Український герой – фігура заборонена

04 лютого 2011, 14:42
Власник сторінки
феминистка
0
904

Cолдат, якого зреклося королівство, має право обрати собі іншого короля.


Український рембо

Повнометражний фільм Михайла Іллєнка «Той, що пройшов крізь вогонь» про українця Івана Даценка, який став вождем індіанців, нарешті опинився на останній стадії виробництва
Михайло Іллєнко створював знаковий для його кар’єри і національного кінематографа фільм чотири роки. Незважаючи на суб’єктивні та об’єктивні причини, загалом пов’язані з фінансуванням, які постійно вставляли палиці в колеса знімального процесу, стрічку про українського героя таки буде завершено. Власне, історія Івана Даценка ідеальна для втілення в кіно: людина, яка була в полоні у німців, яка мусила згнити в таборах росіян, натомість пройшла всі фронти й опинилася в Канаді, де стала вождем індіанців, і при цьому зберегла в собі українську культуру. Коли його в 1967-му побачив відомий радянський танцівник Махмуд Есамбаєв, він чудово говорив українською і співав «Розпрягайте, хлопці, коней…»

У. Т.: Давайте почнемо з історії, що покладена в основу фільму, – де ви її почули?

– Чи не вперше, коли опустилася Залізна завіса, в 1967 році з Радянського Союзу до Канади на Всесвітню виставку в Монреалі приїхала численна українська делегація. Після чо­­го Івана Даценка побачили Наталя Наум (актриса, «Камінна душа». – Ред.) і Тимофій Левчук (кінорежисер. – Ред.). Вони були в індіанському племені. Коли заговорили між собою українською, вождь почув і у відповідь також обізвався українською. Я про це дізнався вже в середині 1990-х від Тараса Денисенка, сина Наталі Наум. Значно пізніше, коли мені спала на думку ідея знімати про українського вождя фільм, я знайшов в інтернеті силу-силенну матеріалів про нього. Але зачепила мене ця історія передусім тому, що я бував у рідному селі Даценка Чернечий Яр, найближчому до Диканьки. Це по дорозі з Полтави на Опішню. Село знамените своїм монастирем, зруйнованим у 1930-х роках, і тим, що тут доживала свої роки кохана гетьмана Мазепи Мотря Кочубей. Хоч як дивно, неподалік ями, в якій колись був фундамент монастиря, залишилася хата Даценка. А далі, – як у кіно: збіг обставин. 

У. Т.: Що ви маєте на увазі?

– Ганна Павлівна Чміль порадила мені звернутися до продюсера Володимира Філіппова, який три-чотири роки тому показав мені вже готовий сценарій, розрахований радше на телевізійний серіал, аніж на пов­нометражний фільм. Своєю чергою, я запропонував його переробити: Філіппова зацікавила моя 30-сторінкова сценарна заявка. Рік тривала переробка, причому сценаристів вийшло аж четверо. Річ у тім, що я був не першою нареченою на цьому весіллі. Все почалося з Вадима Драпія, до якого додалися Денис Замрій і Костя Коновалов. З цими доробками і переробками сценарій потрапив до Мінкульту.

У. Т.: А де ви брали інформацію про героя, який є таким утаємниченим і про якого обмаль достовірних фактів?

– В інтернеті є багато журналістських досліджень, причому в одних його історія підтверджується, а в інших спростовується. Тому в фіналі нашого фільму буде титр: «Історія побудована на біографії реальної людини». Ми не відтворюємо біографію хоча б тому, що не знаємо її повністю. Вона існує на рівні особової справи учня сільської школи, курсанта училища, льотчика, який воював і став Героєм Радянського Союзу і якого збили. Відомо, що після падіння він потрапив до німців у полон. А потім, як кожен, хто там побував, герой ти чи не герой, став антигероєм. Тому Даценка відправили до таборів уже радянських. Звідти він утік. Далі починаються загадки, через це ми навіть змінили його ім’я, – у нас героя звати Іван Додока, – бо не можемо привласнювати ім’я реальної людини, не знаючи всіх нюансів біографії. У Даценка, який мав «вовчий квиток» на руках, були прості взаємини із суспільством: на нього, в’язня радянського концтабору, «зрадника», втікача, полювали. Через багато років він зустрів радянську делегацію в Канаді, будучи вождем індіанського племені. Як він ним став, ніхто не знає, ми подаємо свою версію, але таку, яка для мене є найпереконливішою. Окрім того, вона відповідає найважливішому імпульсу, без якого я не починав би цього фільму. Моїм завданням було зробити героя, українського героя. Бо в нашому кіно та культурі, візьму на себе таку сміливість сказати, український герой – фігура заборонена. Але це треба міняти, бо є голод за власним героєм, власною легендою. Який насправді був Чапаєв? Нікого це не турбує після фільму братів Васильєвих. Яким був Рембо? А його взагалі не було. Яким був Сухов із «Білого сонця пустелі»? Його теж не було, проте їм усім можна видавати зараз паспорти, бо вони реальні, реальніші за багатьох існуючих людей. Коли Даценко побачив радянську делегацію, маючи сумний досвід втечі від працівників НКВС, на запитання «звідкіля він тут узявся?» відповів, що тут, тобто в Канаді, народився від переселенця з України, потім зустрів індіанку, яка була донькою вождя племені, а одружившись із нею, успадкував місце вождя. Його ім’я в племені звучало так: «Той, що пройшов крізь вогонь». Чому таке ім’я в сина переселенця? Через який він вогонь пройшов? Очевидно, що версія, розроблена в нашому фільмі, незважаючи на деякі припущення, правдива. У синопсисі до стрічки я написав приблизно таке: солдат, якого зреклося королівство, має право обрати собі іншого короля, а це історія солдата, який сам став королем.

У. Т.: Тобто історичність ви не планували від початку?

– Для мене важливо, щоб глядач повірив у нашу історію, усвідомлюючи, що це лише версія. Це розповідь про людину, яка не зламалася, не зупинилася й обрала для себе такий фантастичний шлях. Для мене він очевидний герой.

У. Т.: Я читав, що за жанром фільм має бути трагікомедією. Це правда? 

– Ні. З самого початку ми розробляли романтичну бала­­ду. З присмаком жанру, в якому фантастична подія в наступному епізоді раптом стає реальною. Так, як у моєму фільмі «Фучжоу». Можна вважати, що мені фактично запропонували зняти «Фучжоу» вдруге: є і фабульні, і сюжетні збіги. І якщо отримаю таку пропозицію втре­тє, погоджу­­ся. Мене дуже гріє історія про людину, що подолала простір і час, подолала неподоланне. Просто у «Фучжоу» персонаж вигаданий, казковий, а тут є документальна база, яка ведеться пунктиром. 

У. Т.: Яка причина недовіри до правдивості історії Івана Даценка?

– Один знайомий американець розповідав про свої дослідження з цього приводу. В США й Канаді, казав він, узагалі не надто люблять говорити про індіанців, бо розуміють свою відповідальність за винищення корінного населення, більшу частину якого фізично вбили, а решту «підсадили» на віскі й загнали в резервації. Відповідно про подвиги індіанців ніхто не воліє розказувати. А Даценко, на думку мого знайомого, був ще й незручним для влади вождем. Він же був парторгом своєї ескадрильї.

У. Т.: Які аспекти фільму ви виокремлюєте найбільше?

– Мовний аспект. Даценко народився в українському селі. У радянській армії панувала російська мова. За сценарієм, під час війни він одружився з санітаркою, завдяки якій долучився до татарської мови, бо вона була татаркою. У німецьких таборах, що нагадували вавилонську мовну вежу, він якось опанував німецьку, польську й англійську мови. А коли втік, то вже й не відомо, якими країнами його носило життя, але таки точно носило. І мова, як інструмент побудови мостів, у нього була на вищому рівні. Зараз мову використовують для ворожнечі, а вона ж, навпаки, існує для порозуміння.

У. Т.: Для всього цього – зображення різних країн, залучення іншомовних акторів – був потрібний непоганий бюджет, чи не так?

– Бюджет середній. Проблем було більше. Була півторарічна перерва. Крім того, ще кілька разів вимушено зупиняли знімальний процес. Довелося залучити все, що можна було тільки вигадати, аби зняти Канаду, Європу і Радянський Союз. Тож наш фільм – це спільний проект студії «Інсайт­Медія», продюсера Філіппова і Міністерства культури.

У. Т.: Часом одним зі способів залучити до фільму інвесторів є наявність у проекті одного або кількох відомих акторів. Умовно кажучи, фігура на зразок Бреда Пітта в головній ролі полегшила б вам пошук фінансування. Чи мали ви когось на прикметі?

– Певні уявлення були. Але, незважаючи на мою високу оцінку наших акторів, у нас, крім трьох-чотирьох імен, через брак механізму для їхньої реалізації немає дуже відомих акторів. Відсутнє своє кіно, відсутні свої герої, відсутні свої міфи – немає зірок. До того ж мені був потрібен 22–23-річний актор. Відповідно я мусив розглядати хороших, але маловідо­­мих виконавців. Шукав артистів, для яких українська мова рідна. Дуже радий, що співпрацював з Олею Гришиною, Дмитром Лінартовичем, Віталієм Лінецьким, Галиною Стефановою, Олегом При­­могеновим, Олександром Ігнатушею, Олексієм Колесником та Іванною Іллєнко. 

У. Т.: Проте, як ви казали, українська мова має лунати лише на початку фільму, коли буде розповідь про дитинство Даценка...

– Це не так. Краще сказати – то був мовний обмін. Наш Іван Додока не лише позичав, а й дарував слова, які були для нього рідними, пускав їх у обіг. Починали ми знімати 2008 року в Києві й у Ржищеві. Війна «була» під Кам’янцем-Подільським. Половина фільму – від народження героя, армії і до втечі з ГУЛАГу – це Україна. Потім був «канадський» період. Канаду ми знімали частково під Ка­­м’янцем. Потім процес зупинився як мінімум до наступного літа. У мене було місяців дев’ять безробіття, і саме тоді я був запрошений у навколосвітню експедицію на яхті «Купава». Власне, для цього дев’ять місяців малувато, а ось до Антарктиди вистачало. Я взяв із собою апаратуру, шинель героя й вирушив на «Купаві» через Гібралтар до Антарктиди – саме там мені й заманулося відзняті важливі «канадські» епізоди. Проте приплисти туди в літній період не встигли. І тоді мені допомогла команда яхти (Юрій Бондар, Андрій Зубенко, Валерій Деймонтович): ми разом порадилися, де може бути схоже на потрібне мені місце, і вирушили до Буенос-Айреса. У горах Андах я зняв лише один кадр, але заради нього варто було їхати на інший кінець світу.

У. Т.: Як складалося з реквізитом?

– Літаків радянського періоду, що літають, в Україні немає: наскільки я знаю, вони є лише в Німеччині й Америці. Зате в нас чудові фахівці з комп’ютерної графіки. З формою, костюмами у нас велика проблема: технічно ми можемо зробити все, що завгодно, аби тільки були гроші, а ось із матеріальним забезпеченням складно.

У. Т.: У якому стані зараз процес?

– Зйомки завершили в останні числа минулого року. Може, ще додадуться два знімальні дні. За ці три роки ми зняли матеріалу на сім-вісім годин: робили це на цифру (камера Red One), тому дублів було скільки потрібно. Розраховуємо на 110 хв. екранного часу. Вже змонтовано 2/3 чорнового матеріалу. Після всьо­­го – а це буде орієнтовно наприкінці весни – передбачаємо перегнати фільм на плівку. Наразі найважливіше – монтаж часових, просторових та сюжетних парадоксів: хоч як далеко забрався герой, подумки він увесь час в Україні, тому паралельно розвиваються кі­­ль­­ка сюжетних ліній.

У. Т.: То що ви обіцяєте глядачеві?

– Фільм про те, як стати лідером, вождем. 


«Той, що пройшов крізь вогонь»

Герой
Іван Даценко
Народився 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області. 1937-го після закінчення льотної школи пішов служити в Сталінградсько-Катовіцький авіаційний полк дальньої авіації. Здійснив майже 300 бойових вильотів, нагороджений орденом Героя Радянського Союзу. 1944 року під Львовом був збитий і потрапив у полон. Втік. У СРСР його визнали зрадником, відправили до Сибіру. Знову втік. Наступного разу про нього почули на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67» в Канаді: він був вождем  індіанського племені, що жило на березі озера Онтаріо. Був одружений і мав чотирьох синів.

Режисер
Михайло Іллєнко
Наймолодший із трьох братів режисерів Іллєнків. Народився 1947 року, закінчив Московський інститут кінематографії (майстерня Міхаіла Ромма). Його передостанній повнометражний фільм «Сьомий маршрут» було знято 1997-го, а прославився він двосерійною фантасмагорією «Фучжоу» (1993), котра так і не дійшла до великого екрана. Знімав короткометражки, анімацію. Започаткований ним 1997 року кінофестиваль «Відкрита ніч» відбувається і досі й має дуже позитивне реноме. Викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, з 2000 року є деканом кінофакультету.

Продюсери
Володимир Філіппов, 
Андрій Суярко, Алла Овсяннікова
Продюсерський центр «ІнсайтМедія» створює неігрові короткометражні документальні та музичні фільми. Засновник фонду підтримки мистецтв Володимир Філіппов приєднався до компанії не так давно, маючи в доробку роботу з телевізійними фільмами і серіалами. Михайло Іллєнко каже, що «Філіппов – перший продюсер, із яким я зміг знайти спільну мову, а досвід спілкування з продюсерами в мене сумний, бо ж режисер і продюсер – це антагоністи».

Актори
Роль Івана Даценка виконує молодий актор Київського муніципального театру Дмитро Лінартович, син відомого режисера дубляжу Костя Лінартовича (на початку 2000-х Дмитро знімався в ігровій короткометражці Михайла Іллєнка «Невелика подорож на великій каруселі»). Друга головна роль за відомим театральним і кіноактором Віталієм Лінецьким, що грає енкаведиста. Натомість Олександр Ігнатуша втілив позитивного персонажа: його герой – колишній фронтовик, який пройшов крізь жахи штрафбату з чудовим ім’ям Угрюм Рука і який рятує Даценка. Також у фільмі знімається Ольга Гришина, яку глядач може знати за серіалами. 

Локації
Левова частина зйомок відбувалася в Україні впродовж 2008–2010 років. Один кадр було знято в горах неподалік Буенос-Айреса, на кордоні Аргентини та Чилі, куди Михайло Іллєнко потрапив разом із командою яхти «Купава», з якою приплив із самої України. Також знімали в Києві, Київській області, Кам’янці-Подільському та його околицях. Використовували руїни старих будівель, макет літака.

Бюджет
Понад 16 млн грн
Фінансування велося з двох джерел: приватними опікувався продюсерський центр «Інсайт-­­
Медія», який вклав 6 млн 627 тис. За даними Міністерства культури і туризму України, держава запустила фільм у виробництво 2007 року і до сьогодні виділила 8 млн 796,5 тис. грн. Гроші надходили чотирма траншами: перший 2007-го становив 2 млн 209 тис. грн, другий 2008-го – 2 млн 621 тис., третій 2009-го – 140 тис. і четвертий 2010-го – 3 млн 825 тис. грн. За умови завершення фільму і прийняття його відповідною комісією держава виплатить додатково 1 млн 196 тис. грн.


Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
РОЗДІЛ: Пользователи
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.