Суасонська чаша Януковича або чому не варто домовлятися з режимом-рекетирів

30 ноября 2013, 13:31
кандидат философских наук, политический аналитик
0
502
Суасонська чаша Януковича або чому не варто домовлятися з режимом-рекетирів

У нас ще є можливість уникнути перспективи остаточного перетворення на мовчазне бидло. Безправне бидло, що житиме "на власній не своїй землі". Але права не вимолюють, їх відстоюють - якщо треба мечем.

Лев Толстой якось сказав: "якщо можеш не писати, не пиши". Не хотілося б сперечатися з класиком… Але… Насправді, я можу не писати. І не лише не писати. Як і більшість громадян України я можу ще й не говорити, й не робити. Можу сховати голову у пісок і "стоячи раком" вдавати наче все гаразд…і мені це навіть подобається… Можу висловлювати своє невдоволення на "кухні" або "у тряпачку". Можу потайки мріяти про реванш і чекати поки хтось інший вилізе з шанців і здобуде для мене перемогу, або складе у герці свою буйну голову. Така позиція напрочуд далекоглядна: у разі чого перемогу ми потім розділимо на всіх, а ось втрачати голову якось не хочеться… Моя хата з краю. Керуємося принципом "Нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу", наче легендарні мавпи з одного японського храму.

Так легше… і спокійніше. Насправді, якого рожна шукати собі проблем? Життя прекрасне. Тим більше коли стоїш далеко не останнім у черзі за простим "чєлавєчєскім щастям". Як би там не було, але через природні процеси рано чи пізно черга підійде, підійде неминуче (природній відбір ще ніхто не скасував). Тож попереду, гарантована помірно успішна кар‘єра – квартира, машина, дача, діти закордоном, персональна пенсія; або навіть успішна кар‘єра – депутатський прапорець на лацкані, влада, власність, маєтки тощо. Але й перша, й друга завершиться типово: інтелектуальне отупіння, моральна деградація, розпутство, ожиріння, усмішки в обличчя і посмішки за спиною, цироз печінки, нагла смерть і пафосний надгробок на Байковому цвинтарі десь поруч з могилками синочків Герман та Сівковича…

Життя вдалося? Тоді лишається розслабитися і спробувати отримати задоволення… Головне навчитися вчасно виділяти вазелін… "Нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу". Мавпи рулять.

Аж раптом примара Камю поставить питання: "чи варте таке життя того, щоби бути прожитим?" Коли всього переліченого вище у вас нема –  і мабуть не буде (а дуже хочеться) тоді – швидше за все варте. Тоді вдягайте спортивні штани і ставайте тітушкою. Але якщо все це є, або може бути в досяжному майбутньому – напевне, ні…

Зрештою, хіба про це ми мріяли у дитинстві? Невже у дитинстві ми так само легко погоджувалися на ролі негідників, зрадників, покидьків як погоджуємося на ці ролі подорослішавши? Наскільки я пам‘ятаю – ні. Всі ми у дитинстві (принаймні у моєму дитинстві) воліли грати ролі героїв – самовідданих захисників справедливості. Чому? Може тому, що у ті часи ще не було серіалу "Бригада", отже уявлення про те, що злочинці, вбивці та ґвалтівники – загалом гарні, порядні, а головне успішні хлопці, наділені міцним інстинктом державотворення, нам – дітям перебудови, на відміну від теперішніх дітлахів, не прищепили вчасно. Нам прищеплювали (намагалися прищепити) інші уявлення. Зокрема, й досі пам‘ятаю одну вельми повчальну історію, якою вчителька проілюструвала процес зміцнення влади королів та упокорення, уярмлення всіх інших.

Після однієї з битв військо франків здобуло багату здобич, яка за звичаями того часу мусила бути рівномірно розділена поміж вояками. Однак Хлодвігу – вожаку франків сподобалася золота чаша, яку він зажадав залишити собі. Хлодвіг, звісно був варваром, але не був " даунбаським бєспрєдєльщіком та Хамом" і тому звернувся до війська зі словами: "Любі мої друзі, чи не будете ви проти, якщо я візьму собі цю чашу, бо шкода її плавити". Звісно, засліплені перемогою вояки були не проти. Всі. Крім одного, який вийшов вперед і зі словами: "Я не згоден. Це проти наших звичаїв. Ми мусимо поділити здобич порівну" розрубав чашу. Може у душі молодий вожак й запалав від щирої ненависті до нахаби–дисидента, але схвальний гул, що прокотився лавами війська після слів відчайдухи, підказав майбутньому королю правильне рішення. Чаша була розплавлена, здобич розділена. Проте у подальшому виявилося, що король мав не лише гарний естетичний смак та "відчуття справедливості". За рік, після чергової перемоги, Хлодвінг, який вже встиг набрати трохи державної ваги та панської пихи, виплеканої підлабузниками, проводив огляд війська і помітивши шанувальника старих звичаїв, звелів тому показати зборю. Дружинник витягнув свого старого, дешевого меча, яким рік тому розрубав золоту чашу. "Як ти смієш тримати зброю у такому ганебному стані?!" – заволав король і зніс винуватцю голову. Військо промовчало… 

Непомітно плинув час. Так само непомітно військовий керманич – попервах рівний серед рівних, перетворився на найрівнішого за всіх рівних, більшість з яких так само непомітно перетворилася на холопів "його величності". Можливо пізніше, потерпаючи від голоду, холоду та свавілля короля, вони – "рівні" не раз згадували ті дні, коли спочатку підтакували узурпатору, а потім одноголосно мовчали… Але тоді вже було запізно… Гіркий напій суасонської чаші був випитий до дна.

Сьогодні ще не запізно припинити мовчати. Сьогодні ще є можливість уникнути перспективи остаточного перетворення на мовчазне бидло. Безправне бидло, що житиме "на власній не своїй землі". Житиме озираючись по сторонах "як би не розсердити пана". 
Але не "розсердити пана" не вдасться… Доведено князем Ігорем, Люблінською унією, Переяславською Радою, Березневими статтями, Союзним договором, Харківським пактом, полюванням Лозинського, Артеківськими педофілами, Межігіррям, Ф.Петросяном, В.Фангольдом, А.Криворучком, братами Калиновськими тощо. Не можна домовитися з бандотою. Хочете спробувати?

Ок. Спочатку вони захочуть 10 відсотків, потім 30, потім забирають весь бізнес… Згодом заради куражу "пустять по кругу" вашу дружину та доньку… Розчавлять джипом на зупинці ваших онуків. Продовжуємо домовлятися? Шукатимемо компроміс та порозуміння? Тоді починайте виділяти вазелін – незабаром ваша черга. Бандота не має властивості до самогальмування. Вона гальмує лише нарвавшись на тіло з більшою вагою, наприклад, фуру на Одеській трасі, або людину, готову дати гідну відсіч. 
Колись І.Кант сформулював принцип: моя свобода завершується там, де починається свобода іншого. Наївний німець вірив у здатність людини до самообмеження. На жаль, у нас трохи інших інтелектуальний клімат. У нас чужа свобода завершиться лише там, де вдасться її завершити, давши відсіч. Тож кожному з нас давно пора зрозуміти, що свобода президентів, чиновників, олігархів, даїшніків, ментів та іншої гидоти мусить закінчитися там, де починається наша свобода. І коло своєї свободи часто доводиться окреслювати мечем. Свободу не вимолюють на колінах. На колінах вимолюють право втечі до "внутрішньої фортеці", під якою І.Берлін розумів те, що неможна забрати у людини. Але як показує Дж.Орвел, книга "Донецька мафія" та життєвий досвід, забрати у людини можна все. Все, що людина готова віддати. Якщо ви готові віддати все, а потім ще й віддатися на милість переможцям, тоді у вас все заберуть…

Чи не зависока плата за "порозуміння" та "компроміс"? 
Який компроміс можливий між мною і тими, хто стверджує, що мене нема? Нема моєї мови, нема історії моїх предків, яких, як виявляється, також не було, як не було Конотопської битви, Крут, голодоморів, Сандормоху… Ну не було мене, нема і бути не може! Проте самим своїм фізичним існуванням я спростовую ці брехливі тези – я є! І щоб бути ні у кого права не питаюсь. Отже, у моїх опонентів є один єдиний спосіб довести істинність своїх тез – це "спростувати" мене, як спростовували цілі покоління моїх предків, не схильних до "компромісів-капітуляцій".

Сьогодні питання стоїть руба: або-або. Я є, або мене нема. Про який компроміс йдеться? Наразі підтакувати або мовчати (мовчання завжди сприймається як згода) означає лише одне – колаборацію. Колаборація з тими, хто заперечує сам факт мого існування – це не просто зрада, це тупість, шлях до самознищення. Лишається піднести свій голос. Спочатку хоча б голос. Голос ПРОТИ того, що сьогодні діється зі мною і навколо мене. А якщо "караван", який сприймає мій голос як гавкіт безпритульного та беззубого собаки, не зупиниться доведеться піднести не лише слово. 
І здобути перемогу… або втратити голову…

Але, як на мене, краще втратити голову, ніж дозволити надіти собі та своїм нащадкам ярмо на шию, шукаючи компромісу з тими, хто вимагає капітуляції.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.