«Не унилі» націоналісти

17 апреля 2011, 22:15
0
484

Останнім часом серед українських ультраправих з’явилася кумедна звичка. Вони багато говорять про революцію.

І вже не тільки про «національну», що початок її років 20 тому проголосив Дмитро Корчинський. Тепер вони вже воліють побалакати про «соціальну революцію». У цій статті ми поговоримо про "святу трійцю" українських націонал-революціонерів. Євгена Герасименка, Андрія Іллєнка та Юрія Михальчишина (він на фото).



Андрій Іллєнко у своєму блозі    черговий раз (він це робить регулярно) покращив настрій правим та лівим. Правим він розповів про неминучість соціальної та національної революції в Україні. Це має піднімати бойовий дух, . А лівих  він розсмішив твердженнями про те що держави Єгипет та Туніс не є інструментом імперіалізму, а суто національними державами. І це відрізняє їх від України. Іллєнко пише:

«У той же час, в цих арабських країнах не було і немає національного фактору в революції, який існує у нас. Нинішній режим в Єгипті не є продовженням англійської колоніальної адміністрації, так само як повалений режим в Тунісі – продовженням французької колоніальної адміністрації.» 

Дуже сміливе припущення і не треба закінчувати київський універ Шевченка, щоб оцінити глибину знань одного із ідеологів ВО «Свобода». Історія та міжнародна політика не є сильним місцем цього дипломованого політолога.
 

Щодо Тунісу, то французький вплив там не просто є. Це найближча країна і економічно і культурно. 

Представники місцевої компрадорської буржуазії часто пов’язані із французьким правлячим класом, навіть, на родинному рівні.  А опозиція буквально вимагає перенесення французької політичної культури та системи в Туніс, але без обмежень. У демонстраціях за світський характер суспільство беруть участь жінки у хіджабах і без. Бо свобода вона для всіх ГРОМАДЯН.  Тобто це і є становлення «політичної нації», проти концепції якої вже не перший рік веде свій «хрестовий похід» ВО «Свобода». 

Фактично, за близьким сценарієм розвивається революція в Єгипті. В обох країнах це політичні революції. Не соціальні. Помірковано ліві у захваті. Ліві радикали вважають, що це явно недостатньо. Але називати ці події соціальною революцією недоречно. 

 Крім того схоже, що наш інтелектуал не читав ні Франца Фанона, ні інших мислителів постколоніальної доби, що дуже докладно описали як національні держави та національний капітал стали інструментами імперіалістичного визиску із боку метрополій. Не знайомий він із концепцією «арабського фасаду», що спочатку маскував колоніальну адміністрацію, а потім став підмурком «незалежних» (в першу чергу від власних громадян) держав.  Також Іллєнку не відомо про те що США частково перебрало на себе функції контролю за колишніми британськими колоніями після другої світової.  

Слова Іллєнка вступають у конфлікт не тільки із фактами та здоровим глуздом. Вони є також серйозною ознакою незгоди із агресивним панєвропейським расизмом ультраправих.  Тобто він полемізує із фашистською твердолобістю свої товаришів, але робить це надзвичайно криво та невдало. Говорить «а», але не говорить «б».  Фактично він став на позицію європейських лівих, що вітають «арабське повстання», але намагається зробити вигляд, що це не є ляпасом консервативним політикам і расистам, які воліли б тримати «ісламську худобу» у авторитарному хліві.  Тут він розуміє справжнє місце українців в світовій расовій ієрархії.  Ми теж така само худоба. Бидло, що його тримає під контролем уряд. І виправданням для цього є націоналізм.  Саме так. І Іллєнко об’єктивно (щоб він собі не думав) є важливою ланкою цієї політики.  Навіть, якщо грошей раніше від Клюєва «Свобода» не бачила, а позови проти КПУ на вимогу спонсорів-регіоналів не відкликала, також не планувала спільних дій із партією влади на дискредитацію протестів БЮТ після останніх місцевих виборів.  Самої тільки вірності "свободівським" принципам достатньо щоб прислужитися Януковичу та Азарову. Людина, що називає себе "революціонером" має це усвідомлювати.
 
Третя позиція

Насправді, позиція Іллєнка відповідає такій самій непослідовній та малозрозумілій лінії дрібних сект європейських націонал-більшовиків і інших нечисленних та маловпливових груп «третьої позиції».  Ця право-ліва дрібнота складає «критичне» оточення і масовку на акціях парламентських правих партій, фактично копіюючи дії лівих позапарламентських сил, але у ще меншому розмірі. Тому інколи виходить доволі смішно, коли виступаючи з «антиімперіалістичних» позицій ліво-праві калькують підтримку лівими встановлення в Північній Африці ліберальної демократії західного ґатунку. Очевидно, що це створить інші правила гри і означає вступ арабських країн до клубу західних демократій. А це у свою чергу підриває міф про агресивний ісламізм, який живить діяльність правих ксенофобів. Тоді араби перестануть вважатися «варварами», що ними правлять самозакохані автократи-корупціонери, а більшість арабів байдуже дивиться на це. Міф тепер розбитий. І це зашкодить європейським правим.  Тобто будь-яка підтримка подій у Тунісі та Єгипті є неприйнятною для правого. 

Виходячи із декларованого «третьою позицією» антиімперіалізму вони б мали, навпаки, підтримати авторитарні режими країн третього світу. Вони із 70х є прихильниками модернізаційних націоналістичних диктатур. Туніс та Єгипет виглядають жертвами західного мондіалізму, «загальнолюдських цінностей» та «ідеології прав людини». Тих самих речей проти яких запекло борються модерні неофашисти. Тож «третя позиція» остаточно втратила орієнтири і суперечить сама собі. І Іллєнко разом із ними. 

От така плутанина. Попри певну шизоїдність "третьої позиції" вона є модним «трендом», що його активно просувають певні маргінальні спільноти. Маргінальні, повторюю, навіть для правого руху. 

Іллєко суперечить не тільки собі, але і партійній ортодоксії. От, наприклад,  ідейно витримана заява  Тягнибока про Білорусь та події на Манежній площі у Москві.    У кількох абзацах він встигає облаяти чинну владу, засудити концепцію «політичної нації», що за його словами «луснула як мильна бульбашка». Наприкінці послання він фактично висловлює підтримку концепції модернізаційної диктатури (Білорусь), але волів би щоб у неї був інший зміст. «Вибори в у сусідній Білорусі яскраво показали, що окрім внутрішніх якостей влади, важливим аспектом є формування національної за формою та змістом держави. Бо авторитарний режим може почасти мати певні успіхи в економічній сфері, боротьбі з корупцією, протистояти зазіханням інших країн. Але він не повинен пригноблювати права корінної нації. Захист державних інтересів є ефективним, коли це водночас і захист національних інтересів, плекання і захист прав корінної нації.» 

Жодного засудження Лукашенка із яким з політичних та економічних міркуваннь зближується сьогодні режим Януковича. Репресії, певно, будуть прийнятними для націократії, очоленій Тягнибоком після «національної революції». Дратує Олега Ярославовича тільки не зовсім «національний» характер білоруського режиму. От нормальне фашистське ставлення до авторитаризма. Без демократичних викрутасів. І жодного «лівацтва».
 
Порівняємо. Вітчизняні анархо-комуністи із «Вільної спілки», наприклад, розглядають економічні аспекти політики РБ . Власне «політичне» тут виступає як класове. Брак свободи громадян антипрофспілкове та анти трудове ультраліберальне законодавство утворює ситуацію у якій єдиним шляхом для становлення класових організацій може бути… тільки повалення існуючого режиму модернізаційної диктатури. Це не соціальна революція, але політична. Навіть подібний дрібнобуржуазний демократичний рух буде об’єктивно корисний для робітничого класу. У даному випадку антиліберальних лівих та антиліберальних правих розводить по різні боки барикад саме класовий інтерес.   

 Заплуталися не тільки в ногах

  Пани Іллєнко та Михальчишин нахапалися модних західних ідей і тепер неохоче називають себе правими. Вони хочуть бути і правими, і лівими. Одночасно. Без трусів і з хрестиком на грудях.
ВІДЕО
Дуже хочеться їм рекомендувати вішати на ноги сіно й солому, щоб не плутали праве й ліве. Але, нажаль, у цьому випадку вони плутають не тільки ноги. 

 І той, і другий є трохи сором’язливими прихильниками своєрідного київського-галицького націонал-марксизму, що його пропагує один із провідних теоретиків «автономних нацистів»  Євген Герасименко. Кілька років тому він був націонал-соціалістом і співавтором «канонічної» книги «Боротьба триває. Націонал-соціалізм як він є» (2008) , але сьогодні переглянув свій гітлеризм на користь більш «креативної» та «прогресивної» версії неофашизму, що включає також мішанину із окремих положень лівих теорій.  Відлуння найважливішого ідеологічного твору молодого столичного правника, в якому він аналізує Французську революцію і доходить закономірного висновку про революційний БУРЖУАЗНИЙ націоналізм  якобінців, присутнє як у аудіо-лекціях Іллєнко, так і в статтях Михальчишина. Там сказано що національні революціонери то є правдиві «ліваки». Євген пише рідко, але його робота є центральною для сучасних «не унилих» націоналістів. Завдяки їй нацисти змогли переосмислити своє підґрунтя і дійти певних парадоксальних висновків.

Євген Герасименко тепер запозичує певні формулювання та концепти Енгельса, Маркса та послідовників Сталіна із Кореї та Китаю. Маоїзм та чучхе приваблюють пана Герасименка своїм відвертим націоналізмом.  Тож коли ПЕВНА ЧАСТИНА (не всі !) націоналістів захищає підривників пам’ятника Сталіну чи розшаркуються перед Коханівським (тим що розбив обличчя Леніна на Бесарабці), то вони трохи лицемірять.   Адже вони себе у душі вважають «правдивими лівими» та спираються на репресивну частину лівої ідеології. А саме політичні філософію похідні від сталінізму, який більшість світових лівих вже давно викинула на смітник історії. Якобінство, що із ним вправляються право-ліві плутаники , насправді, до революційного соціалізму дотичне іще менше ніж маоїзм. Для анархістів «якобінець», «соціал-демократ» і таке інше, наприклад, є синонімом революційного інтелігента, який на плечах трудящих класів мріє заїхати у світле революційне завтра. Байдужісінько чи буде це влада буржуазії, чи «цезаріанський  соціалізм», чи «соціальний націоналізм». 

 Запозичення елементів не означає запозичення ідей. Адже саме словосполучення «соціальна революція» позбавлено змісту, якщо його вживають у контексті подій у Єгипті чи Тунісі. Це просто глупство. Цитування сумнівних націоналістичних ідей лівих теоретиків 19 століття, без врахування історичних передумов, виглядає потішним. Для лівих не таємницею антисемітські мотиви у Бакуніна чи Прудона або слов’янофобія, туркофільство і пангерманізм  Маркса та Енгельса. Із легковірності Бакуніна чи п’яних витівок Маркса ніхто не робить фетиша. Те саме стосується і певних недоречних ідей лівих теоретиків. Антисемітські витівки Бакуніна є менш цікавими ніж його критика ідеалізму та націоналізму Мадзіні. А туркофільські і антислов’янські захоплення прихильника буржуазної «цивілізації» Маркса важать менше ніж його теорія відчуження. Коли праві публікують статті напівбожевільного екс-РАФівця Малєра вони просто не розуміють, що філософська проблематика його роботи обговорювалась іще 150 років назад і є позавчорашнім днем у дискусіях про німецьку філософію, а кожен хто уважно читав Маркса чи анархістів-гегельянців  просто голосно посміється із цього тексту і може відповідати на нього у режимі «копіпасти».  Брати шмат Бакуніна, брати шмат Штірнера, брати шмат Маркса і показувати, що відповіді на поставлені ним питання вже давно є. А сам Малєр є не більше ніж незграбним софістом.  

  Модні «не ліві не праві» ультраправі, підіймаючи на щит якобінство, таким чином визнають себе спадкоємцями класичного буржуазного демократизму і лібералізму та беруть на себе відповідальність за капіталістичну сучасність. Саме так. Власне, таким чином вони погоджуються із сенсом Пазолінієвського  «Сало, або 120 днів Содому».  Адже змістом твору є визнання родинного зв’язку буржуазного радикалізму (із його крайнім індивідуалізмом) з фашизмом. Це вкрай неприємне для правих зізнання. Адже таким чином лібералізм та фашизм відповідають за все разом, бо є різними сторонами однієї медалі. Симптоматично, що опонент Муссоліні соціал-реформіст Карло Росселі пропонував доповнити соціалізм лібералізмом, щоб протиставити фашизму іншу, більш подібну до нього філософію активізму, запозичену в буржуазії.  При доктринальному безсиллі фашизму він (фашизм) мав суттєву перевагу над марксизмом початку століття. Соціалісти надто сильно вірили у історичний матеріалізм. Навіть, вчення Леніна про суб’єктивні підстави для революції мало допомогло європейським лівим переглянути тактику.  Атеїстичний екзистенціалізм, грамшіанство,  барбаризм із їхною відмовою коритися силі виробничих відносин прийшли пізніше і дали обґрунтування анархістським догмам, що у 20-30х, переважно,  сприймалися як голослівні твердження. 

І саме філософія фашистського активізму, що є калькою життєвої практики активного буржуа на ринку, надала йому силу для захоплення влади.    Фашизм, що мислить себе «повстанням проти сучасного світу» не може вважати  буржуа родичем. Соромно. Він усіляко маскує ідейне походження і соціальну базу то одягаючись у лахміття люмпена, то у спецівку робітника, то у фрак аристократа. І не має значення ким є конкретний фашист. Він може бути пролетарем, але реакціонером. Рюрикович Кропоткін чи буржуа Маркс при цьому все одно будуть радикальніше.  Бо радикалізм проявляється у вмінні додумувати до логічного кінця, а не в красномовних спічах під час мітингів, ток-шоу  чи прес-конференцій. 

 Найцікавішим серед нової парості ультраправих ідеологів є вже згаданий викладач Львівської Політехніки, депутат міскради, публіцист та блогер  Юрій Михальчишин. Він є провідним «свободівським» інтелектуалом та натхненником ультраправої молоді, що кличе його ніжним словом «Вождь».  Він, як і пан Іллєнко, вплітає ліві мотиви у праву мелодію.
 
 Робить це емоційніше, але все одно елегантності йому бракує. Їм ще рости до майстра розмовного жанру Олега Ярославовича Тягнибока. Втім, на місці лідера партії боятися цих молодиків варто вже сьогодні. Вони ж бо зовсім «не унилі», як характеризує пан Михальчишин і свого кумира Романа Шухевича, що лагідно посміхається із світлини.  Історія стосунків Мельника та Бандери мала б навчити Тягнибока пильності.  

Нація, буржуазія та… геї

Український націоналізм зараз на підйомі. Прорегіональна буржуазія ставить перед ним серйозні завдання. Він має перетворити протестний потенціал мас на мильну бульбашку. І хлопці це зроблять, якщо їм не завадити. На весну 2011 автономні неонацисти запланували святкування 1 травня «дня солідарності і боротьби за визволення працюючих класів».  Так що начувайтеся злі буржуї. Вас розважать тої теплої днини у Львові масштабним націонал-революційним шоу. Якщо раніше вітчизняні праві вважали це «сатанинським святом», то тепер них це «день солідарності». Не міжнародної, звісно. Показово, що юні реакціонери пропонують читати кілька сайтів. З них два перебувають під впливом націонал-марксиста Герасименка, а один є «сольним проектом» Михальчишина. 

  В Києві спроби перетворити протест на патріотичне шоу почалися ще у минулому році. Молоді «свободівці» та вуличні неонаці намагалися в Києві дискредитувати студентський протест 12 жовтня, використовуючи антисемітські плакати. Через неоднозначне ставлення до цієї провокації вони згодом відмовилися від подібної практики. Бо успіху ксенофобія та расизма на виборах і у пропаганді на Сході і в Центрі не сприяють. Навіть на тих акціях,  які тепер різноманітні представники правої «політоти» намагаються проводити як суспільно-політичні   вони старанно уникають натяків на націоналізм чи ксенофобію. Працюють тонше і на перспективу.   Втім влада пам’ятає про них. Націоналісти та расисти їй потрібні.  І вона сама готова заслати провокатора-антисеміта , як це було під час акції на захист Софії, якщо правим вистачає клепки не ганьбитися самим. А якщо хочуть дискредитувати будь-який рух, то обов’язково знайдуть якогось расиста-маргінала для піар-кампанії, як у «справі Гаркавенка».  Масова інфільтрація партійних та позапартійних правих у громадські рухи, що може стати реальністю, коли буде реалізовано проект «Опір!» зробить аполітичні виступи громадян іще вразливішими перед звинуваченнями у «політиканстві». Бо це саме воно (політиканство) і буде.

 Уряд не буде сидіти без діла і докладе зусиль, щоб допомогти правим поєднати соціальне та національне і таким чином дискредитувати протест. Після антисоціальних ініціатив (закон про соцдіалог, реформа пенсійного забезпечення, Трудовий Кодекс і т.ін.)  уряд швиденько видав «на гора» кілька сумнівних ініціатив у галузі культури, що мають неодмінно зачепити «національно стурбованих". Здатність партійних правих провалювати кампанії відома. «Антитабачник» тому приклад. Поки протестами займаються безпартійні націонал-ліберали у них ще є шанс на успіх. Як тільки до боротьби долучаються Нашеукраїнці, БЮТ, «Свобода»… то справа буде програна.  А якщо вони обє"днають, наприклад, освітні вимоги із мовними то програють по всіх фронтах.  

 Особливість всіх ультраправих у їхній роздвоєності. Це міщуки із усім переліком притаманних обивателю фобій та забобонів. Раціоналізм капіталізму відкидає ці погляди і соромиться їх як проявів чогось ірраціонального, власної підсвідомості.  Перевірка істиною доводить, що ліві чи ультраліберальні ідеї мають значно серйозніше обґрунтування. Часто вони є науковими фактами. Права політична філософія, зазвичай, є поєднанням застарілих нісенітниць та міфів.  Промовистим самовикриттям   правих є європейська кампанія «не соромся бути расистом». Це визнання того що середнього обивателя від правого радикала відділяє тільки культура. Тобто варто перестати соромитися бути іншим і все буде ОК. Це типова логіка боротьби меншин і ультраправі переймають на себе роль геї чи євреїв, від початку визнаючи себе жертвами дискримінації. З іншого боку криза культури ненависті призводить до того, що «негативний» расизм замінюється «позитивною» ідентичність. Гуру маркетингу та «корпоративної культури» радять позитивне мислення. Тож і «революційні націоналісти» йдуть цим шляхом. Буржуазним, звичайно, шляхом.    

 Українські ультраправі теж відчувають роздвоєність. Але тут є суто «національний» аспект. Вітчизняна культура має сильний присмак лібералізму, соціалізму та безбожного марксизму. А більшість відносно правих культурних діячів зовсім не відповідають смакам сьогоднішніх борців за національну революцію та  вимогам часу.  Наприклад, консерватизм ІванаНечуя-Левицького чи Понтелеймона Куліша пристосувати до модерної політики не вийде.  Комуняка Хвильовий доречніше. Інтегральний націоналізм і інша права маячня суперечить тлу культури, яка більш подібна до ірландського республіканізму, ніж до «унилого» «фелькіше» нацистів. Та і самі твори Донцова мають цінність лише для підвищення самооцінки прищавих старшокласників. Варто цінувати творчість дитячих письменників, але далеко не всіх.  Наприклад, Нестайко вартісніше від Донцова у категорії «дитяча література».  

 Єдині справжні спадкоємці духовної спадщини інтегрального націоналізму перебувають у лавах «Тризубу». І до початку проти них репресій  вони могли сподіватися тільки на жарти у свою адресу. Антикварна ідеологія не може завоювати маси. 

 Націоналізм не дає жодного визначення нації, що спиралося б на реальні ознаки. Це зауважив ще Бен Андерсон у «Уявлених спільнотах». Можливо читач пригадає, що щось подібне до визначення нації йому втовкмачували в школі. Але це теж не має жодного стосунку до націоналізму. Те чим користується вітчизняне суспільствознавство є сталінським визначенням. Просто про це не люблять говорити. 

 «Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры». /И. Сталин. Сочинения. т.2, с.292-297, ОГИЗ, Москва-1946/

 Визначення спірне, але якщо ви візьметеся аналізувати сучасні спроби українських правих осмислити національну проблему, то крім запозичень у Сталіна (школа та університет сприяють цьому) ви зможете знайти ще цитати із Леніна, Маркса та Енгельса. Звісно у «вільному викладі». 

Тож коли Михальчишин протестує проти встановлення пам’ятника Захар-Мазоха, то треба розуміти його вірно. Він каже, що після того доведеться ставити пам’ятники Троцькому та Сталіну. Він протестує проти такої ПОРЯДКУ встановлення, а не проти персоналій. Не вірите? Даремно.  Дійсно, спочатку треба Сталіна поряд із Бандерою. Бо вплив його вульгарної версії марксизму на вітчизняне суспільствознавство є визначним. Так само цей вплив відчутний у писаннях пана Михальчишина. Потім вже варто ставити статую Троцького. Михальчишин розуміє значення концепції перманентної революції. (див «Осінь анибуржуазної революції») Потім вже треба поставити Марксу, бо і Троцький і Сталін надихалися роботами «Мавра». А Мазох… Його теж із часом можна увічнити. Генеральна лінія партії зазнає змін.  Перестане бути збоченцем-дегенератом, а стане виразником національного духу, якщо це обіцятиме вигоду. Галицький буржуа у ВО «Свобода» такий самий як і безпартійний галицький буржуа. А якщо мерія вирішить заробити на туризмі і зможе створити робочі місця, то націоналісти першими одягнуть латексні труси. Бо реалісти. З ними можна мати справу.  «Даже если принять, что это – сукины сыны. Но это – наши сукины сыны». Краще не скажеш. Слова  «біло-блактиного» депутата Володислава Лук’янова є приватною точкою зору, але дуже симптоматичною. І скільки б раз голосно Михальчишин не називав нинішню владу «синьожопою» таке не забудеться. 

 Важливою частиною боротьби за національну свідомість є протистояння шкідливим ухилам. Можна сказати, що цей момент є надзвичайно важливим аспектом імітаційної діяльності ультраправих. Насправді, серйозну роботу по створенню національного міфу пророблено іще у 19-20 століттях. Українська національна ідея не потребує для свого самоствердження аматорів із ВО «Свобода». А діяльність має бути. Тут націоналісти намагаються опонувати західному лібералізму і політкоректності. «Нелегальній міграції» вони вже опонували. Із не відносно маленькою для себе вигодою .   Це відверте мавпування методів європейських правих. Тепер наші патріоти займаються боротьбою із «збоченнями».  Власне, така боротьба робить фашистів останнім бастіоном моральності у Європі. Тут у них природні конкуренти тільки попи чи  ісламісти. Але в консервативному суспільстві «свободівці» і їхні однодумці виглядають із своєю гомофобією в якості персонажів що вигадують проблему аби газетам було про що писати. Обиватель бачив «блакитних» в житті? Та більшість громадян про ЛГБТ чули тільки по «ящику». 

Сьогодні "Свободівці" проти «збочень», але якщо незамінний партійний функціонер погорить на хлопчиках, то можуть і змінити свою думку. Он і ікона німецьких неонаці Міхаель Кюнен   був чи то геєм, чи то прихильником толерантності до гомосексуалістів, що належали до лав ультраправих угрупованнь. Так що казати про  гомофобію, як суто нацистську рису не варто. Але гратися із забобонами та витискати із них максимум користі вони люблять.
  
 Дуже симптоматично виглядало проведення в Києві силами ВО «Свобода» «протидії гей-параду» , який ніхто проводити не збирався. Очолив цей непересічний захід особисто Андрій Іллєнко «Какая страна - такие и пид**ры. В Европе на гей-парады ходят гомосексуалисты и лесбиянки, у нас - ВО Свобода ))» (з коментарів на одному з інформаційних сайтів).  

  Львівський «Вголос» цитує недавню заяву Михальчишина: «Я негативно ставлюся до секс-меншин. Це явище протиприродне та аморальне. Таких осіб потрібно ізолювати від нормальних людей. Просто нехай цими справами займаються собі приватно, а не публічно». Видається, що у цій фразі  (якщо вірити журналістам) Михальчишин суперечить сам собі. Він водночас за те щоб «ізолювати від нормальних людей», а з іншого боку він ніби і не проти гомосексуальності як явища «нехай цими справами займаються собі приватно, а не публічно». Тож тут можливо із часом позиція зміниться. Бо всім зрозуміло, що гомофобія – маразм. Просто частина ідеології. Це як регіонали та православ’я. Можеш і не вірити у бога, але не зізнавайся у цьому, щоб не поставити партію у дурне положення.  От Михальчишин і вимушений заради партії робити суперечливі заяви та веселити ними уважних спостерігачів. Бо бути розумним та чесно сповідувати постулати ортодоксального соціал-націоналізму надзвичайно складно. Не дуже розумним простіше. 

 Ну, власне для цих самих товаришів і орієнтовані «не унилі» заяви Михальчишина. То він обіцяє, що бандерівські армії перейдуть Дніпро і ввійдуть у Донецьк. То називає росіян «азіатськими собаками». Насправді, він для себе точно не хоче ізоляції, яку прагне для ЛГБТ. У чому він щиро зізнався у інтерв’ю «Главкому», хоча за визначення «азіатські собаки», яке він дав росіянам міг би і постраждати аж до "ізоляції" включно. Насправді, все це епатаж. При чому розрахований далеко не на всю Україну. В східних і центральних областях, навіть, у побутових ксенофобів голосні заяви про «жидів» та «кацапів» вважаються поганим тоном. Просто ті "зайди" та "чужинці" живуть через стінку. І тільки закінчений ідіот буде псувати стосунки із людьми з якими іще не один рік спілкуватися. Чи може пан Михальчишин хоче повторити досвід літа 1941 року, колі національно свідомі елементи влаштували масове вбивство євреї? За співучасті німців, але зроблено це було українськими руками. Що ж робити із росіянами, які на думку Михальчишина є "азітськими собаками", якщо не вбивати?

Галицькі буржуазні націоналісти завжди наступають на ті самі граблі. Лоба набили ще 70 років тому. Висновки не зробили.  Несприйняття ідей українського супрематизму мешканцями Сходу (почитайте спогади учасників похідних груп ОУН) примусило ОУНівців терміново преробляти партійну ідеологію у більш толерантну та соціалістичну, щоб завоювати маси.  Подальша діяльність ОУН(б) і «двійкарів»  доводить, що настанови УГВР були пропагандистським блефом. "Бандерівці" відкинули їх після війни. Прихильники Шухевича стали на більш ліберальні позиції.  Тож кожен хто сьогодні називає себе послідовником Бандери має визнати себе ЛИЦЕМІРОМ, що готовий говорити народу одне, але планувати зовсім інше. Говорити про соціальне звільнення, а самому готувати націократичну диктатуру в ім’я  «ідеалів честі, ієрархії і самопожертви». Честь та влада дістануться одним. Самопожертва – іншим. І всім зрозуміло кому і в якій пропорції. 

Михальчишин грається у Марата і Клянеться Шухевичем, уявляє себе молодим прово-ліво радикалом Геббельсом, а прикривається Юнгером. Втім все це разом справляє трохи шизофренічне враження. Наша «Баварія» не розродиться «мюнхенським путчем». Все це не більше ніж спроба привернутиувагу публіки та набрати додаткові очки в партії. В загальноукраїнському масштабі ці дрібні провокації реально підіграють діям «антиукраїнської» влади у справі закручування гайок та боротьби із «націоналістичною загрозою». 
 
 При чому дуже тупою загрозою. Наприклад, «свободівка»  Ірина Сех вимагала заборонити концерт тінейджерського (публіка не вельми доросла) панк-гурту «Король и Шут» у Львові,  бо  «дуже стривожена уприсутненням духу Сатани у приміщенні львівського цирку ».    Михальчишину, певно, зробити таку кумедну заяву було б складніше, але і він відзначився. Він страшенно обурений роботою нічних клубів і вимагає їхньої заборони у Львові. Його обурює «розбещеність», «наркоманія» та «російська мова діджеїв». Цікаво, а якщо б стриптизерки та наркоділери розмовляли українською, то у них було б менше проблем із членом комісії із законності Михальчишиним?  Насправді, можна припустити, що нічні клуби провокують Михальчишина на грішні думки. Тема нічних клубів виринає регулярно у його писаннях. Вона завжди пов"язана із образами спокусниць, спілкування із якими може зашкодити справжньому соціал-націоналісту зберегти ідеологічну цноту. 

Польові дослідження із соціал-національного сексу

Відзначимо, що особисті погляди Михальчишина на сексуальність теж не стояли на місці. Це позначилося і на його текстах. Від нереалістичних мрій про кохання із дівчиною-бойовиком до цілком буржуазного посібника по націоналістичному пікапу.  За два роки, що відокремлюють ці статті, автор пройшов великий шлях. І це, певно, найбільше пов’язані із реальним життям правих активістів тексти. Бо в них описуються дійсно глибокі проблеми, що із ними стикається юний наці у своєму повсякденному існуванні. Тут Михальчишин виступає не тільки як Вождь, але як і рядовий учасник руху. Ці тексти треба неодмінно розлого цитувати. Це крутіше від Забужко. 


«Соціал-націоналіст бере шлюб тільки в разі серйозних намірів створити міцну родину, об’єднану коханням, спільною боротьбою та ненавистю до ворогів. Його подруга не боїться піти зі своєю половинкою удвох проти всього світу, заперечивши легітимність окупаційної системи влади та моральні норми і цінності звироднілого планктону, що цю владу підтримує. Вона готова у всьому підтримати соціал-націоналіста, зрікаючись фальшивих буржуазних умовностей і забобонів. Почуття соціал-націоналіста та соціал-націоналістки один до одного повинні бути сильнішими за танкову атаку на світанку, рукопашний бій стінка-на-стінку, ракетно-артилерійський удар по густонаселеному мікрорайону і килимове термоядерне бомбардування разом узяті.» (2008)

«Як відомо, краса за відсутності ідеї перетворюється на гівно, відтак соціал-націоналіст тримається подалі від таких, які нічого не вміють, окрім як красиво знімати труси та бюстгальтер. Гламурні наштукатурені завсідниці нічних клубів так само далекі для нас, як і петеушні шанувальниці російського серіального мила чи адепти натуралізованих в Китаї брендів “Дольче-Габбана” та “Луї Віттон”.» (2008)

 За два роки погляди пан Михальчишина зазнають змін. Він починає розуміти, що надмірна мужність не може привабити психічно здорову дівчину.  А без жінок молодому організму важко. Тож погляди піддаються суттєвій ревізії.


«Брутальний образ “борця за ідею”, що демонстративно нехтує чуттєвою складовою життя і повсякчас підкреслює пріоритет революційної доцільності над щастям близьких – це нецікаво, шаблонно й примітивно. У нас попереду довга, нудна й запекла боротьба, неминуче затьмарена крахом ілюзій і прикрими невдачами, тож якщо наші серця не зігріватиме надія та вогник щирого почуття, не затертого ідеологічними надбудовами – нам пряма дорога до психіатричного диспансеру.» (2010)

Він пояснює як клеїти дівчат і його інструкції не позбавлені певної самоіронії та розуміння жіночої психології. Два роки не пройшли даремно і пану Михальчишину вдалося уникнути "прямої дороги до психіатричного диспансеру"

"Під час знайомства не варто намагатись зблиснути всіма гранями свого інтелекту та позиціонувати себе корифеєм абсолютно у всьому – від приготування десертів з вершками до повалення антинаціональних політичних режимів. Жвавий неформальний обмін думками на якомога різноманітнішу тематику в теплій та невимушеній атмосфері – саме те, що потрібно на перших етапах знайомства. Соціал-націоналісту зовсім не обов’язково повсякчасно демонструвати своєю поведінкою та риторикою, що він одержимий романтикою прямої дії та веде непримиренну боротьбу за свої ідеали. Ті, хто відкрито позиціонує себе без п’яти хвилин практикуючим терористом, так само ненормальні, як і ті, хто тільки й робить, що симулює революційну активність. Нормальна ж дівчина самостійно здатна відрізнити ідеалізм від ідіотизму, а обережність від боягузтва." (2010)

Певно на власному досвіді правий інтелектуал зрозумів, що «грузити» жінок фашистськими ідеями є поганою тактикою. Бо фашизм, власне, нічого жінкам і не обіцяє. Він, насправді, є цілком ворожим до жіноцтва явищем. Сутність така.  Тож Михальчишин не рекомендує товаришам по боротьбі захоплюватися  політінформаціями у ліжку: 

«Культурній дівчині зовсім не обов’язкого здобувати так звану вищу освіту з метою поповнити ряди дипломованого непотребу, проте, з іншого боку, саме в університетах ще можна зустріти дівчат, котрих не заторкнув хамовитий демон суспільства споживачів. Але й тут слід бути особливо делікатним та терплячим.
Не варто змушувати своїх чарівних подруг перечитувати наніч Донцова, відвідувати вуличні марші та демонстрації, спостерігати за воєнізованими вишколами чи займатись розклейкою нетолерантних плакатів. Тому що намагатись витворити із звичайних дівчат за вичитаними з книжок уявленнями войовничих та фанатичних валькірій – контрпродуктивно. Є, звісно, й такі. Але їх лічені одиниці і на перспективи жанру вони не впливають.» (2010)


Ставлення живого класика націоналістичної думки до косметики теж зазнало значних змін. 

  «Соціал-націоналіст мусить вміти розгледіти за бронею макіяжу, брендового одягу та показного цинізму тонку та вразливу душу, терпляче завойовувати її довіру та виправдовувати її любов. І одного дня він побачить, що її серце б’ється в тому ж шаленому ритмі спротиву, а в очах палає такий самий вогонь, і нестримний вир життя несе їх разом до великих і малих звершень. А інакше матимемо те, що маємо – натовпи самотніх і гордих борців за ідею та цинічних і неприступних дівчат, що вперто роблять дурниці та шкодять собі й оточуючим замість любити одне одного й спільно протистояти натиску темряви.» (2010)

Як пан Михальчишин був правим, так і залишився. Але другий і більш буржуазний період його творчості демонструє, що погляд на жінок у нього із  не зовсім зрозумілого став просто реакційним. Коли секс розглядався, як складова революційного активізму, автор демонстрував меншу кількість упереджень. Жінка трактувалася, як бойова подруга соціал-націоналіста. Втім, було очевидно, що сама постановка питання демонструє явну нестачу дівчат у русі. Бо текст адресовано хлопцям. Тобто ультраправі проти геїв, але із гетеросексуальною практикою є певні проблеми. Не дають дівчата.  Це не ліві вигадали. Це Михальчиши САМ пише.

  В другий період Михальчишин рекомендує просто створювати звичайну буржуазну родину. Тепер роль «культурної дівчини» зводиться до виконання послуг по зняттю стресу. Це психоаналітик, сексуальна лялька та куховарка у одній особі. Власне, про роль чоловіка у сім"ї у цьому тексті не згадується. "Сильна половина" виступає у ролі споживача послуг жінки. Про батьківство і відповідальність перед рідними та близькими жодного слова.   Це ми, певно, прочитаємо у його журналі "Ватра", коли Михальчишин трохи поживе сімейним життям. 

 Для чого?

Кожна людина, що знайома із вітчизняним націоналістичним дискурсом знає, що і «чинний» і «організований націоналізм» є предметом вивчення, а не наукою. Це публіцистика та белетристика, а не дослідження. Це пропаганда, а не аналіз. Для культурної гегемонії цього замало. Саме ґрунтовність лівих теорій призводить до того що їх носії так і не зникли зовсім, а ще й рекрутують (жах!!!) українську молодь і це попри антикомуністичну істерію. Тож варто працювати над ідеологією. І Михальчишин працює. Інші теж. Роблять як вміють. Розуміють недоліки. 

 Тож для того, щоб  «довше протягнути» (адже недоречності скоро побачать і соратники Михальчишина) ультраправим активістам у статті «Орієнтири культурної боротьби соціал-націоналізму» радять не шукати духовних скарбів та не читати занадто розумні тексти,  ігнорувати слова правозахисників та громадських діячів. Тих самих ліберальних панів, що завдають нинішньому режиму шкоди значно більшої ніж мільйон політичних акцій ВО «Свободи». Вони створюють той простір у якому націоналісти потрібні владі, а відкрутити лапки Тягнибоку чи Михальчишину просто незручно. Недоумство? Злий умисел? Сказати це складно, але це вказує на те що довгою позиційною війною (за порадами утраправого «грамшіанця» Бенуа) Михальчишин займатися не буде. Стратегія відсутня. А вона мала б включати боротьбу за культурну гегемонію у громадянському суспільстві.  Він радить практику насильницького активізму та за для «духовної краси» більше качати штангу у спортзалі.  Во Нгуен Зіап, що переміг американців у В’єтнамі, певно, довго б сміявся. Жодна революційна кампанія не ведеться розкачаними йолопами  і тільки насильницькими методами. Так само, певно, повів би себе і кумир Михальчишина Йозеф Геббельс. Він би реготав іще голосніше. 

Ми вже побачили, що на серйозну критику аргументи молодої генерації правих політиків не розраховані. Тож вони  є бігунами на коротку дистанцію. Якщо за пару років вони не спроможуться на путч, (не буде путчу і перемоги не буде, бо немає стратегії для дій за межами Львова), то вони будуть вимушені конвертувати символічний капітал у політичний. Тобто стати частиною системи. І тоді «страшний сон» пана Михальчишина   стане реальністю. Тільки стосуватиметься його особисто:

«Дмитро Донцов у передачі Савіка Шустера, Степан Бандера на “Лексусі”, фотосесія Ольги Басараб на сторінках гламурного журналу, Микола Лемик у сесійному залі Верховної ради, Роман Шухевич у відпустці на Мальдівських островах, бойовики-оунівці в форматі “успішних українців” і батальйон “Нахтігаль” в ролі рейдерів з охоронної фірми – не просто нонсенс, а сюрреалізм.»  
 
  Може наш галицький Марат мріяв би сконати у ванні із кинджалом в грудях, але ліміт на пафосні смерті буржуазних радикалів вичерпано ще у 19 столітті. Пік кар"єри – стати Джанфранко Фіні (чимось подібний до Михальчишина замолоду) і тиснути руку ізраїльському колезі. От на це історія 21 сторіччя ще здатна. А так наші "не унилі"  років через десять стануть двійниками Тягнибоком і будуть лякати українців своєю трохи маніакальною любов’ю до них із передвиборчих плакатів.

http://livasprava.info/content/view/2657/1/
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.