Куди ми йдемо?

27 ноября 2013, 15:15
Голова ГО "Єдина Сила"
0
106

Сучасне українське суспільство хронічно хворе. І проти його хвороби звичайні ліки безсилі. Не існує пігулок чи ін’єкцій, здатних за короткий термін нас вилікувати.

Незважаючи на ейфорію від Євромайдану, що став знаком реанімації громадського суспільства в Україні, слід визнати: він продовжує існувати завдяки зусиллям студентської молоді. Більшість киян готові приходити на Майдан у вільний час, тобто протестувати, коли зручно, а не коли необхідно.

Зараз проєвропейський рух в Україні тримається на молодіжному авангарді з найкращих вишів, але кількість політично активних студентів мала (хто б там що не казав), що не дозволяє оптимістично оцінювати якість вітчизняного громадського суспільства в цілому.

Усе це наводить на певні роздуми, які, на мою думку, виникають у багатьох громадських діячів країни.

Хвороба українського суспільства

Сучасне українське суспільство хронічно хворе. І проти його хвороби звичайні ліки безсилі. Не існує пігулок чи ін’єкцій, здатних за короткий термін нас вилікувати.

У ході історичних мутацій ми втратили хромосому громадянськості. Втратили, бо українська держава (у різних її проекціях) уже не один раз існувала. Ми мали й видатних політичних діячів, і славетні сторінки історії, але все змінилося, й зараз ми рухаємося в невідомому напрямку.

На фоні світових трендів, які з запізненням, але таки проникають у країну, втрата хромосоми громадянськості призвела до появи практично безініціативного суспільства, неспроможного колективно захищати свої права.

Це проблема національної ідеології, думок, з якими засинають і прокидаються мільйони українців. Суть цієї ідеології полягає в наступному: встигни якомога більше спожити, отримай максимум задоволення від існування, не переймайся тяжкими міркуваннями про долю власного народу – живи в кайф.

При цьому засоби не важливі, бо мораль вже давно перетворилася на слабку тінь величезного стовпа під назвою «шкурництво».

Наша ідеологія – це ідеологія персонального егоїзму.

Наша війна – це нескінченні компроміси з власною совістю.

«Так» не можна робити, бо система сприйме тебе як ворога й розчавить. «Так» не можна говорити, бо система затаврує тебе як виродка або божевільного. «Так» не можна думати, бо система відчує зневагу до себе й закриє можливості розвитку для тих, хто не хоче вписуватися в межі дозволених способів мислення.

Свобода вираження думок, свобода вибору власної позиції знищується страхом перед цією ідеологією. Страх – це зброя масового знищення української політичної нації.

Ця ідеологія персонального егоїзму з сильним присмаком тваринного страху за свою долю усюди. Українці бояться втратити своє гарантоване злиденне місце. Тому вони бояться об’єднуватися в громадські організації, партії для захисту своїх інтересів. Тому нас топчуть чоботами по обличчю, нехтують нашою честю.

У суспільства немає бажання захищати власні права, права прийдешніх поколінь (є лише кілька принципових винятків), бо в Україні повністю відсутня мотивація робити щось для майбутнього, щось альтруїстичне, щось с претензією на окрему «сторінку в історії».

Чому хромосома громадянськості не відродилася після створення незалежної України?

По-перше, несправедливість породжує систему тотальної недовіри. На зміну тоталітарному політичному режиму в Україну прийшов тоталітарний режим знецінення громадянських чеснот.

Злочинний перерозподіл капіталу на початку дев’яностих років ХХ століття розділив українців на жебраків та олігархів, фактично створивши в державі систему станового права. Ця фатальна несправедливість заблокувала еволюційних розвиток громадянськості.

По-друге, немає керманичів, здатних запропонувати суспільству надмету. Більшість молодих лідерів, схильних як до правої, так і до лівої риторики, не можуть виробити чітку та зрозумілу формулу розвитку України. Звичайні гасла «проти корупції», «проти мажорства» і т.п. не дають очікуваного результату. На них ніхто не реагує.

Політичний простір перенасичено різними «радикалами», «крайніми», «революціонерами» та іншими горлопанами, які своїм блюзнірством знищують ідею активної громадянської позиції й суспільно корисної дії.

Тому слід зробити логічний висновок: Україна потребує нових політичних трендів, нових облич, нових ідей і підходів. Ми не можемо весь час боротися із травмою народження держави. Це могли дозволити собі наші батьки, але не ми. Ми не можемо витратити все життя на боротьбу з політичними клоунами.

Минуле покоління передало нам у спадок політичну незалежність. Ми ж маємо перетворити Україну на міцну й ефективну державу.

Що для цього потрібно? Зовсім небагато – довіра.

У пошуках довіри

Довіра – це основний політичний капітал.

Коли до влади приходить новий президент або уряд, зазвичай кажуть про «кредит довіри». Що не дивно, бо народ може певний час терпіти незручності, аби потім отримати блага, обіцяні в передвиборних перегонах.

Сьогодні існує дефіцит капіталу довіри, адже для накопичення останнього потрібно багато часу. Гроші можуть вирішити далеко не все. Наприклад, скуповування електорату, як показали парламентські вибори 2012 року, не дає гарантій на перемогу, бо довіру за грошові чи продуктові подачки придбати неможливо.

Неможливо напрацювати довіру порожніми гаслами, виступами на вечірніх ток-шоу і рекламним спамом.

Довіра здобувається лише в спільній роботі з виконання певних завдань. Вони можуть бути різними й спрямованими на мобілізацію різних вікових груп.

Іншими словами, основною умовою отримання політичної довіри є колективна робота з розв’язання якоїсь проблеми. Тому, на мою думку, створення реально функціонуючих громадських організацій з чіткими та зрозумілими завданнями є головним кроком до відродження політичної довіри.

Проведення спонтанних та масових акцій протесту – основний метод ефективної політичної дії, з якою влада змушена буде рахуватися.

Якщо в Україні не склалася система адекватного представництва «виборець – партія», можливо, нам слід працювати над схемою взаємодії «виборець – громадська організація – партія».

Суть останньої в тому, що сильні громадські організації з великою кількістю членів (наприклад, мистецькі спілки, неурядові професійні об’єднання працівників освіти, медицини, спортивних закладів, територіальні громадські об’єднання і т.п.) можуть стати «банками довіри» для партій і політиків.

Громадські організації здатні легко перейняти на себе функцію лобістів суспільних інтересів, щоб «торгуватися» з політиками. Для цього потрібна лише певна кількість лідерів, які не побояться виступити організаторами «української «Солідарності».

У пошуках довіри нам доведеться пройти довгий шлях. Але треба сподіватися на те, що бажання покращити життя українського народу – це той спільний знаменник, навколо якого під різними стягами можна об’єднати всіх нас.

Тому закликаю вас створювати й брати активну участь в діяльності вже існуючих громадських організацій, підтримувати соціальні акції.

Ніхто, крім нас самих, не зробить нас справжніми громадянами. Цьому потрібно вчитися, цього потрібно прагнути для кращого майбутнього.

Володимир Нетребенко,

Голова громадської організації «Єдина Сила»

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.