Православні чекісти, або «Дикий, дикий Схід»

16 декабря 2013, 21:54
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
152
Православні чекісти, або «Дикий, дикий Схід»

І російські царі, і керівники СРСР, і Путін розглядали державу як свою власність, частини якої «дарують» соратникам. ЇЇ політична культура в цілому не змінюється з XV століття.

«Незважаючи на репутацію непередбачуваної країни, Росія – надзвичайно консервативна нація, ментальність і поведінка якої змінюються дуже повільно, якщо взагалі змінюються» (Р. Пайпс).

Нерозвинутість національних почуттів (її жителі ідентифікували себе радше як православні, ніж росіяни; до ХІХ століття особливого смислу в національній самоідентифікації Російської імперії не було), відсутність соціальної й національної єдності, зневага до прав людини, фактична відсутність приватної власності («Росія належить par excellence до тієї категорії держав, які політична й соціологічна література зазвичай визначають як «вотчинні» (patrimonial). У таких державах політична влада мислиться і здійснюється як продовження права власності, а володар (володарі) є водночас і сувереном держави, і її власником», - Р. Пайпс), неефективність судової системи – все вело до того, що залишалося сподіватися на сильну державну владу, на царя. Орієнтація на сильну державу, «в якій громадяни вільні від відповідальності за здійснювану політику та в якій штучно створюються зовнішні вороги, щоб забезпечити єдність нації», міцно укріпилася в російській політичній культурі.      

СРСР, за логікою Пайпса, рухався в руслі російської національної традиції. Коли згадують про імідж Совєтського Союзу, у пам'яті найчастіше зринають крилаті слова Рональда Рейгана (до слова, фонетично правильно - Рігана): «Імперія Зла». Це показова характеристика. СРСР сприймався не тільки як остання імперія, а й утілення зла.

Як писав у книзі «Вік безумства: розпад і падіння Совєтського Союзу» Девід Саттер (журналіст, який багато років прожив у СРСР), історія Країни Совєтів «може бути витлумачена як спроба руйнації «морального центру» цілої нації. Совєтські керівники… калічили людей психологічно, створюючи герметично замкнутий життєвий простір, в якому марксизм-ленінізм був проголошений незаперечною істиною. Совєтський Союз був першою державою в історії, цілком побудованою на атеїзмі. Держава компенсувала втрачений абсолют, наділивши себе атрибутами Бога». Це «надало совєтській системі цілеспрямованості, аморальності й сліпого фанатизму, які завжди йшли пліч-о-пліч із абсолютизацією політичних цілей» (хоча свого часу американський філософ Джон Дьюї писав, що «грандіозний соціальний експеримент» совєтів заслуговує, принаймні, поважного ставлення). За довгі роки совєтського правління росіян практично позбавили етнічної ідентичності, сформувавши ідентичність «імперську». І як тільки «імперії» не стало, вони залишилися без держави, частиною якої були. Вибір був неочікуваний: порятунок «імперії» або побудова національної держави. Єльцин, обравши загальний курс на останнє, остаточно поховав СРСР.

Після розвалу СРСР відбувся перехід від «кримінального комунізму» до «кримінального» капіталізму. Західні аналітики висловлювали сподівання, що Росія, позбувшись комунізму, стане на твердий прозахідний курс: здійснить демократизацію політичної системи та наділить громадян невід'ємними політичними правами. Росія сприймалася Вашингтоном як країна, яка навіть за умов усієї своєї специфіки може піти шляхом західних країн, побудувавши в себе «ліберальну демократію й капіталізм англо-американського стилю в рамках традиційної нації-держави» (Rutland P. A Flawed Democracy). Справді, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років ХХ століття, коли Горбачов, ще більшою мірою – Єльцин, а також російські «західники», що вийшли з підпілля, почали говорити про «нове мислення» та готовність іти шляхом, який пройшло «цивілізоване людство», у європейців та американців воскресла надія на «нормальну» Росію без великодержавних претензій. Але демократія не стала пріоритетом. Центр маси реформ був зміщений в економічну сферу (економічна трансформація вважалася передумовою становлення стабільної політичної демократії). Крім того, деякі російські політики припускали, що той чи інший різновид авторитарного режиму може стати «проміжним» між «командним комунізмом» і «капіталістичною демократією» (Simes D. The Return of Russian History). Трагічні події жовтня 1993 року відкрили «нове вікно можливостей для демократії, хоча й за менш сприятливих умов, ніж раніше» (McFaul M. Democracy Unfolds in Russia).

На руїнах совєтського режиму виросла «нова російська політія» з її суперпрезиденством, двозначним федералізмом, слабкістю політичних партій, робітничих і громадських організацій, надмірною могутністю великого бізнесу та фактичною відсутністю верховенства права. «Російська посткомуністична економічна система зазнала глибоких змін, перетворившись із планової в змішано-ринкову (mixed-market) авторитарну систему з яскраво вираженими російськими характеристиками, похідними від постмонгольського підйому Московії та модернізованими формами автократії, владою суверена над приватною власністю, фактичним даруванням помість наближеним, взаємній суспільній підтримці (круговій поруці), протекціонізмі, підпорядкуванні й крайній нерівності – система, яку коротко можна назвати московитською моделлю (Muscovite model)» (Rosefielde S. Russia in the 21st Century. The Prodigal Superpower). Після виборів 1996 року основні політичні гравці Росії прийняли мінімальний набір правил політичної конкуренції; завершився перехід до електоральної демократії, хоча й ще не консолідованої ліберальної. На тлі багатовікової авторитарної традиції побудова електоральної демократії уявлялася важливою віхою (a major milestone) перетворень.

Утім, після Єльцина російські лідери приступили до демонтажу створених раніше демократичних структур. Формальні інститути демократії залишилися недоторканними, але реальний демократичний зміст цих інститутів зазнав відчутної ерозії. Зіткнувшись із корупцією в державному апараті, економічним банкрутством країни, етнічним сепаратизмом, дискредитованим попередником, неефективною політичною системою, розколом табору «західників»-лібералів, Путін окреслив головною ціллю «відновлення централізованої державної влади». Держава почала укріплюватися коштом політичного плюралізму. Арешт Михайла Ходорковського 25 жовтня 2003 року озброєними представниками спецслужб став поворотним моментом: якщо до арешту придушення демократичних сил розцінювалося як спроба «управляти» демократією, пом’якшити ексцеси й соціальний стрес, які залишилися після епохи Єльцина, то після жовтня 2003 року стало зрозуміло, що Путін розгорнув наступ на всіх і кожного, хто видавався суперником державної влади і противником відновлення традиційної російської держави – автократії вдома й імперії за кордоном. Водночас посилення ролі держави й силових структур ані підвищили їхню ефективність, ані сприяли гарантуванню безпеки громадян.

Путінське прагнення до централізації російських інститутів не зменшило рівень корупції, а розхитало такі традиційні інструменти боротьби з корупцією, як незалежні ЗМІ та справді опозиційні політичні партії. Недарма Микола Бердяєв ще в царські часи зауважував: «Хабар – найдієвіша російська конституція на всі часи». Корупція процвітала і за самодержавної монархії, і за комуністичного ладу. До того ж це була «державна корупція», тобто корупція, породжена всевладністю держави, її чиновництва, від волі якого (а не закону й судових рішень) залежало прийняття рішень.   

Путін «кастрував парламент та принципово виключив будь-яку конкуренцію за владу… Зруйнувавши незалежні інститути, держава скалічила сама себе: сьогодні цей гігант став сліпим і кульгавим… Що ж ми бачимо сьогодні там, де колись були надії на появу прозахідної російської демократії? Ми бачимо протофашизм, загострений націоналізм, залякування слабких, культ сильного лідера, пошук втраченого ворога та ненависть до іноземців… Путін – не успішний політик, Путін – невдаха… Росія обрала не прагнення до свободи, а побудову держави страху» (зі статті «Чому влада Путіна – загроза і для Росії, і для Заходу» відповідального редактора британської газети The Financial Times, кавалера ордена Британської імперії, випускника Оксфордського університету Мартіна Вульфа).     

Відомий російський ліберальний історик Алєксєєв у праці «Опасная Россия. Традиции самовластия сегодня» слушно вбачає в авторитарному правлінні В. Путіна (з його гіперцентралізаторством, жорсткою субординацією та глорифікацією правителя, із його, нарешті, державним капіталізмом та всеосяжною владою «воинов Джержинского» із гранично гіпертрофованих спецслужб тощо) очевидні прикмети неомонархічного абсолютизму. Його називають «м'яким бонапартизмом», «мертвонародженою демократією» (stillborn democracy, «персоналістський, популістський, плебісцитарний режим, який опирається на адміністративний і примусовий апарати держави і, підносячись над суспільством, виступає як арбітр та захисник інтересів нової буржуазії як єдиного цілого», див.: G. Gill and R. Marwick. Russias Stillborn Democracy? From Gorbachev to Yeltsin). Доволі маргінальним є погляд на сучасний політичний режим РФ якщо не як фашистський, то, принаймні, з елементами фашизму. Професор Гарвардського університету Нейл Фергюсон називає Путіна «русифікованим Піночетом або Франко». Гітлер після 1933 року консолідував владу вихолощенням парламентських та федеральних інститутів. Те ж робить і Путін: він послабив Державну Думу, замінив виборних губернаторів «кремлівськими призначенцями». «А російські суди, здається, стануть наступними в його списку для досягнення того, що нацисти називали «Gleichschaltung» - синхронізація». «Деспотичне правління Гітлера зробило його смертельно небезпечним для багатьох німців. Але загрозою для всього світу він став через своє бажання поширити владу Німеччини за межі її кордонів. Путін відповідає і цим вимогам», - вважає Фергюсон. З. Бжезінський прагне бути коректнішим у термінологічному аспекті, теж порівнюючи «путінську Росію» з фашизмом, але саме з італійським фашизмом, а не націонал-соціалізмом, як це робить Фергюсон (для професійного історика таке ототожнення неприпустиме). «Путінський режим багато в чому нагадує режим Муссоліні, - пише Бжезінський у статті «Московський Муссоліні». – Дуче добився того, щоб поїзди прибували вчасно. Він централізував політичну владу во ім'я шовінізму. Він установив політичний контроль над економікою, не здійснюючи націоналізації та не чіпаючи олігархів і мафії. Фашистський режим породив національну велич, дисципліну та екзальтовані міфи про нібито велике минуле. Достоту так само й Путін намагається поєднати традиції ЧК (ленінського гестапо, кар’єру в якому робив його дід) з керівництвом у стилі сталінського воєнного часу, з претензіями російського православ’я на статус Третього Риму та зі слов’янофільськими мріями про єдину слов'янську державу, керовану з Кремля».     

Інший образ путінського режиму – «сталінізований», або режим із елементами сталінізму. «…Володимир Путін, - пише Арнольд Бейхман у статті «Сталін живий», - не шкодує ні часу, ні сил для відновлення на почесному місці в російському пантеоні Йосифа Сталіна – диктатора, який у так званий «мирний час» погубив більше росіян і українців, ніж Адольф Гітлер у роки війни… Путін ставить з ніг на голову процес розвінчання Сталіна, початком якого стали сенсаційні антисталінські виступи Микити Хрущова – комуністичного правителя Росії… Громадянин Путін – винахідник так званої «керованої демократії», ледь не з моменту приходу до влади робить усе можливе, щоб возвести Сталіна як одного з кумирів росіян. <> потуги Путіна в дусі «опереткового сталінізму» ще можна було сприймати іронічно. Однак він рухається в напрямі, який можна охарактеризувати як сталінізм усерйоз». Образ сучасної Росії у численних аналітичних публікаціях мало чим відрізняється (в політичному плані) від образу Совєтського Союзу, який, в свою чергу, нагадував видозмінений варіант дореволюційної Росії («Хоча в досовєтську епоху Росія переважно сприймалася як радикальна держава, - писав Річард Пайпс, - її радикалізм зводився до марксистсько-ленінських лозунгів, призначених виключно для експорту. Насправді це був реакційний режим, у якого було набагато більше спільного з самодержавством Миколи ІІ чи Олександра ІІІ, ніж із соціалістичними ідеями радикальної інтелігенції. Російська політична традиція має міцну консервативну основу, настільки міцну, що навіть марксизм набув там консервативного відтінку. До 1991 року Росія в своїй історії лише двічі відходила від автократії: на початку XVII століття і ще раз – у 1917 році. І в обох випадках крах самодержавства призводив не до створення ліберального режиму, а до анархії, в результаті якої відбувалося відновлення абсолютизму. Схоже, що такий же процес ми спостерігаємо сьогодні»). Політичний процес пронизаний візантійськими традиціями: ніхто не має знати, які рішення приймаються в Кремлі, й чому. Путін діє як «московитський автократ» (S.Rosefielde), свавільно обдаровуючи привілеями й синекурами своїх фаворитів.

Росія зазнала непомітної, але радикальної еволюції – від «простого» авторитаризму до ладу, який можна назвати «сучасним феодалізмом». Вирішення будь-якої серйозної справи залежить від капризів самого царя, його кремлівських «дружинників» та легіону васалів, які «годуються» коштом їхнього покровительства і, в свою чергу, платять їм «оброк».

Плекати демократію на схід від Слобожанщини до Курильських островів – все одно, що вирощувати пальми на вічній мерзлоті.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.