Мамо, чорт у хату - Аби не москаль!

Варшава приєдналася до мережі євромайданів.

Мені завжди здавалося, що я росту свідомою громадянкою. Вишиванкову патріотичність успадкувала від мами, підкріпила її конкурсами ім.П.Яцика, а потім розбавила цинічністю кафедри політології ХНУ. Але ні, пост же не про мене. Пост — про мітинг на підтримку євроінтеграції, що відбувся у Варшаві.

Просто 9 років тому, коли мої свідомі однолітки вже стояли на Майдані, я не дуже зацікавлено дивилась із батьками новини по телевізору. Але сьогодні, у свої 22, тут, у Варшаві, коли євромайдану пророчать доленосність а-ля 2004, я нарешті розумію, хто я є, чому, і що повинна робити.

Про мітинг дізналась сьогодні вночі — випадково зиркнувши у «зустрічі» на Фейсбуку. Що характерно для євромайдану — тут не працює правило подій, організованих у соціальних мережах (реальна відвідуваність становить 5-10% від віртуальної). На мітингу було навіть більше людей, ніж відзначилось на Фейсбуку.

 О 13:30 під українським посольством зібралось всього чоловік п’ятдесят. Швидконогі журналісти польських видань побігли до редакцій і настрочили про невеличку демонстрацію (понад 100 осіб налічила Wyborcza http://wyborcza.pl/1,75478,15007678.html, пару сотень – Newsweek http://www.newsweek.pl/ukrainska-demonstracja-poparcia-dla-umowy-stowarzyszeniowej-z-ue,artykuly,275521,1.html ). А потім нас стало більше.

Значно більше. За даними польської поліції — близько тисячі. З жовтоблакитними нашими, білочервоними польськими, білочервонобілими білоруськими і унійними прапорами в руках. З українською символікою на щоках. З якимось нереволюційним спокоєм, але з затятою впевненістю. Серед українців зустріла повно знайомих — навіть тих, кого раніше в патріотизмі не підозрювала. В основному студенти, але були і старші люди. Були білоруси: говорили, що вони знають, що таке диктатура — не бажають того нам і вважають, що повинні нас підтримувати. «Мама, чорт у хату! — Абы не маскаль» — прозвучала білоруська приказка у мікрофон. Були поляки. Наприклад, депутати польського сейму Марчін Свєнчіцкі і Міхал Щерба. Ось так просто, в натовпі розмальованих студентів. Я опинилася поруч саме тоді, коли пан Свєнчіцкі йшов підписувати лист-звернення до уряду і президента України.

Марчін Свєнчіцкі, фото Agnieszka Piasecka, Facebook

Співали гімн, «Червону руту» і «Вставай» гурту «Океан Ельзи». Скандували: «Україна — це Європа».  У перервах між виступами організаторів і бажаючих висловитися кричали «Слава Україні» і «Смерть ворогам». І, хоч я особисто на якомусь етапі свого життя віддалилася від усіх цих трафаретно-радикальних гасел (може, справа знову ж таки у політології ХНУ), здається, саме такої простоти вимагав сьогоднішній мітинг. А може, українство так і не виробило засобів незалежницької, але не націоналістичної риторики. Тому ці розчервонілі дітки під дощем сьогодні кричали такі суперечливі лозунги воїнів УПА.

О 16-й годині більше 600 підписів передали секретарю посольства. Організатори оголосили про кінець сьогоднішньої акції і запросили приходити під посольство щодня о 18-й. Поширювати інформацію в соціальних мережах, приводити друзів і головне — закликати українських знайомих іти на Майдан у Києві.

Адже це нам сьогодні було так урочисто і спокійно. Спокійно — бо на диво безконфліктно відбулася зустріч. Урочисто — бо тут не ходив ОМОН, а секретар посольства вийшла і подякувала за те, що ми прийшли. Нам тут легко говорити про євроінтеграцію, знаходячись у Європі. Їм там легко сидіти в Україні перед моніторами і писати коментарі про те, що всі мітинги давно куплені. Але нас сьогодні ніхто не купував. Ми просто списалися у Фейсбуку і прийшли.

Головне - щоб ті, що зараз на Майдані (і ми разом з ними), були почуті. Дивно і навіть шкода, що протести збіглися у часі і просторі із Помаранчевим Майданом. Бо, раптом що, — другого такого розчарування Україна не переживе.