Синдром бідного родича, або ж віковічне: до кого притулитись?

1 декабря 2013, 08:47
0
154

Україно, Україно...

Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої діти її розпинають.

Т. Г. Шевченко


На майдані коло церкви
революція іде.

П.Г. Тичина

Якось після концерту у бесіді з глядачами співак А. Соловʼяненко передав слова О. Довженко: „У чомусь головному ми, українці, нація другорядна“ — гірке визнання недолугості власного народу.

І, на жаль, по цей день дійсність підтверджує його правоту.

Коли Велику Державу недолугі  „керманичі“ довели до ручки,  „керманичі“ подрібніше зажадали незалежності. Здавалось би, бажання цілком природне. Але, окрім прагнення до спілкування не на „великом и могучем“, а на мові, нічого за душею борців за цю незалежність не виявилось. Хотіли жити краще („треба зробити так, щоб росіянинові на Україні жилось би краще, ніж у Росії“ — сказав якось Л.М.Кравчук; якби ж він знав, як це зробити!), але що це значить і що для цього зробити, не мали жодної уяви (недолугість - ось що у них головне). Добились таки незалежності (збанкрутіла Держава нічим зарадити не змогла — все посипалось, на поверхню скрізь повилазили крадії найрізноманітніших мастей, яким, окрім свого власного шкурного інтересу, ні до чого ніякого діла не було), яка насправді виявилась незалежністю не народу, а крадіїв київських, яких потім побороли більш нахабні та менш порядні, якщо тут можна казати про порядність, крадії донецькі, від таких же крадіїв московських {коли розкрадали, скажімо, Чорноморське морське пароплавство, було ще якось ніяково, довелося навіть про людське око посадити спеціально для цього призначеного „керівника“ (як казав у „Золотому теляті“ „зицпредседатель Фунт“, „Я нужен людям для сиденья.“). Але потім пішло-поїхало все відвертіше та все нахабніше; народу ж кинули кістку у вигляді так званої „народної приватизації“}. І народ все це покірно проковтнув (правду кажучи, ніхто нічого не розумів). Розкрадання народного надбання все набирало темпи, аж поки розкрадати вже стало майже нічого. Тоді стали оббирати одні одних, найнахабнішими і, отже, найуспішнішими виявились крадії донецькі, другий, так би мовити, ешелон крадіїв. І все це народ продовжував терпіти — „що ж, нічого не поробиш, доводиться жити у країні крадіїв“.

Аж тут підросло покоління уже пори „незалежності“, яке хоче жити добре, але теж не знає, що для цього робити (красти, звичайно, можна, але ж далеко не всім, окрім того, практично все вже розкрадене), і до того ж практично нічого робити і не вміє, — двадцятирічне панування у суспільному житті  „ідеалів“  розкрадання дається взнаки, — але у країні крадіїв на це годі надіятись — з тим, що звели „отці-основателі“, нащадкам відверто не до вподоби.

Жити так, як доводиться, не хочеться, змінити життя не в змозі (правду кажучи, мозків не вистачає). Жити так, як живуть у Росії, теж — там практично те ж саме, якщо не гірше. Захотілося жити так, як живуть у Європі. І не тільки юним — батьки теж дуже і дуже не проти. Але, помахавши перед носом цією перспективою, банда донецьких зробила крутий поворот — до тієї імперської Москви, незалежності від якої народ і „папереднікі“  так добивались.

Молодь запротестувала, вийшла на площу. Просто продемонструвала свою незгоду — на більше вона не здатна та, власне, більше від неї і не треба. Влада злочинної держави, яка за два десятки років звикла до безвідповідальності та безкарності, бездумно по імперським шаблонам вчинила грубе і навіть криваве насильство, яке побачив весь світ. І от тоді народ не витримав — коли зазіхають на майно, це ще можна витримати, але коли безсоромно зазіхають і на майбутнє — цього вже витримати не можна.

Народ піднявся проти злочинної влади. І, як кажуть, дай бог щоб він з нею покінчив.

Але біда у тому, що не тільки ця конкретно донецька влада злочинна — злочинна вся новостворена на базі злочинної радянської держави „незалежна“ держава. І корінь зла міститься у самій глибині суспільного життя — у економіці, тобто злочинна не тільки держава — злочинно все суспільство, яке має економічною основою злодійський капіталізм. Абсолютний феодальний капіталізм радянського „соціалізму“, як би там не було, таки залишив по собі досить-таки чимале суспільне надбання. І от замість того, щоб „з розумом“ ним розпорядитись (а з розумом — це означає реалізацію лозунгу 1917 року „фабрики робітникам, землю селянам“, тобто реорганізувати виробництво на засадах колективізму), взялись до примітивного розтягнення та розкрадання тими, хто має на це можливості. Так що нинішні злочини донецької влади — закономірний результат помилкового, злочинного напряму „побудови“ незалежної країни.

І от сьогодні ми маємо бунт. Мало не всенародний бунт. Але у революцію бунт може перерости лише за умов зміни не тільки дійових осіб, але й способу суспільного життя. Як би неприйнятним для суспільства не виявився результат Жовтня 1917 року, це таки була революція — на зміну капіталізму  „звичайному“  прийшов його інший, як виявилось, ще гірший, варіант (як сказав сучасна подоба К. Пруткова В. С. Черномирдін, хотіли я краще…) — абсолютно-феодальний капіталізм.

Отже, для того, щоб бунт переріс у революцію, треба не просто змінити дійових осіб — треба змінити спосіб виробництва, від кримінального капіталізму конче необхідно перейти до колективного товарного виробництва — виробництва не в інтересах крадіїв-власників, а в інтересах самих працівників.

І лише тоді Україна із окраїни суспільного життя має шанс стати його осередком.

А інакше — все буде повторене спочатку — той самий кримінальний капіталізм, хоч і з іншими дійовими „особами“…

Але мені дуже хотілось би, аби народ України знайшов би у собі сили подолати свою віковічну недолугість і сам знайшов для себе шлях до добробуту і процвітання.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.