально-гуманітарній сфері мають значущий вплив на стабільність в державі і повинні здійснюватись поступово та з врахуванням існуючої ситуації, а не з абстрактних міркувань. У сфері економічної політики уряд має здійснити заходи для боротьби з монополістами, які можуть загрожувати безпеці державі та її відносинам із іншими країнами, крім того потрібно посилити зусилля у боротьбі з корупцією, здійснити заходи у напрямку модернізації газотранспортної системи України, вирішити проблеми функціонування НАК «Нафтогаз України».

Рішучі дії у цьому напрямку будуть зміцнювати довіру до України, особливо з врахуванням того, що вона буде головувати в ОБСЄ у 2013 році.

В одочас можна констатувати, що для ліквідації негативних внутрішніх і зовнішні ідеологічних впливів необхідно вчинити наступні кроки:

- провести люстрацію: усунення колишньої агентури КДБ (нинішньої ФСБ та Зовнішньої розвідки Росії) з посад у державному апараті на всіх рівнях та націоналізувати  майно зосереджене в в руках їхніх родин;

- заборонити  агентурі КДБ (нинішньої ФСБ та Зовнішньої розвідки Росії) в Україні займатися політичною діяльністю, викладанням та бути державними службовцями;

-встановити громадянство депутатів парламенту України  і позбавити мандату тих, хто порушує Конституцію і закони України  і має іноземне громадянство;

-заборонити відрядження на роботу  в апарат Верховної Ради України, Кабінет міністрів України, Адміністрацію Президента України, до інших державних органів представників силових структур (МВС, СБУ, МОУ);

 - скасувати реєстрацією ( прописку);

-відмінити  мораторій на продаж земель сільскогосподарського призначення, скасувати всі укладені договори оренди землі, термін яких перевищує 5 років і повернути ці землі селянам;

- зняти податковий тягар з малого і середнього бізнесу, переклавши його на представників великого  бізнесу.

 Ці кроки  зроблять незворотнім процес демократизації суспільства та зміцнять засади незалежності України, поліпшать ситуацію у країні, знизять корупцію, казнокрадство, укріплять міжнародний авторитет України, поліпшать економічний розвиток країни, дадуть можливість подолати остаточно кризу в Україні.

 

Monografie i wydawnictwa zwarte:

 

Алюмінієва промисловість [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу:    http://otherreferats.allbest.ru/geography/00071664_0.html. (Актуально на 20.04.2011)

Бжезінський З., Велика шахівниця, Львів-Івано-Франківськ 2000, 236 s.

Бочковський О.І., Вступ до націонології, Мюнхен 1991-1992, 206 s.

Борис Кушнірук : Пенсійна реформа як суміш міфів [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.epravda.com.ua/publications/2011/04/19/283338/view_print/. (Актуально на 19.04.2011) 

Галузевий державний архів СБУ[Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ssu.gov.ua /sbu/control/uk/publish/article art id=39212. (Актуально на 20.11.2009)

Главком., Чорновіл.Т., Янукович не керує країною  [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://glavcom.ua/articles/1632.html.(Актуально на 06.09.2010)

 Голос України., Микола Оніщук, Мораторій на відчуження землі як результат чотирнадцяти років земельної реформи в Україні? [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу:  http://www.land-ukraine.com/index.php?p=article&id=1685 (Актуально на 10.06.2005)

Дейвіс.Н, Боже ігрище : Історія Польщі, Київ 2008,  s. 644, 888

Державний Герб України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8. (Актуально на 20.04.2011)

Дмитро́ Володи́мирович Таба́чник (* 26 листопада 1963, Київ) — український політичний та державний діяч пророс

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.