Есе про свободу

3 июня 2011, 14:14
Історик-різночинець
0
632

Мабуть, я людина далека від культури, бо тільки сьогодні подивився фільм Мілоша Формана One Flew Over the Cuckoo's Nest (“Політ над гніздом зозулі”). Фільм має величезну напругу, таку, що б’є навіть на відстані.

Мабуть, я людина далека від культури, бо тільки сьогодні подивився фільм Мілоша Формана One Flew Over the Cuckoo's Nest (“Політ над гніздом зозулі”). Фільм має величезну напругу, таку, що б’є навіть на відстані.

Тупо переказувати такий фільм, але без цього можливо буде незрозумілою думка, яку дуже хочеться донести.

Герой актора Джека Ніколсона, Рендл Патрік МакМерфі, дрібний злочинець, з метою відкосити від роботи потрапляє на дурку. Але на його біду ним, як складним пацієнтом, зацікавлюються директор цього закладу та амбітна лікарка Мілдред Ретчед.

У лікарні МакМерфі бачить важку атмосферу страху і несвободи, створену правилами Мілдред Ретчед. Заборонені навіть найневинніші речі, як-от перегляд бейсболу по телевізору. Пацієнти залякані, і герой Джека Ніколсона ще не знає чому. Він вирішує трохи розбадьорити місцеву публіку, привчаючи пацієнтів до азартних ігор, і навіть влаштовує їм міні-втечу з прогулянкою та рибалкою на яхті. Однак скоро і він дізнається причину страху інших пацієнтів – особливо “розумних”, тобто тих, хто відмовляється виконувати внутрішній розпорядок, відводять “нагору” – у страшне для хворих місце, де їм роблять лоботомію, “знеболюючи” електрошком. Саме для уникнення таких процедур пацієнти і слухаються місцевого тирана – Мілдред Ретчед. Однак МакМерфі не здається. Він намагається пробудити у пацієнтах дух свободи. Найбільше його дивує, що більшість заляканих лікаркою психічно хворих витримують всі суворі обмеження і тортури добровільно. І він вирішує втекти, але перед цим влаштовує на дурці справжню гулянку з випивкою і веселими дівчатами. Піклуючись, щоб один з пацієнтів, Біллі, який тут лежить через свої невдалі стосунки з жіноцтвом, таки втратив цноту, МакМерфі “сватає” йому свою подружку. Таке благородство вартує йому свободи, бо поки суть да діло він засинає перед самим вікном до свободи, і на ранок всіх застукує Мілдред Ретчед. Врешті-решт, система перемагає МакМерфі, добрі лікарі роблять з нього людину-овоча. Але його справа не минає надаремно. У фінальних сценах фільму видно, що хоч Мілдред Ретчед і далі царює у відділенні ,пацієнти поводять себе розкутіше, мріють про свободу, а найбільш нерішучий і заляканий з них – індіанець, до якого пристало прізвисько Вождь, робить те, про що мріяв МакМерфі – втікає, перед тим звільнивши свого наставника від пут системи єдиним можливим способом – убивши його.

Фільм настільки глибокий, що змушує задуматися над свободою ще раз і ще раз. Змушує згадати совок, піонерію, камсамол, суботнікі, трудодні, призив до армії. Згадати примусову працю, ідіотські свята, заборону релігії, року, сексу і жувачок. І гандоністого директора 70-енної львівської школи, який трясся перед райвно і через це напрягав школярів. Згадати тоталітаризм, побудований на страху. А ще – задуматися над нашим майбутнім.

Багатьом здається, що нинішня влада, влада януковощів, нічого вже не змінить, що ми вирвалися з лабет тоталітаризму, і що “Захід нам допоможе”. Волшебним мановєнієм руки відкриваю вам очі – Заходу глибоко наплювати, буде в Україні свободі (слова, зібрань, совісті, виборів і т.п.) чи ні. Захід дуже кльово уживається з тоталітарними режимами. Це було і в минулому (Третій Рейх, Чілі, Філіпіни,), є і зараз (Таїланд, Китай). Доки Китай купуватиме американські держоблігації і буде завалювати штатівську мережу “Волмарт” дешевими товарами, більшості амєрікосів буде глибоко наплювати, що ці товари виробляються в’язнями, а в Тібеті і Внутрішній Монголії людей розстрілюють без суду і слідства.

Найдовший сюжет на BBC, який я бачив, стосувався не януковоща і порушення конституції, а вазмущьонних расказів про те, що Україна припинила експорт дешевого зерна! Прошу зрозуміти, що ЇМ тепер абсолютно пофіг, що робиться з нами тут. А може це і правильно, бо наша свобода – це діло наших рук.

Ніяк не виходить з голови травневе інтерв’ю діпутата-регіонала Володимира Ландіка, брата Валентина Ландіка, власника заводу “Норд”. Насолодіться фрагментом.

«— Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200–300 долларов. А вуйко говорит: ”Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод ”Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке.

Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится». (http://flot2017.com/show/opinions/24508)

Прохання звернути увагу на ряд “месиджів”:

Ригіональний капіталіст визнає, що люди на Сході України працюють в жахливих умовах і отримують мізерну зарплату. Але він не пропонує покращити їм ні умови праці, ні зарплату, його бісить, що мешканці Західної України, яких він у зневажливому колоніалістському стилі називає “вуйками”, не мусять працювати в диких умовах за копійки, а мають принаймні можливість поїхати за кордон, і таким чином врятуватися від злиднів. І що він пропонує – закрити кордони,  і примусити “вуйків” працювати “как в Данєцкє”.

Я не знаю, як ви, але я себе почуваю людиною, на свободу якої вибирати, як і де працювати, націлився “капіталіст”, який би не проти загнати мене в колгосп (варіанти: на шахту, на рудники, в колонію,  на завод) працювати за хліб і трудодні.

Цікава деталь біографії людини, яка хоче примусити працювати “вуйків” – 22 роки Володимир Ландик працював в … “управлінні по виконанню покарань Луганської області”. “После увольнения в запас пошел в бизнес”, – читай – прийняв участь у споживанні ренти з заводів, у свій час вдало приватизованих його братом. Володимиру Ландику, як знатному вєртухаю, давно відомий принцип, озвучений економістом Ноамом Хомським, принцип, що капіталізм не може існувати без рабської праці – в’язнів, китайців, тайців, українців (?).

Вони, капіталісти-вєртухаї, виступають за свободу пересування грошей, товарів, але зовсім проти вільного пересування робочої сили. Бо тоді де ж вони знайдуть дурнів, які будуть ригати легенями на їхніх шахтах, ставати каліками у 35 років на їхніх металургійних заводах. Вєртухаї зовсім не проти, щоб народ жер мівіну і працював за «зарплату как в Данєцкє».

Але, перепрошую, це задіває мою свободу. Свободу працювати або плювати на них з високої гори, свободу пересуватися або сидіти вдома в інтернеті. Свободу вибирати собі таке життя, як я хочу, а не дядя-вєртухай.

Найбільша біда, що вєртухаї і їхні підопічні на зразок януковоща зараз почувають себе на вершині життя. Але бля, якщо з мене не зроблять овоща, як з МакМерфі, присягаюся, спробую зробити все, щоб їхній план їм не вдався. Якщо я забуду про ці слова, прошу, нагадайте мені.

P.S. Одного разу мій дід, упокой Господи його душу, відчув матеріальну скруту, і вирішив поїхати на Донбас на заробітки. 3 місяці він як проклятий пропрацював на шахті. Але після того, як легені почали потроху вихаркуватися, після того, як щоденно треба було відстояти в черзі до колонки аби вмитися і попити води, він плюнув на все це, і поїхав до своїх хлібів, на Полісся. І він сказав – нехай я краще кусок хліба не доїм, але вкалувати як раб не буду. Може і в цьому вся різниця. Що ЇХНІ діди лишилися ТАМ працювати, а мій поїхав? А?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.