ШАНС НА СПАСІННЯ КРАЇНИ. Чи зберігає Україна «европейську перспективу»?..

22 ноября 2013, 11:51
Голова Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність». Заступник голови Громадського об’єднання «Українська справа».
0
513
ШАНС НА СПАСІННЯ КРАЇНИ. Чи зберігає Україна «европейську перспективу»?..

21 листопада 2013 року Віктор Янукович показав себе усій Европі та світу тим, ким він є: абсолютно недоговороздатною особою. Наскільки тяжкі наслідки це матиме для України вцілому

...залежить від відповіді на просте, але сакраментальне питання: чи є в нас на Україні будь-який инший договороздатний суб’єкт?..

Без будь-якого піїтету до найвідомішої узниці Качанівської кольонії, а лише з констатацією того, що перебування в ув’язненні, котре ціною фізичної свободи звільняє людину від обмежености її звичайної кожноденної суєти, краще від будь-чого «проясняє мізки» для справді масштабних і стратегічних поглядів на навколишнє життя, хотів би процитувати тут прекрасну фразу з її опублікованого «Українською правдою» того-таки 21 листопада «листа»: «Янукович не планує будувати Европу в Україні, він планує через підписання угоди на міжнародному рівні легалізувати свою диктатуру та корупцію…»

Дозволю собі, втім, скептичну думку: навряд чи авторка цих слів, пишучи їх, сама до кінця усвідомлювала «що, власне, вона написала». Бо ж сусідують вони (і обґрунтовують!) заклик до «парламентської опозиції» у ВР голосувати «за» названі самою ж Ю.Тимошенко «абсолютно неприйнятними» ПР-івські законопроекти про вибори, прокуратуру і т. д. в ім’я того, аби не дати «режимові» змоги покласти бодай частину відповідальности за зрив евроінтеграції на «опозицію», найголовнішою лідеркою якої попри своє перебування в ув’язненні «Юля» усе ще є.

Таким чином, загальна логіка її «листа», значно менш дріб’язкова, звичайно ж, ніж характерна для «мешканців Шустер-life» логіка опереткового «постановочного політ-шов», лишається, на жаль, усе ще «політично-кон’юнктурною», а не НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЮ: хто що там «про нас» де подумає, яку «відповідальність» на кого покладе, і т. д.

Натомість, формально-буквальний зміст оцих слів у парадоксальний спосіб є значно глібшим і вагомішим, аніж «контекстний». Ідеться, власне, про глибокий внутрішньо-системний ґандж здійснюваної В.Януковичем та його ЕС-івськими візаві «евроінтеграційної спроби», який, зрештою, й обумовив її підсумковий зрив: «сторони процесу» до дуже значної міри вкладали в нього, скоротка, не лише відмінний, але й просто НЕСУМІСНИЙ зміст.

Фактично, те, що «держава Україна» мала зробити задля Угоди про асоціяцію з ЕС до (а особливо – ПІСЛЯ її підписання), за своєю внутрішньою логікою є не просто відмінним, а ПРЯМО ПРОТИЛЕЖНИМ домінуючим впродовж останнього часу тенденціям її власної «внутрішньої трансформації».

«Глібока та всеосяжна» зона вільної торгівлі з ЕС об’єктивно вимагає, наприклад, дійсно незалежних судів, у яких БОДАЙ ДО ПЕВНОЇ МІРИ панує-таки ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА. Инакше саме поняття «вільна торгівля» просто втрачає свій питомий сенс. Зрозуміло, що це є НЕСУМІСНИМ із вибудовуванню впродовж останніх чотирьох років (!) системи адміністративно-політичної підконтрольности судів президенту держави, що має на меті безумовне і безвідмовне «штампування» ними в «потрібних» питаннях «необхідних» рішень.

Тісно пов'язаний із цим принцип КОНКУРЕНТНОСТИ та, відповідно, ДЕМОНОПОЛІАЦІЇ так само абсолютно суперечить тенденції до цілковитої монополізації кожної «прибутної» сфери економіки «сім’єю» та ще кількома ПОКИ ЩО толерованими олігархічними «сім’ями», призначення за кожним регіоном та галуззю «смотрящих» і т. д. В «європейських країнах» міністри освіти, наприклад, не збирають із директорів шкіл та ректорів вузів «оброк» за можливість перебування на цих посадах і не «заносять» його у валізах до тамтешніх АП. Система освіти у цих країнах будується на дещо инших засадах, націлюється на дещо інший результат, а отже і ФАКТИЧНЕ визнання в них українського вузівського дипльому стає, на практиці, вкрай нелогічним, відтак. Те саме – у будь-якій иншій галузі.

Поступове впровадження «европейських» соціяльних та трудових стандартів суперечить та є несумісним із соціально-економічним курсом «азірівщини» на утримання «підданих» у стані покірности шляхом штучного створення для них умов «безпросвітньої нужди», що обумовлює неспроможність думати про будь-що, крім «заробити на хліб», описаного мною в бльог-пості «Зарплата, щоб не здохли?..».

Приклади можна намножувати, але й наведених, я гадаю, досить для ілюстрації того, що підписання Угоди про асоціяцію з ЕС, основним змістом якої, по-суті є ніщо інше, як переведення життя у країні В УСІХ ГАЛУЗЯХ на «евростандарт», означало б, де-факто, «здачу» В.Януковичем свого власного «режиму» в обмін «монетизацію» на «европейську легалізацію» у юридично та сусільно-нелнґітимний спосіб набутих його «сім’єю» матеріяльних статків.

Простіше кажучи, існуюча на Україні «кримінально-олігархічна система» ДЕМОНТУЄТЬСЯ, з поступовим перетворенням країни на частину «єдиного загальноєвропейського простору», а її колишні «хазяї життя», на чолі із самим колишнім диктатором, стають «просто багатими і шанованими европейцями», з повним правом і можливістю розведення домашніх гіпопотамів у басейнах своїх «міжгір’їв».

Таким був запропонований Януковичеві «Европою» компроміс, такою «ціна питання». І, чесно кажучи, це, поза кожним сумнівом, був би найвигідніший ОСОБИСТО для нього та, особливо саме його «сім’ї» варіянт, чытке усвідомлення чого і робило особисто мене, до самого учорашнього дня, переконаним «еврооптимістом» попри настрої навколишніх людей, котрі були «скептиками», знаючи «реальну ситуацію» з «неофіційних джерел». Слід віддати належне «об’єктивним суспільно-політичним законам» і зробити належний (та, теоретично, давно і безперечно відомий) висновок про «роль лічності в історії»: «системна логіка» вчергове перемогла «персонально-особисту». «Режим», як ІНСТИТУЦІЯ, здобув перемогу над Януковичем, як «фізособою».

Яким же може бути подальший розвиток подій? – Його магістральна суть – «лукашенкізація» самого «режиму» та, на жаль, відповідна «білорусизація» всієї країни: з належною «місцевою специфікою», зрозуміло ж.

Бо ж, присутній у нашій північній братній країні-сусідці режим є, насправді, лише найбільш «архетипчним» виявом суті суспільно-політичної системи, притаманної, по-суті, і назарбаєвському Казахстану, і путінській Росії, як «сокамерникам» Білоруси по «тайожному союзу» ЕврАзЕС.

В соціально-економічному відношенні основною суттю такого режиму є фактична, АБО Й ФОРМАЛЬНО-ЮРИДИЧНА, «приватизація країни», з усіма її природними, рукотворними та навіть і, власне, людськими (!) ресурсами особисто авторитарним очільником. У політичному відношенні необхідним супутником цього є перетворення «електоральної демократії» (а відповідно – й «електоральних партій») на трагіфарс.

В европейській клясичній політекономії (в тому числі – марксистській) У ЗАСТОСУВАННІ ДО ДОІНДУСТРІЯЛЬНИХ СУСПІЛЬСТВ це позначувалося «азійським способом виробництва». Сьогодні (з усвідомленням, також, оманливости терміну «азійський», який у даному контексті явно не може бути застосований ні до Японії, ні до Кореї, ні країн Індокитаю, ні навіть, самого Китаю), доречнішим було б, мабуть, говорити про певний «шлях розвитку» чи «цивілізаційний вибір», реалізацію якого подибуємо не лише у вище перелічених країнах, але, приміром, Туркменістану, Азербайджану, «абасівської» Сирії чи колишнього «хусейнівського» Іраку. «Европейським аналогом» цього явище можна назвати, наприклад, «чаушесківську» Румунію 80их років минулого сторіччя. Це, скоротка, – певний не лише економічний, але й СОЦІЯЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ модель.

Серед іншого це означає, до речі, що «позасімейні» олігархи, які були невід’ємною частиною економічного і суспільно-політичного «ландшафту» та найпомітнішими «чинниками» поточного економічного і політичного життя України від часів, принаймні, Л.Кучми (як і РФ часів Єльцина), неминуче «ідуть під ніж». З огляду на більший від Білоруси, Азербайджану і Узбекистану розмір території, населення і «обсяг економіки» ХТОСЬ ІЗ НИХ, звісно ж, може спробувати «вціліти» за «російським моделем» (шляхом перетворення на «агента із 20 відсотків» стосовно своїх власних колишніх посілостей), проте «як панівний кляс» вони підлягають безумовній ліквідації, значно більш швидкій, ніж за «сценарієм асоціяції з ЕС», яку лобіював, відтак, практично кожен із них.

В гуманітарно-культурному відношенні поглиблення політики дискримінації та деукраїнізації кореневого українського населення – така ж невід’ємна складова «азірівщини»-януковичівщини, як і його соціально-економічний гнет, про який вище йшлось. Бо вже ясно, що саме міграційний «трудовий ресурс» – це те основне, що «замовляє» спорідненим режимам на Україні та Білоруси путінська Москва. А для цього «максимальна здатність до асиміляції» має закладатися українській чи білоруській дитині, без перебільшення, із дитячого садка: як «русскоязичіє», низко схиляння перед «вєлікай русскай культурай» та манкуртська «ідентичність» абсурдно-кітчевого «пост-совка». Своє власне національне «я» людям, яким відведена роль чужого «трудового ресурсу» – протипоказана.

«Поліцейська держава», опереткові «вибори» та опереткова ж «опозиція» і «політика», помножені на вкрай убогий рівень життя – ось наша єдина і безумовна перспектива за умови збереження В.Януковича при владі відтепер. Шлях «еволюії», який і раніше МАБУТЬ БУВ ПРИМАРНИМ – остаточно закрито, на жаль.

ОСТАТОЧНО – тому, що (хай сам В.Янукович цього, можливо, ще й не усвідомлює), говорити «в Европі» З НИМ тепер НІХТО І НІ ПРО ЩО НЕ БУДЕ, крім, хіба що, якихось марґінальних авантюрників. Вкрай болісної для европейської політики «втрати обличчя» зазнали УСІ, хто колись із ним «як з нормальною людиною» розмовляв та «сценарій авторитарної модернізації» для України адвокував. Тепер усі осудні люди розуміють, що він – «напьорсточник» і вести дипльоматичні розмови з ним, все рівно, що грати у карті з професійним шулером. Спроби урядово-парляментських речників Партії Реґіонів «спригнути з відповідальности» за сценарієм «я (або – ВІН) нікому нічого не обіцяв» ЛИШЕ ПІДКРЕСЛЮЮТЬ ЦЕ та максимально підсилюють відповідні враження.

Призвідником зриву евроасоціяції України на захід від Петербургу вважатиметься виключно ОДНА ОСОБА, «від якої усе залежало», і вести якийсь діялог із «державою Україна» ніхто серйозно уже не буде рівно доти, доки ця особа знаходитиметься на її чолі.

А втім, справедливости ради слід відзначити: адекватної та ефективної відповіді на «білоруський сценарій» у «Европи» НА СЬОГОДНІ НЕМА. І саме усвідомлення неефективности апробованої на Лукашенку «принципово-обмежувальної стратегії», яка НЕ ПРИЗВОДИТЬ ДО ЗМІНИ СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ та, відповідно, ВЛАДИ ВСЕРЕДИНІ КРАЇНИ штовхнула «Брусель» (і Вашінґтон!) на спробу «купити азійського деспота» на не лише якість короткострокові «тактичні фінти», але й «правильний стратегічний курс»: ну, десь як Броз Тіто, Мубарака або, на певний час, - Садата. Зі ще меншим успіхом така ж стратегія застосовувалася, до речі, й до Польщі, Угорщини та тих же Болгарії та Румунії при видачі їм західних «кредитних ліній» за часів членства цих країн у так званому СЕВ.  

Сучасні европейські політики, які дозволили Януковичу втягти себе в «наперсточну гру» довкола «евроасоціяції» відповідальні за це і мають справою виявити цю відповідальність, НЕ ПЕРЕНОСЯЧИ ЇЇ НА УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, який є жертвою, але ніколи не був учасником цієї шулерської гри. Сідаючи за стіл з «наперсточником», нелеґітимність якого в якості очільника держави є очевидною, еврокомісари та члени Европарляменту знали, на що йшли.

Шукаючи, за принципом барона фон Мюнхаузена (що «безвихідних ситуацій не буває») на вихід із цього ПОКИ ЩО «глухого кута», дозволю собі задати питання: а чому, власне, «у Білорусі (та Росії!) не вийшло», ЯКА НАЙОЧЕВИДНІША ПРИЧИНА ЦЬОГО?

Уявляється, що це – ВІДСУТНІСТЬ РЕАЛЬНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ, який є результатом явної імітативности, очевидної «фейковости» тамтешньої «політичної опозиції», обумовлена, в свою чергу, тим, що кожен з її речників бореться В ПЕРШУ ЧЕРГУ з «колегами-конкурентами» (у змаганні за західню підтримку), а не з «режимом» та НА СМЕРТЬ. Картина – до болі знайома нам, українцям, на прикладі, в «найклясичнішому варіянті», А.Яценюка із його «народнім ПОВСТАННЯМ».

Ці два моменти, ці дві риси дуже взаємопов’язані: якщо Ти не відчуваєш «внутрішнього запалу» йти в боротьбі з «режимом» на все, боротися з ним в ПРЯМОМУ, а не фігуральному виразі «на смерть», то, основними противниками для Тебе, природно, стають власні «союзники» у цій «боротьбі», можна сказати – конкуренти за місце на підмостках політичного шов.

Але чи є в сьогоднішній Україні ця ЯКІСНА АЛЬТЕРНАТИВА, яка рвалася б не «до корита», а до иншого майбутнього країни і нації?.. Якщо є, то КОЖЕН, претендуючий на цю ролю (і всі вони, якщо таких, за українською традицією, виявиться кілька) мають невідкладно не стільки бігти з партійним прапором на «майдан» (що є, на жаль, сто-черговим «повторенням історії у формі фарсу») як спробувати СФОРМУВАТИ (в тому числі – шляхом свідомих взаємних компромісів) ЄДИНИЙ «договороздатний суб’єкт», який став би для ЕС, США та всього Вільного Світу тією самою «иншою Україною», ніж Україна, можливо і «невдоволена», але зрештою покірлива Януковичу.

В «новій Холодній Війні», яку приніс сьогодні Европі та світу сучасний «знавіснілий путінізм», він має стати СПРАВЖНЬОЮ новітньою «Спілкою Визволення України» з її новітньою Леґією УСС. Якщо лише читачеві зрозуміло, про що я веду…

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.