Відлуння московських подій

13 января 2011, 13:03
вільний журналіст
0
518

Вести власну "Гру" українська політика поки-що не спроможна

ВІДЛУННЯ МОСКОВСЬКИХ ПОДІЙ

Лише душевний біль, прикрість і сором викликає нинішній стан справ в Україні. Дев`ятнадцять років жертовної праці не однієї сотні тисяч чесних, жертовних й принципових патріотів-ідеалістів так і не спричинилися до постання наповненої реальним змістом незалежності. Неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація, від самих початків формального унезалежнення не обтяжувала себе працею на ниві здобуття Україною статусу реально (а не лицемірно-бутафорно) незалежної держави й суб'єкта власної політики. Як і в часи бездержавності, процеси планетарної ваги оминають Україну стодесятим шляхом. Переважна більшість подій, які в очах необтяженого вмінням відрізняти кукіль від пшениці обивателя видаються чимось вкрай важливим, насправді є лише відлунням того, що відбувається в світових економічних та геополітичних центрах. Вести “власну гру” українська політика, на жаль, поки-що не спроможна.

 

   16-го грудня вже минулого року, в часі прямої трансляції телеканалом «Россия» передачі “Розмова з Володимиром Путіним”, цинічно потакаючи культивованим впродовж кількох століть імперсько-шовіністичним переконанням значної кількості росіян, прем'єр-міністр Росії в черговий раз привернув увагу ЗМІ й громадськості до власної персони. Відповідаючи на одне з запитань, Путін, навіть не моргнувши оком, повідомив, що понад сімдесят відсотків втрат всього (нині вже почилого, і геть не в Бозі) Радянського Союзу в часі Другої Світової війни (яку з пропагандивною метою нарекли вітчизняною) припадають на Росію. Згідно його слів, перемога над нацистською Німеччиною здобута виключно її людським та індустріальним ресурсом. Не посоромився він запевнити й про існування відповідних документів, які підтверджують її керівну і виключну роль в тім злочиннім дійстві.

 

   Пропоную облишити осторонь хамовито-чванливу риторику колишнього КГБіста. Прагнення утвердити серед опанованого загалу вигідні настрої змушують вдаватись до її послуг. Журюсь, що в Україні донині не постав належний аналітичний центр, спроможний тверезо досліджувати події, процеси та суспільні явища. Сподіваючись на його постання в найближчому майбутньому, обтяжусь і цього разу вкрай невдячною і навіть дещо небезпечною працею. Перш за все — моя щира подяка геть не славному очільникові російського уряду. Нарешті він визнав замовчувану впродовж десятиліть спочатку сов`єцькими, а нині й російськими політологами та істориками правду. Совє`тський Союз від самих початків свого існування ніколи не був “рівноправним союзом братніх народів”. Інтернаціоналістична за формою проте нівелююча на практиці людську гідність та  національні ідентичності риторика, в дійсності була лише ширмою всебічного поневолення та асиміляції прилучених народів. Щиро зичу сотню літ здоров'я пану Путіну за відвертість, й молитиму Всевишнього аби й надалі вустами нинішнього (та і майбутнього також) російського найвищого керівництва знімав облуду з очей марновірів. Проте скигління українських ЗМІ й спільноти в данім випадку мене допікають суттєво більше.

 

   Реакція на передноворічну заяву російського прем’єр-міністра без перебільшення була бурхливою. Функціонуючі в Україні громадські, політичні, наукові і навіть комуністично-ветеранські організації навперебій вимагали вибачення й доводили помилковість його слів. Проте форма, рівно як і аргументи до яких вони вдавались, змушували червоніти від сорому. Як не прикро це визнавати, але українці донині так і не спромоглись належним чином оцінити суть того страшного людовбивства й дати йому нарешті остаточно єдиноправильну оцінку. Путін дійсно-таки мав рацію. Завдячуючи перемозі Росія не лише закріпилася на окупованих територіях і знищила мільйони ще не асимільованих автохтонів, а й шляхом нав’язування поневоленим народам Східної Європи комуністичних урядів, суттєво розширила територію власного впливу. Україна (як доречі й країни Балтії та Білорусь) станом справ на період 1941-1944 років була не суб’єктом а об’єктом збройного зудару нацистської Німеччини й паразитуючої на лендлізівських подачках й нелюдському теророві Росією. Вимушена (коли загрозою смерті, а коли й браком національної свідомості) участь мільйонів українців в бойових діях проти військ Вермахту в лавах злочинної Сов`єцької Армії не повинна бути для їхніх нащадків причиною пихи, і не є приводом для дискусій або заперечень сказаного Путіним. Замість беззмістовної дискусії, українцям необхідно зруйнувати нав`язані в період окупації міфи, покарати ще живих учасників масових вбивств, грабунків, руйнувань, очистити територію Батьківщини від встановлених окупантами монументів які продовжують формувати в уяві загалу астрономічно далеке від дійсності сприйняття тієї страшної бійні та засудити ганебний факт служби в армії окупантів й участі українців в злочинах проти людства.

 

   На жаль, визнання Володимиром Путіним справжньої суті Сов`єтського Союзу, не спричинилась до руйнування брехливого міфу. Поза увагою критиків чомусь лишився і залишається той факт, що станом справ на 1941 рік, Україна перебувала в стані поневолення. Починаючи з січня 1918 року, очолена комуністично-більшовицьким елементом Росія, скориставшись “запрошенням” свого “українського” за територією функціонування але цілком антинаціонального за духом, складом і змістом відділення, брутально окупувала значну частину її території. Окупація продовжилася і в 1939 році шляхом прилучення до складу штучно створеної УССР Галичини і Волині, в 1940 році Буковини, та в 1944 році Закарпаття. Здавалося б відповідним повинне бути й ставлення української громадськості в цілому й влади зокрема до окупантів. На жаль, цього донині так і не сталося.

 

   Справжньою відповіддю відвертому москвинському шовінізмові були не скиглійські спогади духовних кріпаків, які, немов гриби після осіннього дощу, заполонили нібито «проукраїнські» ЗМІ й всілякі блоги Інтернету, а креативно-мистецька акція створеного напевно лише під один вчинок Братства Святого Луки. Саме вона змусила уважніше поставитись до сповідуваних донині українським загалом стереотипів. Акт приготування трійцею дівчат на вогні, який коштом і без того окрадених українців впродовж багатьох років палає на капищі окупантів яєчні викликав не меншу реакцію аніж пашталакання Путіна. Приємно, що переважна більшість свідомих українців схвально відгукнулася на вчинок, проте факт переслідування учасників того дійства карателями з МВС зайвий раз засвідчив, що владні повноваження в Україні належать відверто антинаціональним середовищам. 

 

   Одинадцятого грудня, на Манежній площі, що неподалік червоних Кремлівських мурів, тисячі ще донещодавна аполітичних футбольних фанатів, за підтримки російських націоналістів влаштували демонстрацію протесту, яка швидко переросла в фізичне протистояння з загонами спецпризначення. Причиною конфлікту стало жорстоке вбивство ніде не працюючими вихідцями з Дагестану 28-річного Єґора Свірідова, вболівальника футбольної команди «Спартак». Ненаситні псевдоправозахисники-грантожери відразу нарекли виступи молоді проявом екстремізму. Безпринципні, а головне не обтяжуючі себе належним дослідженням суспільних явищ і процесів, російські, а вслід за ними й українські політологи, чомусь проігнорували ту обставину, що масовий виступ футбольних вболівальників кількох, до цього нерідко навіть ворогуючих між собою, фанатських об'єднань розпочались після звільнення на підписку про невиїзд (до речі не наділених московською реєстрацією) вихідців з Кавказу. Принизливе для росіян запобігання правоохоронців перед паразитуючими на російській економіці мешканцями Кабарди і Дагестану, та підозра на корумпованість в МВС були справжньою і головною причиною обурення й невдоволення. Впродовж тижня вулиці Москви нагадували гладіаторську арену, де активісти націоналістичних організацій, футбольні фанати й відверто расистські налаштований елемент стикались в фізичному зударі з вихідцями з Кавказу та Середньої Азії. Кульмінацією бійок й кількох вбивств стали масові заворушення в Москві вісімнадцятого грудня. У відповідь, президент Дмітрій Медвєдєв наказав скарати «погромників». Того дня, московська міліція затримала понад 1200 бешкетників й хуліганів. Показово, що попри декларування владою неупередженості й прагнення відновити громадський спокій, більшість затриманих, як і фігуранти порушених внаслідок подій кримінальних справ, є росіянами. Як не крути, але дешеві русофоби, які дискредитують український націоналізм, отримали гучного ляпаса. Нинішні кремлівські верховоди залишились вірними ідеям сталінського антинаціонального імперіалізму.

 

Події на Манежній площі в котрий раз дарували нагоду переконатись в облудності ідей мирного співіснування народів з діаметрально протилежними духовними вартостями. Всебічні поступки Путіна кримінальним авторитетам з Чечні, Інгушетії і Дагестану дозволили останнім отримати у Білокам'яній досить-таки широкий вплив. Представникам місцевої влади  суворо заборонялось перечити їхнім забаганкам оточувати себе далеко від улюблених гір якомога більшою кількістю родичів. Відверта, зростаюча рік за роком, криміналізація мігрантів,  у підсумку почала виливатися в регулярні локальні сутички із застосуванням зброї між авангардом націоналістів й нащадками кровожерливих абреків. Щоправда, практично всі випадки (до речі, як і в Україні) подавалися товстозадими челядниками МВС у ЗМІ як п'яні бійки на побутовому ґрунті. Адміністрація Юрія Лужкова, якого нещодавно смачним стусаном викинули з посади багаторічного мера Москви, всебічно сприяла активному заселенню столиці іншорасовими шукачами наживи і щастя. Москва за останні кілька років місцями стала більше нагадувати самаркандський базар, але не столицю населеної етнічними європейцями держави. Смагляві й хамовиті в побуті парубки, ігноруючи найелементарніші норми пристойності, стали викликати в росіян щораз більші огиду й відразу. До речі, не кращим чином вихідці з Кавказу та Середньої Азії поводять в побуті себе й в Україні. Тож зайве дивуватись, що згідно результатів опитування, проведеного Всеросійським центром вивчення громадської думки, майже кожен п'ятий росіянин (18%) схвалює дії фанатів, які протистояли міліції, 11% самі готові брати участь в подібних акціях. У Москві і Санкт-Петербурзі "співчуваючих" ще більше — 37%.  

 

Згадана мною вище відсутність належного аналітичного центру, суттєво зашкодила українцям і цього випадку. Примітивно-упереджені й нерідко емоційно-вульгарні русофобські настрої ставали єдиним поясненням всих московських подій. За міжнаціональним конфліктом в Москві українські політологи чомусь не помічали закликів до зміни соціально-політичного устрою Росії й засудження корупції в правоохоронних органах. А саме присутність політичних гасел найбільше бентежила кремлівських можновладців. Відлунням московських подій в Україні, були пікетування російського консульства у Львові та посольства у Києві 24-го грудня, а також піші ходи з скандуваннями гасел солідарності з вимогами московських фанатів. Дійства відбулись в Симферополі, Тернополі, Донецьку й Харкові. В багатьох містах України з'явились настінні графіті й написи українською мовою з відверто антиісламськими й антикавказькими закликами. Тим самим, українська патріотична молодь засвідчила, що ідеї примітивної русофобії нарешті поступаються здоровому глузду. Ворогом для України є будь-яка нівелююча національну ідентичність ідеологія, але жодним чином не так само окрадений і принижений антинаціональним режимом російський народ. Брак розуміння цього, загрожує великими втратами.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.