Співачка Тетяна Семяновська: «Євген Потоцький – це людина, поцілована Богом»

4 января 2014, 14:36
журналіст, волонтер, видавець, голова Білоцерківської "Просвіти"
0
727
Співачка Тетяна Семяновська: «Євген Потоцький – це людина, поцілована Богом»

Сьогодні, 54 роки тому, народився рок-музикант Євген Потоцький

Дні, які приходять після Новорічних свят, особливо важкі для білоцерківців: викидаються зіпсовані харчі, очищується від наслідків гучних застіль організм. У цей час варто подумати не лише про кількість з’їденого та випитого, але й пригадати людину, яка народилася 4 січня 54 роки тому, прославила місто далеко за межами України і залишила по собі яскравий слід у вигляді кількох збірок пісень. Ім’я цій людині – Євген Потоцький. Його пісенна спадщина, завдяки старанням друзів, колег і просто ентузіастів від музики, повертається до слухача. Але інформацію про життя і творчість Євгена, які обросли легендами, доводиться збирати по крихті. Одним із цінних джерел таких відомостей є співачка Тетяна Семяновська, яка довгий час співпрацювала з Євгеном Потоцьким. Доля розпорядилася так, що Тетяна живе у Німеччині, тому нагода поспілкуватися з нею під час її відвідин України, була великою удачею.

- Як ти почала свою кар’єру і за яких обставин познайомилась з Євгеном Потоцьким? 
- Я родом з Коростеня, але одразу після народження переїхала до Білої Церкви. В 7 років пішла в 1-у музичну школу, закінчила її, потім житомирське музучилище, далі Львівську консерваторію по класу диригування. В Білу Церкву після навчання я приїхала не сама, а з нареченим, і коли ми почали готуватися до весілля, до вибору музикантів, які гратимуть на ньому, поставились принципово. Мій чоловік також закінчив Львівську консерваторію, і , поспілкувавшись з нашими місцевими музикантами, сказав: або Женя, або ніхто. Його гурт відіграв на моєму весіллі, це було незабутньо. Так ми і познайомились. Це був 88 рік. 

- А як далі розвивались взаємини після вашого знайомства? 
- Певний період ми не підтримували стосунки, в нього були свої проекти, в мене свої. Я почала працювати в музичній школі. Потім співала в першому приватному ресторані в Білій Церкві «У Віктóра», який знаходився в БРУМі. Це були «ліхіє девяностиє»… В 93-у році після перемоги в міському музичному конкурсі «Орфей» в моєму житті почався шоу-бізнес. Виступала в концертах, фестивалях. Їздила на конкурси зі своїми учнями. Я свої фонограми записувала в студії РТІ, де працював Женя, і там ми знову зустрілись. А в 95 р. ми створили дует «Доміно», і почали активно працювати. Часто виїжджали на різні концерти та корпоративи, записали дві пісні. Але далі наша співпраця не склалася. Можливо, тому що ми з чоловіком готувались до виїзду з країни. Дуже жаль, що все так швидко скінчилось. З цими двома піснями ми виступили на конкурсі «Орфей-95». Це було тоді престижно, що дві зірки виступають в цьому концерті.

- Шо він розповідав? Яку музику хотів робити? Які у нього були творчі плани?

-  Зі мною другий концерт був на танцмайданчику. Там він сидів за фортепіано в коридорі і співав мені пісню. Музику свого хіта «Ветер ночи», але з зовсім іншим текстом, якого я, на жаль, зараз не пам’ятаю. Це мала бути наша наступна пісня. Він хотів, щоб ми її разом виконували. В цьому напрямку він і хотів працювати. Після ресторану «У Віктора» ми ще попрацювали в «Казці» в Міші Фоменка. А потім ми поїхали, а Женя далі там працював. 

- Чув від декого, що Женею, як музикантом захоплювались, а от його людськими якостями не дуже...

- Серед музикантів було багато недоброзичливців, які заздрили його таланту. Не називаючи імен, можу сказати, що звучали фрази на кшталт: «Ми все висиджуємо одним місцем, а йому це дається без якихось зусиль.» У нього був абсолютний слух, він чув все нотами, от, наприклад, стакан тріснув, а він вже скаже, яка це нота, інші це висиджують вечорами, напрацьовують, підбирають, а він все відчував слухом,  і тут же відтворював… Він на багатьох інструментах грав. Це людина, поцілована Богом. Тому його чорнили… А він це відчував. Коли до тебе негативно відносяться, ця енергетика на  людину творчу, а отже, вразливу, дуже впливає... 

- Як ти думаєш, чого не вистачило Євгену при такому таланті? Зійшов практично на вершину всесоюзного шоу-бізнесу, записав платівку, мав такий сильний матеріал… 
- На мою думку, йому не потрібно було сюди повертатись… Тут провінція… Там, в Москві, йому, можливо, не вистачило сили волі… Щоб після незначної невдачі, розпрямити спину, перетерпіти, й досягати своєї мети далі… А тут, в провінції, він зламався… Дуже багато творчих людей пробиваються на вершину шоу-бізнесу, але їхня психіка не витримує. Як, наприклад, Мурат Насиров. Дуже важко людині без підтримки, а він був один… Талантам потрібно допомагати, правильно кажуть, що бездарності проб’ються самі. Він же продав квартиру, щоб купити гітару… 

- Я чув , щоб записати альбом.. 
- Та то вже неважливо…Ми ж так само продали квартиру, і поїхали закордон, щоб почати з нуля. Я спочатку була «Леді блюз», потім я записала альбом Влада Шарапова «Я не эмигрантка», потім з Женею у нас був дует «Доміно». В РТІ ми записувались, там моїх 12 пісень. Є альбом, є відеокліп. Я виступала в «Території А», Також був хіт-парад на радіо «12-2», де звучали мої пісні. 

- Важко було притиснутись на «Територію А», на радіо? 
- Важко. Ми знімали відеокліп, режисером якого виступив Коля Дружков – учень Ролана Бикова (коли останній помер, Колі довірили нести його портрет, це велика честь). Він потрясний, справжній професіонал. І коли ми з цим кліпом приїхали на «Територію А», нам сказали: «Навіщо нам ваше відео. Знімайте у нас, і тоді ми будемо вас крутить…» Там все було на рівні комерції. От і в нас, мабуть, щось подібне, як і Жені, було. Не проявили тої сили волі, щоб затриматись в Києві. А потім в якийсь момент це стало нецікаво… Робити мистецтво для мистецтва, а не для слухачів… 

 - Може, Женя народився не в той час… 
- Звісно, 90-ті роки… Тоді люди думали, як вижити… Скільки поламало людей…Скільки було таких, які вимушені були займатися чимось іншим… З іншого боку, якби він народився в інший час, хтозна, звідки б тоді він брав ідеї для своїх пісень. У нього вся музика меланхолійно-ностальгічна… Адже мажорні його пісні, якось не так сприймаються, правда? Його балади найбільше користуються успіхом. Хтозна, може, якби це був якийсь інший час, то цих балад і не було б. Можливо, ця несумісність зовнішнього світу з внутрішнім давала йому цей поштовх до написання таких шедеврів. Бо якби все просто так, то це, звиняйте, були б німці з їхніми маршами. 

- Чим зараз в Німеччині займаєтесь? Для кого співаєш? 
- Тим самим. Співаємо багато, граємо, вчимо дітей. І дочка моя також з 5 років виступала: і на Орфеї, і на танцмайданчику. Там дуже велика діаспора: російські німці. Також ми самі багато організовуємо вечорів відпочинку для діаспорян. 

- Адаптація важко пройшла? 
- Важко до сих пір. Там все відокремлено: німці з німцями, ми діаспоряни – контактуємо між собою… Це вже дочці моїй простіше. В неї хлопець – італієць. Краща подруга – швейцарка. Всі друзі – німці, жодної російськомовної подружки нема. А мені важко до сих пір, в мене антена стоїть на російське телебачення, і газети, і російський магазин… Просто ми не євреї, не російські німці, і нам важко було призвичаюватися. 

- А з чого починали в Німеччині? 
- Починали з того, що грали на вулиці. Це така професія була. Якщо ти лікар, ти не приїдеш і не будеш робити операції. А музика слава богу… Хоч і казали, що музика не годує… Нічого подібного. Потім кнайпи – кафешки. Просто приходили, співали романси і збирали гроші з людей. І нормально люди платили. Спочатку виживали як могли, але потихеньку. - Не жалкуєш, що поїхала? - Іноді, жалкую. Але, дивлячись на дочку, я розумію, що зробила правильно. Я в 15 років не боялась відпустити дитину на дискотеку, ти там спокійно ходиш по землі. Щоб не було… Ти там одне слово скажеш «поліцай» і уже порядок… Немає такого свавілля на дорогах. Там щось не так, вже фотографують, штрафують… Сестра моя теж переїхала. У нас рано померли батьки. Мамі було 52, батьку 54, тим більш радіація… Хоча, не факт, що я там назавжди. Може, ще пару років, та й приїду назад, якщо знайдеться цікава робота. Я колись багато возила дітей на конкурси, зараз цим займається Галя Білогур (педагог наших юних зірочок, переможниць багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів, Мар'яни Щербак, Валерії Хоменко, Насті Багінської та інших прим. авт.). От мені кажуть, мало нормальних викладачів, повертайся, займайся дітьми… 

- А німці яку музику слухають? 
- Німці дуже високоосвічені, тому наші музиканти, які іммігрували в 90-х, дуже добре заробляли в Німеччині. Приїжджали лауреати міжнародних конкурсів, і сиділи на вулиці... Тоді навіть для вуличних музикантів був свій порядок: не більше 30 хв. на одному місці. Ти можеш потім перейти 20 метрів далі сісти. На Альстері був поліцейський, який контролював, щоб ти не переграв свій час. І там був список: хто перший, другий і т.д… Можна було 2 рази в день заграти, але порядок був. Цим музикантам добре платили, неначе в концертному залі. Наприклад, Баха програму, або Вівальді «Пори року», а німці освічені – всю цю музику знають, і платять за неї. Натовп збирається, починають кидати… А далі оплески, візитівки, телефони, знайомства, і тоді вже надходять запрошення на нормальні концерти… Німці зараз до сих пір так роблять. Якщо якийсь гурт потребує в рекламі: виходить на вулицю, грає, роздає візитки.. а далі концерти… 

-Яка б для Жені була б найкраща пам’ять? Адже забувають його потроху…

- Фестиваль! Так, як імені Івасюка в свій час… Думаю, краща пам’ять буде про музиканта – це створити в його честь фестиваль. А далі популяризувати його музику, щоб вона жила… Доки жива музика, доти живий музикант! 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.