Глухий кут “стратегії реформ” та перспектива виходу

26 мая 2011, 14:09
Голова Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність». Заступник голови Громадського об’єднання «Українська справа».
0
1384

Протягом останнього щонайменше чверть-сторіччя ідея “реформ” є постійною основою політичного “порядку денного” на Україні. ПОЗИТИВНИЙ суспільний РЕЗУЛЬТАТ цієї діяльності, тим часом, стремить до нуля.

Від брежнєвської “реформи середньої освіти” до сумно відомого “реформаторства” віце-прем’єра С.Л.Тігіпка “реформи” мають весь час інший зміст, але щоразу є “нагальними” та “конче необхідними”. В результаті, люди, які не є “професійними реформаторами” (тото — не заробляють собі “реформаторством” на життя), при слові “реформа” вже просто здригаються. Чи не настав час шукати якийсь справді альтернативний варіант?

Фактично, протягом всього цього часу йшлося переважно про ініційоване “згори” (себто — державною владою) більш-менш механічне запозичення різних елементів інституційної структури суспільств, наразі розвиненіших та заможніших, ніж українське: прийняття певних законів, створення нових державних і недержавних структур для обслуговування суспільних потреб, зміни в організації діяльності вже існуючих публічних установ і так далі.

Майже неодмінною рисою цих процесів практично завжди була їхня суттєва “технічна підтримка” із-зовні — у формі залучення консультантів, надання кредитів, фінансування “пілотних проектів”, тощо.

Тим часом, створення інституцій, зовнішньо схожих на успішно діючі в інших країнах, на практиці в переважній більшості випадків, на жаль, не призвело до досягнення такої ж, або принаймні співставної, ефективності роботи їхніх українських аналогів.

Наявність певних “дрібних відмінностей” у різних “другорядних деталях” повсюдно спричиняє ситуацію, коли фактичний спосіб функціонування створених за чужими кресленнями інституцій абсолютно відрізняється як від їхніх першовзірців у країнах, узятих за зразок, так і від надій та очікувань “прогресивної громадськості” й самих “реформаторів”. Скажімо, процедури, запроваджені для подолання корупції, виявляються наскрізь корупційними тощо.



В політичній площині відповідальність за майже тотальну “провальність” реформ зазвичай покладається на недолугість, неосвіченість або несумлінність окремих реформаторів. Але чи був на Україні, за 20 років її незалежності, бодай один “успішний реформатор”? Була ХОЧ ОДНА реформа, однозначно визнана суспільством успішною? Якщо ж досвід показує, що всі “реформи” завжди приречені на неуспіх або профанацію, то навіщо тоді їх проводити? Чому саме “їм немає альтернативи”? 

Суть проблеми, як видається, в даному разі полягає в “незапитаності” дарованих суспільству реформаторами інституцій самими членами суспільства, відмінності їхніх справжніх бажань, намірів та моделів поведінки від “приписаних” їм авторами “реформ”.

Погодьтеся, коли людям постійно пропонують щось таке, чого вони самі, в принципі, не прагнуть, ЗАВЖДИ на основі “святої віри” в те, що “реформатор” краще від них самих знає їхні справжні потреби та інтереси, розраховувати на високу підтримку таких “реформаторських дій” не випадає...

Гарним прикладом цього є “реформи” у сфері правового регулювання праці, з якими автор цих рядків впродовж уже достатньо тривалого часу має справу як профспілковий представник.

Найгострішою РЕАЛЬНОЮ проблемою у сфері праці на Україні насьогодні, напевно, є т. зв. “нетипові форми зайнятості”. Простіше кажучи — ситуація, коли з найманим працівником про людське око укладається договір підряду або господарський договір (як нібито із “підприємцем”), внаслідок чого він втрачає більшість своїх соціальних гарантій, а державний бюджет та “соціальні фонди” — відповідних надходжень. Інша справді болісна річ, котра створює просто ідеальні правові умови для повсюдного використання нелегальної праці з оплатою “у конверті”, — необов’язковість дотримання в Україні письмової форми трудового договору, що сягає своїм корінням ще в часи 100-річної давності, коли у нас існувала масова неграмотність.

Про ці проблеми всі добре знають, проте вони роками не вирішуються, бо їхнє розв’язання, у повній відповідності до відомих законів діалектики, поставило б руба “проблеми іншого рівню”. Зокрема — справедливості розподілу та ефективності управління коштами Пенсійного та інших “соціальних фондів”, а також — ступеню їхнього щонайбанальнішого розкрадання...

Тому замість вирішення проблем, котрі дійсно псують життя людей, суттєво погіршуючи його порівняно з тим, яким воно могло б бути у більш “облаштованому” суспільстві, українські реформатори трудового права вже 10 років при технічній підтримці Міжнародної організації праці, наданій за кошти братнього американського народу (тобто — американських платників податків), здійснюють один грандіозний, але за визначенням абсолютно “завальний” мегапроект: “прийняття нового Трудового кодексу”. Вся штука при цьому в тім, що попри свою значно “сучаснішу”, ніж у чинному кодексі 1972 року юридичну техніку, зазначений проект жодним чином не вирішує названих вище реальних проблем, а навпаки — додає до них низку нових типу розширення “до безмежності” досить обмеженої зараз матеріальної відповідальності працівників як за дійсно завдану, так і за елементарно вигадану роботодавцем “шкоду”.

Нема нічого дивного, що кодекс є вкрай непопулярним, його розгляд Парламентом постійно переноситься, в той час як різні робочі групи та погоджувальні комісії регулярно засідають і т. д.

Але хіба ж не аналогічною, по суті, є і ситуація з Житловим кодексом, законом про державні закупівлі, тощо? - Спільною рисою тут щоразу виступає те, що “прийняття нового кодексу” є певною самоціллю для “процесу реформ” — незалежно ні від реального змісту кожного з цих нормативних актів, ні від пов’язаних з ними інтересів будь-яких суспільних груп.

Загалом, така ситуація має потрійний негативний наслідок:
1)    збереження цілком неадекватного вимогам сучасності рівню ефективності майже всіх основних інституцій українського суспільства;
2)    “розчарування в Україні” її іноземних друзів, котрі бачать марність підтримуваних ними “реформаторських” зусиль;
3)    зростання суспільного негативізму до будь-яких “реформ” всередині самої України, де вони дедалі частіше сприймаються як маніпулятивний засіб “ідеологічного забезпечення” визиску народу з боку певних внутрішніх та зовнішніх груп особливих інтересів.

Вихід із даного становища добачається у зміні акцентів стимулювання суспільного розвитку з “інституційного рівню” на “рівень свідомості людей” та спробі сконцентрувати зусилля інтелектуальної еліти суспільства не на “законах”, а на “кращих практиках”.

При цьому цілком очевидно, що “практики” неможливі без відповідних їм “інституцій”, проте “адекватними” інституціями, що заслуговують на підтримку, повинні визнаватися лише ті, які “запитуються” самим суспільством, розвиваючись “знизу”.

Завдання інтелектуалів і практиків, які згодні були би втілювати названий підхід, у такому разі полягатиме в тому, щоб:
1) визначати найважливіші сфери, де суспільні зміни є “найбільш критично необхідними” та, відповідно, найбільш гостро потребують підтримки;
2) “відстежувати” успішні суспільні ініціативи “знизу”, що виникають та розвиваються у відповідних сферах;
3) надавати цим ініціативам підтримку у формі забезпечення доступу до передового світового досвіду розв’язання аналогічних проблем, джерел фінансового та іншого ресурсного забезпечення, захисту від дій недобросовісних конкурентів тощо;
4) сприяти поширенню напрацьованого таким чином у суспільстві позитивного досвіду серед потенційно зацікавлених та спроможних до його “перейняття” спільнот.

Насамкінець, хотів би зазначити, що викладені вище думки аж ніяк не скасовують того, що “Карфаген має бути зруйнований”, а корупційно-олігархічний режим Януковича-Азарова-Тігіпка — знесений.

Вони стосуються того, що в принципі має робити будь-яка “суспільна еліта” (або ті, хто на такий статус претендує) і ЗАРАЗ, і “після того, як”: відповідати на дійсні (фактично виявлені) запити свого суспільства, чи постійно “прописувати йому гіркі пілюлі” від хвороб, вигаданих зацікавленими фармацевтичними компаніями, тоді як справжні недуги лишаються постійно нелікованими?..

Ця конспективна публікація має своїм завданням започаткування обміну думками з проблеми ефективності та доцільності здійснюваних у нашій країні реформ, з метою подальшого формування спільноти однодумців, здатних практичними діями підтримати запропонований новий підхід до стратегії сприяння розвитку України.

Ваші думки залишайте, будь ласка, нижче у формі коментарів, або пишіть на мою адресу klasztorny@gmail.com  

З повагою до всіх,

Олексій Кляшторний,
голова ЦКК Всеукраїнської профспілки “Народна солідарність”,
магістр управління суспільним розвитком,
аспірант Інституту вищої освіти НАПН України,
націоналіст і анархіст ;-)


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: реформа,реформы
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.