Партнерство як ключ до безпеки в Європі

4 декабря 2013, 15:38
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
113
Партнерство як ключ до безпеки в Європі

Насамперед відповімо на запитання: якщо партнерство є ключем до безпеки в Європі, то що ж є ключем/ключами до самого партнерства (як реального явища, а не умоглядної абстракції)?

Такими ключами, якими мала б володіти держава-член ЄС або держава-кандидат до європейського політично-правового простору, бачаться принаймні два: по-перше, приналежність до Європи, що визначає не тільки європейські кордони, але і сумісність країни з процесами європейської інтеграції; по-друге, сучасний і потенційний внесок країни у зміцнення Європейського Союзу як світового економічного, а в майбутньому – і військово-політичного центру, що не протистояв би США, але був би більш незалежним і володів власним проектом раціональної світобудови. Адже бути партнером – значить поводитися відповідно до певних визначених норм і, виконуючи ці правила у себе вдома, впливати і на поведінку інших, навіть якщо це партнери, що перебувають у різних вагових категоріях, володіють різною спроможністю до співробітництва, по-різному розставляють найближчі й дальні пріоритети. Тоді як більшість людей погоджується з тим, що традиційні європейські національні держави вже не здатні гарантувати безпеку континенту у звичний, традиційний спосіб за умов глобалізації всього світу, партнерство як наріжний камінь єдиного європейського дому стає єдиним прийнятним альтернативним варіантом. Саме тому знаний французький історик Жан Батист Дюрозель (Duroselle) писав навіть, що «між 1914 та 1945 роками Європи не існувало»: цей період був тріумфом «антиєвропеїзму», добою, коли агресивні ідеології зруйнували Європу як матеріально, так і інтелектуально за допомогою майже неперервної «громадянської війни», яка, в свою чергу, могла тривати лише коштом дискредитації самої ідеї єдності  європейських народів; ця сумна доба лише мовчазно свідчить, які жахіття можуть заповнити ідейний вакуум без самої ідеї партнерства.     

Аксіоматично, що для ЄС важливі добрі стосунки з усіма сусідами. Усунення ідеологічних бар'єрів у Європі виявилося могутнім каталізатором розширення та поглиблення європейської інтеграції. Більше того, одна з реальностей Європи після краху біполярної моделі світу – неподільність її безпеки: іншими словами, неможливо забезпечити стабільність і процвітання у західній частині Європи, якщо східна частина залишатиметься джерелом економічної відсталості й нестабільності, тим паче що світ опинився на порозі нових глобальних викликів: епідемії інфекційних захворювань (передусім туберкульозу і СНІДу), наркоторгівлі, торгівлі жінками й дітьми, організованої злочинності і, звісно ж, тероризму. Межа тисячоліть позначилася зростанням політичного ризику у світовому енергозабезпеченні. На початку ХХІ століття європейські держави виявилися більше прив’язані один до одного економічно, ніж будь-коли в історії. Енергетичний експорт вперше набув настільки серйозної ролі в економіці континенту, і в перспективі вона тільки зростатиме, адже дорогі енергоресурси – один із найсерйозніших запитів до конкурентоспроможності Європи. Не забуваймо також, що з початку «реактивного» віку стратеги з питань національної безпеки перебувають у постійному пошуку делікатного балансу між тими, хто володіє засобами «ядерного стримування» та тими, хто гарантує безпеку ядерної зброї від несанкціонованого та випадкового використання. Самі ці обставини eo ipso мають бути могутнім стимулом для неухильної, хоч і поетапної інтеграції західно- і східноєвропейського просторів. У «великій Європі» поняття «сходу» й «заходу» належатиме тільки географії, а традиційні розбіжності стиратимуться під впливом нових реалій економіки, безпеки й інформаційної революції. Недарма ж іще Отто фон Бісмарк пророче зазначав: «Кожен, хто каже про Європу як географічне поняття, - помиляється» (цю ремарку канцлер Пруссії, перший канцлер Німецької імперії зробив на полях листа, отриманого від князя Олександра Горчакова, російського міністра закордонних справ, у 1876 році). Європа – це не позбавлена життя картографічна абстракція, а потужний історичний проект, що його розвивали своїми працями діячі, які заклали підвалини сучасної програми євроінтеграції. І якщо для українського загалу на ширшому рівні «Європа» виступає додатковим значенням усього, що є цивілізованим, демократичним, сповненим гідності чи духу співпраці стосовно Західної Європи, то на більш продуманому рівні «Європа» передбачає все, що має прямий чи непрямий зв'язок з коренями західної цивілізації: грецька філософія, римське право, християнські моральні принципи, Відродження, Реформація, Просвітництво, ідеологія Risorgimento. Інтелектуали не бачать суперечності між тим, що вважається «європейським» і «українським»: те, що правдиво національне, неминуче також є і європейським. Природне тяжіння до Європи не є загрозливим для української національної ідентичності, оскільки національна ідентичність вбирає в себе і наднаціональні ідентифікації. Так, Європа ще не вітає свого нащадка розпростертими обіймами, але він готовий докласти всіх зусиль, аби бути органічною запорукою безпеки усієї Європи – зрештою, історично Україна століттями була непрохідним бар'єром для задивлених у європейські простори кочових орд, часто коштом власного благополуччя оберігаючи християнський Захід від спустошення й поневолення. І сьогодні новопостала держава на Сході Європи без вагань простягає руку в пошуках партнерства для безпеки Європи.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.