Фалічні "колодки": традиційні залицяння у Масляний тиждень

Еротичні коди української етнокультури

Загальновідоме народне свято Масляна з давніх давен ще святкувалось також, як Колодка або Колодій.

Ой, колодка, колодка,
Ой яка ж ти солодка.
Цілий рочок треба ждати,
Щоб на тобі погуляти!

Починали святкувати Колодія на початку тижня. Наші предки вважали Колодку символом продовження роду, себто фалічним знаком. Веселощі, кмітливі забави та жарти супроводжували умовні обрядові дійства упродовж усього тижня.

Ворогуючим людям, наприклад, годилося обов’язково помиритися, їм приписували обов’язкове вживання “колодієвих” напоїв. Пити такий напій вони мусили “по колу”, щоб погасити злобу та роздратованість, наприклад сварливим сусідам, заздрісникам, свекрусі з невісткою; тещі з зятем, інакше зло за рік до наступного приходу Колодія так сточить серце та душу, як шашіль тверду деревину, роблячи її крихкою, а згодом перетворюючи на порох.

Осібне місце у цьому святі належить унікальному за символікою звичаю, що відомий під назвою “волочити колодку”. Вперше цей термін увійшов до писемних джерел чотири з лишком сторіччя тому, хоч на думку багатьох дослідників, він сягає своїм корінням у дохристиянські часи, мо, навіть до матріархату, оскільки в ньому чітко простежуються елементи глибинних вірувань – “законодавцями колодок” були не чоловіки, а жіноцтво.

В понеділок зранку, де жіночий гурт збирався справляти Колодки, одна з жінок приносила до хати звичайне поліно – частину дерева життя та символ продовження роду. Інші жінки сповивали його, наче маленьку дитину, і, розклавши на столі принесену складчину, частувалися та вітали одна одну з “народинами”.

А довкола тільки й чути було: “Народився Колодій, народився!”

У перший день святкування Колодія заміжні жінки обходили родини, де були хлопці й дівчата, що не одружилися шлюбного сезону. Парубкам прив’язували колодку до ноги, у такий спосіб намагалися карати затятих одинаків. Пам’ятаючи про такий звичай, вони заздалегідь готували “відкупного” грішми або оковитою. На відміну від парубочої колодки, дівочу колодку оздоблювали паперовими квітами, барвистими стрічками та прив’язували дівчині, що забарилась із заміжжям, до лівої руки.

В цей час Колодій наче карав тих, хто знехтував подружнім життям, нагадуючи: “Не женився єси, то колодку носи!”. Прив’язували таку колодку і матерям до ноги, бо “не оженили своїх дітей”. За звичаєм, той, кому присуджено таку кару, не мав права знімати “колодки”доти, доки не відкупиться, цебто не поставить могорич.

У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня, з ранку до вечора. Перед тим, як розходитись, молодиці знову пеленали Колодія пелюшками, взятими з трьох родин, де є немовлята, і, прикривши сповивачем, йшли з піснями по домівках:

Не пускає мене мати
На вулицю погуляти,
А хоч пустить, то пригрустить:
– Іди, доню, не барися,
У сінечки та й вернися!
Бо на дворі піст наступає
А хто його проскаче,
Той Великодня не побаче…

Етнографи висувають припущення, що термін “колодка” перейшов від молодіжних гуль – “на колоди”. Адже традиційно в Україні молодь, а почасти й дорослі, збиралися за теплої погоди на колодах. На них проводили розваги, знайомились одне з одним, полагоджували інтимні та громадські справи. Місце – а це переважно було складоване дерево біля осель – віддавна називали “на колоди”. Піти “на колоди” означало збиратися до гурту. Громадських осередків, на зразок сучасних нічних клубів не було: осінньо-зимове дозвілля проводили в спеціально найнятій оселі – вечорницях. Але як тільки тепліло на вулиці, всі збиралися “на колодах”. Відтак тим, хто пробайдикував цей сезон – не знайшов собі пари “на колодах” — пов’язували як своєрідну кару Колодія.

Деякі дослідники вважають, що в дохристиянські часи наші пращури мали свого окремого покровителя подружнього життя, як це маємо з античним богом – Гіменеєм, що освячував шлюбом дозрілу молодь. Таким міг бути і Колодій, котрий карав тих, хто легковажив із влаштуванням нової родини.

З часом “колодка” перетворився на символічну малесеньку колодочку, букет квітів, цукерку, булочку або шматок матерії, хусточку – незаміжні дівчата прив’язували ці атрибути неодруженим парубкам, які їм подобалися – це були останні маневри перед Великим постом до залицяння, щоб знайти собі пару. Хлопець, що отримав такий знак уваги, мав запросили дівчину на танок і пригостити її чарочкою горілки. Якщо дівчина випивала чарочку, це означало, що “хлопець вчепив дівчині колодку”.

Таким чином відбувалися певні заручини. Потім протягом семи тижнів Великого посту вечорниць не влаштовували, а на Великдень дівчина мусила “віддати колодку” – написати кілька писанок і подарувати їх своєму парубкові.