Забужко о Лесе Украинке

27 февраля 2011, 16:10
God gave me everything I want (c)
0
1179

Или Что было бы, если бы у ЛУ случилось простое женское счастье:)

Оксана ЗАБУЖКО

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, — 
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім 
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць, 
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), — 
по хіднику, освітленім плямами листя, 
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, — 
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці 
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!); 
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська 
спиняє візочок — поправити укривальце, 
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає 
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри, 
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя 
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт, 
ніжно сюркоче, прицокує язиком 
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар: 
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів, 
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку) 
чекає вогненний янгол, сховавши крила 
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву. 
Входить жінка у чорній сукні, 
різко стягує рукавички, шпурляє на столик. 
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка. 
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська 
котить візочок мимо: 
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря — 
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність, 
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл 
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка 
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці, 
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки 
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом: 
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі, 
прощену няньку і куховарку на задньому плані. 
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш, 
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!.. 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі. 
Смерком стають чутніші вологі надихи саду. 
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей. 
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик: 
— Міріам! 
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), — 
мов здригнувшись зі сну, 
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець. 
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля 
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма 
розтікається і підсихає, немов іржа). 
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати. 
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти? 
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол 
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар 
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки 
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська 
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув, 
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима — 
широко розкритими — дивиться в порожнечу.

***


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.