Чого вартий «опіум для народу» або УГКЦ в політиці!

6 декабря 2013, 09:31
0
5

А тепер давайте подивимось на другу церкву – УГКЦ.

Останнім часом ми все частіше спостерігаємо як при виникненні народного невдоволення діючою владою окремі політики, а то й уся опозиція, намагаються затягти до свого табору Церкву. І їм, тобто політикам, фактично все одно кого саме тягти.

Розглянемо ситуацію, яка склалась у нашій державі сьогодні. Фактично, або, як кажуть досвідчені люди, де-юре, допомогу сьогоднішнім майданівцям надають дві українські церкви – Українська православна церква Київського патріархату та Українська греко-католицька церква.

При цьому, перша надає допомогу «примусово», адже божі люди не мають права, насамперед перед Богом, відмовити у допомозі людині, яка її потребує. От і скористалися наші «борці за Європу» на чолі з Русланою цим фактом, вдерлися на територію Михайлівського монастиря і давай у ньому жити-керувати. Да так, що на сьогодні його настоятель не знає як їх випхати. Хоч і натякав їм не один раз, що загрози від «кривавого «Беркуту» вже немає, їх ніхто бити не збирається, то ж вони можуть і залишити храм, а вони не йдуть. Воно і зрозуміло, де ще можна знайти безкоштовно готову базу для повстанців, чи краще сказати «борців за «краще» (мабуть для них) майбутнє. Однак, ця допомога від церкви, так би мовити, вимушена.

А тепер давайте подивимось на другу церкву – УГКЦ.

Починаючи ще з «помаранчевого майдану» її ієрархи намагаються як найшвидше «надати допомогу» всім обездоленим або правдивіше сказати – незадоволеним діючою владою, тобто опозиції. Спочатку такі кроки були досить маленькими і майже непомітними. Адже, на той час церкву очолював кардинал Гузар, людина з достатнім життєвим досвідом, сильний богослов і душпастир, дуже гарний співрозмовник, але досить похилого віку. А така особа, яка гартувалась за часів радянського терору, не дуже відповідала вимогам нашої опозиції. Можливо тому, що занадто розумна. От і вирішили «поставити» свого. Спитаєте - хто вирішив? Давайте подивимось.

До цього моменту наш головний, на сьогодні, опозиціонер – Арсеній, він же Яценюк, відвідував маленьку синагогу, спілкувався з ребе і уважно дослухався його порад. Аж раптом, почав ходити до уніатів. З чого б це? Через малий проміжок часу після «помаранчевої революції» Гузар подає у відставку (ледь не єдиний випадок в церкві, коли її глава відмовляється від посади і йде на спокій). А на його місце обирають нікому не відомого Святослава. Та ще й з Аргентини. І починається.

Ні з того, ні з сього, а після «революції» на церкву звертають увагу всі високопосадовці, включаючи Президента В.Ющенка (бо в цей час його брат починає опікуватись УПЦ КП). Але найбільшу увагу та пошану цій церкві надає наш Арсеній. І навіть дружину до цього долучає. То вітає Святослава із входженням на престол і висвяченням на верховного архієпископа, то передає чи дарує якість святині, то з днем народження вітає і багато, багато іншого.

Але іноді, як кажуть мудрі люди, приходить час не лише розкидати, а й збирати камні.

Так і сьогодні, для Святослава прийшов такий час. Друг Арсеній у біді, треба йому допомогти. Але як? – спитаєте Ви. А дуже просто.

Гроші Арсенію не потрібні, бо їх надають інші, а от людський ресурс дуже необхідний. Та і як мають реагувати люди, якщо посеред Майдану стоїть палатка, яка виконує роль каплиці. Тобто місце освячене представниками Бога на Землі. І вона не чия не будь, а греко-католиків. Ви скажете це душпастирська опіка – можливо. А чому тоді УГКЦ не приходить до інших місць, не ставить там своїх священиків і не опікується людьми?

Цікаве питання. А відповідь доволі проста. Саме у Майдані зацікавлений друг Арсеній. То ж і Святослав має йому допомогти у його формуванні. Адже одними закликами про побиття студентів не згуртуєш спільноту. А тут Боже слово подають, чи сповідувати можуть. Адже наші лідери – Яценюк, Кличко та Тягнибок – на кшталт руських (не плутати з російськими) трьох богатирів, досі ще не визначились остаточно: що робити і куди бігти, але попереджають, що «ви йдете на бій і треба бути готовим до всього». Можливо навіть і померти за «світле європейське майбутнє». І знов же ж, загине – відспіваємо, прямо у капличці. А може і поховаємо прямо на Майдані, як героя революції.

От і виходить, що Церква, яка має бути провідником та пастирем у нашому житті, опікуватись душами людськими, фактично лізе у політику, підтримує протистояння серед братів. А що ж буде далі? Святослав покличе на штурм «Банкової» чи очолить колону пікетувальників на Грушевського? А може навіть сформує «свою» колону з числа духовенства? Адже навряд чи хто завдасть шкоди святому отцю.

От і постає питання – що ж воно таке, УГКЦ? Слово Боже, опіум для народу чи ще одна політична сила, яка бореться за владу?


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.